Трохи більше тижня тому життя киян – як і всіх українців – радикально змінилось. Через російських окупантів розпорядок дня формують повітряні тривоги: люди навчились жити в підвалах, спати по черзі та їсти один раз на добу. Ніхто нічого не читає й не дивиться, окрім стрічки новин. Натомість якість спілкування людей зросла до небувалих висот – усі один одному стали якщо не родиною, то принаймні найкращими друзями. “Апостроф” розпитав киян, як вони пережили перший тиждень окупаційних жахів і завдяки чому тримають моральний дух для віри в перемогу.
Оксана сама родом із Донецька. У 2014 році вона з малолітнім сином перебралась до Києва, бо, за її словами, не хотіла “жити у Росії”.
“Я – українка, і мені цей “русский мир” ні до чого. Через Путіна я вже залишила дім у Донецьку. Я хочу жити в Україні, і не треба мені тут жодної Росії”, – говорить жінка “Апострофу”.
У Києві Оксана облаштувалась, орендувала кабінет і почала надавати послуги косметолога, син поступово досяг повноліття, а жінка знайшла своє родинне щастя. Життя було хіба не ідеальне: улюблена робота, успіхи, вихідні на природі та відпустка на морі. Але 24 лютого наша героїня відчула дежавю: “русский мир” у вигляді вибухів та обстрілів наздогнав її вже вдруге. Цього разу в Києві.
“Ми прокинулись від звуків вибуху, і зрозуміли, що це п…ць, – говорить Оксана. – Спершу не знали, що робити, сиділи вдома, читали новини. Потім почали бігати в укриття. У нас у будинку є підвал, туди ми й пішли з усіма речами. Просиділи там два дні, але потім вирішили тікати з Києва, бо так довго витримати неможливо. На своєму авто доїхали до села, де живуть батьки чоловіка – це 800 кілометрів від Києва. Тут спокійніше, але про всяк випадок підготували підвали. Віримо в наших хлопців, слава Україні!”.
Виїжджати з Києва було страшно – проспект Перемоги вже був розбитий і перекритий. Доводилось їхати околицями.
“Нас зупиняли хлопці з блокпостів ЗСУ, запитували, чи все у нас гаразд, зичили гарної дороги. Ми дякували їм”, – згадує жінка.
На відміну від Оксани, уродженець Горлівки Олександр залишився в Києві. Він таксист, до того ж один із небагатьох, хто в перші дні виходив на рейси перевозити містян порожніми столичними вулицями.
“Треба ж людям їздити, транспорт не працює. Молоді багато вибирається на вокзал, жінки з дітьми. Дружина переживає, звісно. Говорить, щоби вдома сидів”, – ділиться Олександр з “Апострофом”.
Олександр розповідає, що вирішив принципово залишитись у Києві.
“Бо вже раз від куль тікав. Цього разу – ні. З мене досить, а то виходить, що Путін мене постійно звідкись виживає. Україна – мій дім, і я маю на нього повне право. Ми мешкаємо на Оболоні, і в нас постійно чути вибухи. У такі моменти ховаємось у ванній, обіймаємось, і нам стає легше”, – ділиться чоловік.
Таксист із гіркою іронією згадує, як бідкався на затори на київських вулицях. А нині порожньо – розганяйся як хочеш.
“Затори хіба у вигляді танків, – іронізує Олександр. – А я тепер мрію про ті затори та минуле життя”.
Ірина говорить, що не йде в укриття. По-перше, воно далеко, а по-друге, людей там забагато.
“У нас у будинку є підвал, але всі там не вміщуються, бо будинок високий дуже – 25 поверхів, – говорить Ірина. – Ми з чоловіком мешкаємо на 10-му. Ховаємось у ванній, одного разу бігали на перший поверх під’їзду із сусідами. Постояли там хвилин із 15, і піднялись назад”.
Жінка говорить, що до останнього не вірила у те, що Путін нападе на Україну.
“У мене є знайомий, який за тиждень до атаки виїхав у західному напрямку. Ми з нього сміялись, а він нам сказав: поговоримо за місяць. Ми тоді думали, що він звичайний панікер, і прикро тепер визнавати, як ми помилялись”, – говорить Ірина.
“24 лютого 2022 року запам’ятається назавжди, – розповідає “Апострофу” 23-річна Карина. – Напередодні в мене був дуже насичений день: після роботи я пішла з друзями гуляти, і пізно повернулась додому. Десь ближче до першої ночі вже лягала спати, ледве тримаючись на ногах. І крізь сон бачу сповіщення в телеграмі – хтось на когось напав і обстріляв уже щось. Мені стало зле, розумієте, у буквальному сенсі знудило”.
Дівчина розповідає, що перше, що вона відчула – це розгубленість.
“Я не знала, що робити. Тікати чи заховатись у найтемніший куток своєї квартири й звідти не виходити? Прийняли рішення з хлопцем перший день залишитись у Києві, подивитись, що буде. Першу ніч не забуду ніколи. Я не спала, не випускала з рук телефон. Звідкись прийшла інформація, що о 3-й ночі Київ закидають бомбами, і ми сиділи та чекали тієї 3-ї години. Наступного дня з хлопцем вирішили виїхати, зібрали речі – але виїхати не вдалось. Ми зрозуміли, що краще залишитись у Києві, і нині більшість часу проводимо в укритті, біля станції метро поблизу дому мого хлопця. Вибігаємо іноді в магазин і за необхідними речами додому, помитись – коли відбій тривоги”, – розповідає Карина.
В укритті люди переважно грають в ігри та гортають стрічку новин. Спілкуються також з іншими людьми, багато молоді.
“Дітей дуже багато. Намагаюсь приділити їм увагу, заспокоїти, пограти в ігри. Діти – молодці, теж гуртуються, тримаються, старші підтримують молодших. Дуже зворушлива була історія, коли дівчинка років восьми заспокоювала сестру, якій було років чотири. Мала плакала, що хоче додому, і що їй тут незручно. І були сльози реально від того, як та старша дівчинка її обіймала й просила потерпіти, що це все скоро закінчиться, і вони повернуться”, – розповідає Карина.
Катерина ж переконана, що в ці важкі хвилини вона потрібна тут. Тому, попри можливість виїхати з міста до Польщі чи на Закарпаття – залишилась удома.
“Просто шкода лишати квартиру, купу приємних спогадів і речей, я не уявляю, як я поїду та залишу все це тут. Я потрібна Києву, своїй країні, а вони потрібні мені. Це мій дім. З сусідами гуртуємось, ходимо по черзі в магазин, допомагаємо з продуктами тим, кому важко ходити – стареньким і інвалідам. Шкода, що потрібні такі жертви, аби так міцно об’єднати людей. Але ми віримо в наших захисників і в те, що цей жах ненадовго”, – говорить Катерина.
Зіткнувшись із окупаційним жахом, українці розкрили свій потенціал та стали супергероями. Є небезпідставне сподівання, що саме ця колективна енергетика любові до свого дому та людей стане сильнішою за окупантське бажання знищити наш народ.