Митрополит Онуфрій благословив ЗСУ на захист незалежності України, каже представник УПЦ
Сага з передачею майна Києво-Печерської лаври державі виходить на фінішну пряму. Комісія Мінкульту з приймання-передачі майна вже майже завершила свою роботу, і в найближчій перспективі державі потрібно буде вирішити, що робити з простими ченцями і вищим духовенством УПЦ, яке відкидає будь-які закиди у зв’язках з Московським патріархатом, діяльності комісії не визнає і покидати Лавру не планує.
Як далі можуть розвиватися події, чи готуються ченці до силового сценарію виселення, і чому все ж таки в УПЦ наполягають, що не мають жодних зносин з Москвою, в інтерв’ю “Телеграфу” розповів речник церкви, митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент (Олег Вечеря).
— Духовенство і віряни вашої церкви обурюються, коли до УПЦ додається приставка “МП”. На сьогодні ви можете стверджувати, що жодних зв’язків з Московським патріархатом церква не має?
— Не лише на сьогодні. Ці зв’язки де-факто зникли набагато раніше. Статутні документи УПЦ виписано таким чином, щоб було абсолютно чітко визначено самостійний статус УПЦ, який не передбачає жодного підпорядкування Московському патріархату.
— “Зникли набагато раніше”, це коли?
— 1990 року УПЦ отримала свій “томос” (йдеться про Грамоту Олексія ІІ, патріарха Московського і всієї Русі митрополиту Київському і всієї України Філарету від 27.10.1990. — Ред.), який визначив статус УПЦ.
По-перше, УПЦ створювалася не з “нуля”, а з екзархату, який був в Україні до того часу, а, по-друге, було чітко прописано, що ця церква є повністю самостійною і незалежною в своєму управлінні. Мені видається, що це формулювання вичерпно відповідає на всі запитання стосовно того, чи є залежність. Написано в “томосі”, що вона незалежна!
— Якщо УПЦ і так була незалежна від Московського патріархату ще з 1990 року, як ви стверджуєте, то навіщо тоді в травні минулого року потрібно було змінювати статут?
— Статут за останні 30 років змінювався кілька разів, оскільки певні його норми не відповідали Грамоті, “томосу”, який ми отримали 1990 року. 2022 року Собор УПЦ максимально точно сформулював статус нашої церкви відповідно до того вихідного документу, яким вона і створювалася з екзархату.
— У Грамоті, посилання на яку є в першому ж пункті статуту УПЦ, дійсно сказано, що УПЦ “незалежна і самостійна у своєму управлінні”, але, має керуватися визначеннями Архієрейського собору, на якому ця грамота і була видана. А Собор визначив, наприклад таке: “Предстоятель УПЦ обирається українським єпископатом і благословляється святішим патріархом Московським і всієї Русі”. То хіба ж це незалежність?
У Грамоті є такий текст. Однак оскільки УПЦ самостійна і незалежна, то має всі канонічні права редагувати в подальшому статутні документи самостійно. Тобто статут змінювався таким чином, щоб все, що в ньому зазначено, відповідало незалежності по суті. Розвиток церкви і полягав у тому, що з кожною новою редакцією статуту вона намагалася максимально наблизити ці формулювання до вихідної фрази, якою УПЦ створювалася як самостійна і незалежна в своєму управлінні.
— Дивно виходить: тут ми з Грамотою згодні, а тут не згодні. Але ж це цілісний документ, хіба можна слова про незалежність і самостійність залишити, і вдати що нічого іншого там не написано.
Є певні протиріччя в тексті цієї Грамоти. Оскільки виписана в ній норма про повну самостійність і незалежність в управлінні є, так би мовити, наріжним каменем цієї Грамоти, то решта пунктів цього тексту мають сенс лише у контексті того, наскільки вони не суперечать найголовнішому. Саме так у кожній новій редакції статуту УПЦ з’являлися ті принципи, які визначають її сьогоднішній статус як незалежний від будь-яких зовнішніх адміністративних впливів.
— Але ж це просто слова. Мине, наприклад, 10 років, й інші єпископи скажуть вже протилежне, що в Грамоті важливо і решта, що там записано.
— Сучасне духовенство і віряни УПЦ несуть відповідальність за те, наскільки статус нашої церкви відповідає її місії в українському суспільстві в даний історичний період. Ніхто з нас не знає, що буде за 10 років, 20 років. Але попередні 30 років буття УПЦ вже сформували певну тенденцію, яка не передбачає відходу від набутих можливостей для самостійного визначення церковних пріоритетів.
Ці розмови про якусь залежність УПЦ від МП насправді дуже примітивні. Жоден з тих, хто цією залежністю нам дорікав, не міг навести бодай якогось законного, канонічного прикладу на свою користь. У чому полягає наша залежність? Покажіть її? Де її можна відстежити в реальному церковному житті? Ніхто не може відповісти навіть, як УПЦ була залежна від МП, наприклад, 10 років тому? Дорікають, що наш предстоятель був членом Синоду РПЦ.
По-перше, “був”, і зараз він не є членом Синоду РПЦ. А, по-друге, наші предстоятелі були в Синоді РПЦ і завдяки цьому впливали на життя РПЦ. Та жоден член Синоду РПЦ ніколи не був присутнім на засіданні Синоду УПЦ. Якщо з України справді впливали на процеси, які відбувалися в РПЦ, часто це були визначальні впливи, то з РПЦ жоден представник Синоду, ні патріарх, ні архієрей, ніколи не мали канонічних можливостей для впливу на буття УПЦ.
— Якось підтверджено документально, що предстоятель УПЦ вийшов з Синоду РПЦ? Є якийсь лист абощо?
— Раніше в статуті УПЦ зберігалася норма, про те, що її предстоятель має бути членом Синоду РПЦ. У новій редакції статуту ця норма відсутня. Це статутний документ. Тому його положення набагато значущі, аніж листи.
— Ну тобто окремого документу про вихід немає?
— У цьому нема потреби. Є не окремий документ, а статут, який не передбачає вибору за бажанням брати чи не брати участі в роботі керівних органів інших церков. Інакше це б не відповідало статусу нашої церкви.
— Чому статут УПЦ і досі не опубліковано на офіційних ресурсах церкви?
— Досить дивне запитання. Ви читали статут Греко-католицької чи Римо-католицької церкви?
— Не читав. Не було такої потреби.
— Можливо, хтось запитував у керівництва і цих релігійних організацій, чому їхні установчі документи не розміщено на офіційних сайтах. Є статути багатьох протестантських організацій, які також не оприлюднені. Це внутрішні документи релігійної організації, які можуть бути використані і в певних юридичних процесах. Тому, виходячи з ситуації, яка сьогодні створилася навколо УПЦ, вся офіційна документація максимально захищена від того, що може нашкодити нашій церкві і її вірянам. До речі, зміст статуту про управління УПЦ міститься на сайті Державної служби з етнополітики і свободи совісті. Кожен може з ним ознайомитись. У цьому немає проблеми.
— А для вірян УПЦ він хіба не важливий?
— Віряни УПЦ, безперечно, мають можливість також з ним ознайомитись. Кожен священник може отримати копію статуту і, на додаток, зобов’язаний роз’яснювати своїм парафіянам особливості статусу своєї церкви.
— Але ж попередня редакція статуту була опублікована на ресурсах церкви.
— Сьогодні ми маємо ситуацію, коли дуже часто щодо УПЦ ставляться нечесно. Тому всі бажаючі без проблем можуть дізнатися про зміст статуту, а от отримати офіційний примірник документа стороннім організаціям можливо лише за запитом, а не одним кліком на панелі сайту. УПЦ надіслала статут до Держслужби з етнополітики і свободи совісті з проханням його зареєструвати. Однак було повідомлено, що оскільки УПЦ як юридичної особи не існує (бо в Україні ще з часів СРСР всі церкви позбавлені статусу юридичної особи), то нема потреби і в державній реєстрації статуту. Якщо ж держава не вважає, що їй потрібно проводити реєстраційні заходи, то незрозуміло, чому чиновники так наполегливо вимагають, щоб церква цей статут виклала на офіційному ресурсі.
— Ви кажете про незалежність і самостійність церкви, однак Держслужба з етнополітики, коли проводила релігієзнавчу експертизу вашого статуту, наголошувала на тому, що в православному світі нема такого статусу церкви як “незалежна і самостійна”. Є автокефальна, автономна, а “незалежної і самостійної” не буває.
— Дозволю собі нагадати держслужбі, що відповідно до 35-ї статті Конституції України релігійні організації самостійно визначають свій зміст і статус залежно від своїх потреб, а не на вимогу державних приписів. Держава лише реєструє релігійну організацію, не втручаючись в її структуру та вчення. Тому українське законодавство дозволяє нам мати церковну назву і статус УПЦ такі, які є оптимальними для самої церкви, а не для бюрократичних шаблонів. Мені цікаво, якби Держслужба з етнополітики досліджувала не православну, а якусь іншу релігійну організацію, до прикладу, мусульман чи буддистів, то теж вимагала б від них в статутних документах визначити статус автокефальності чи автономності?
— Зараз у Господарському суді столиці триває розгляд позову УПЦ щодо визнання неправочинним розірвання договору між заповідником і церквою на користування майном Києво-Печерської лаври. Якщо ви програєте суд, то залишите Лавру?
— А чому монастир повинен програти суд? У монастиря є прозора і переконлива юридична аргументація своєї позиції. Чого не видно у Мінкульту. Звісно, можна окреслити дві перспективи: одна перспектива – відповідно до законодавства України, інша перспектива, це так би мовити “по бєспрєдєлу”, як іноді висловлюються можновладці. Якщо питання буде розглядатися в суді відповідно до українського законодавства, то впевнений, що суд і закон будуть на нашому боці. Якщо інші фактори будуть впливати на розгляд цього питання, то можуть бути найрізніші варіанти розвитку подій в тому числі найбільш ганебні.
— Та все ж таки. Ви ж розумієте, що рішення суду може бути не на вашу користь.
— А на чому може базуватися таке моє розуміння? Хіба на розумінні того, що в Україні відсутнє неупереджене судочинство? Мені зовсім не хотілося б цього розуміти. Проте існує інший найбільш визначний фактор. Якби була воля Божа, щоб монахів у Лаврі не було, їх би вже давно тут не було. Пригадайте, який тут був галас 28 березня, сотні журналістів в прямому ефірі очікували, що Лавру вмить, як за радянських часів, перетворять на музей. Проте час біжить, спливають різні строки, і ми чуємо, що вже навіть міністр культури каже, що у нього “нема концепції, що робити з Нижньою лаврою”. Мені здається, у нього нема концепції і що робити з Верхньою лаврою. Цікавий приклад — сьогодні престольне свято преподобного Феодосія (інтерв’ю бралося у вівторок, 16 травня. — Ред.) – одного із засновників Києво-Печерської лаври. А храми Верхньої лаври зачинені на замок. Навіщо потрібна Лавра, в чому буде її сенс, якщо навіть у такі важливі для християн дні на всіх храмах висять амбарні замки? Вже очевидно, що заповідник понад усе боїться, що монахи підуть з Лаври, бо для держави ця святиня перетвориться на справжню валізу без ручки.
— Той факт, що УПЦ залишається в Лаврі, це якісь домовленості із заповідником? Адже було рішення Господарського суду, який відхилив прохання УПЦ про забезпечення позову.
— Забезпечення позову ще не означає, що суд погодив розірвання угоди. Це формальність, яка не впливає на суть судового спору. Суд дозволив працювати комісії, і ми чуємо із заяв Міністерства культури, що якась комісія працює. Якщо по правді, то нікому не відомий статус цієї комісії і які її повноваження. Представники Мінкульту приходять у приміщення, роздивляються, іноді сфотографують щось на свій мобільний телефон. У переважній більшості вони висловлюють позитивні емоції стосовно побаченого. Жодних угод, жодних актів прийому-передачі майна не підписувалося. Монахи як жили в цих приміщеннях, так і живуть, в храмах як звершували богослужіння, так і звершують, студенти як навчалися в духовній академії, так і навчаються. Нічого не змінилося.
Звісно, є проблема з потраплянням вірян у Лавру: невідомо ким обмежено час перебування вірян на території монастиря, а представники поліції охорони перевіряють документи всіх, хто потрапляє у Лавру. Слід підкреслили, поліція охорони, це така собі державна охоронна фірма. Вона працює за державні кошти. Заповідник розповів, що ним укладено угоду на охорону на 4 млн гривень. З державного бюджету йдуть кошти на те, щоб ці поліцейські перевіряли у бабусь паспорти і до 8 ранку не пускали їх на богослужіння.
— Представники комісії Мінкульту кажуть, що їм і не потрібно, щоб УПЦ якось засвідчувала передачу майна.
— УПЦ оскаржує в суді факт розірвання договору, тому ми не визнаємо повноважень цієї комісії. Проте якась комісія по Лаврі ходить. А ЗМІ заявляють, що наслідком роботи комісії будуть акти прийому-передачі майна. Це означає, що той, хто користується майном, підпише акт про передачу певного майна у відповідному стані на баланс державній установі, а чиновник розпишеться, що нестиме особисту відповідальність за передане майно. Поки жодних актів прийому-передачі не було підписано. То яким чином на державний баланс буде ставитися те, що сьогодні ця комісія обстежує?
— Очікуєте силових дій по виселенню з Лаври?
— На початку це могло бути, і про це відверто заявляли певні політики, які неприховано погрожували монахам і вірянам, що проти них будуть застосовувати силові методи. Не обов’язково з боку поліції, але і з боку різних радикально налаштованих елементів, які так чи інакше афілійовані з правоохоронними органами.
Сьогодні, судячи з того, що я чую в заявах виконувача обов’язків директора заповідника, можна стверджувати, що у Міністерства культури настала певна розгубленість і острах, що монахи дійсно підуть звідси і тоді Лавра залишиться на їхніх плечах: не лише архітектурний, а передусім сакральний комплекс. Якщо в Лаврі не буде мощів у печерах, якщо вони будуть просто як музейні експонати, як сказав міністр культури Ткаченко, а не як релігійні святині, то не буде до них паломництва, і Лавра втратить свій сенс. Лавра просто перестане бути духовним центром України.
— Ну то Мінкульт запросить ПЦУ.
— Можливо, він і хотів би цього, але нема кого запрошувати. У Лаврі на сьогодні проживає понад 200 монахів, а згідно офіційної статистики Держслужби з етнополітики і свободи совісті, у всій ПЦУ по всій Україні близько 200 монахів. ПЦУ просто не спроможна нести ту місію, яку потрібно виконувати в цьому монастирі.
— Процитую голову СБУ Василя Малюка: “Суди вже винесли 7 вироків стосовно окремих кліриків (УПЦ – Ред.), які стали на бік ворога”. Ви можете зараз прямо сказати, що церква засуджує такі випадки і таких кліриків, по яким вже є вироки?
— Церква категорично засуджує будь-які прояви колабораціонізму. Церква від самісінького початку широкомасштабної збройної агресії в перший же день вустами блаженнішого митрополита Онуфрія заявила: те, що вчиняє російська федерація проти України, є неприйнятно з духовної точки зору, це є страшний гріх, є порушення заповіді “Не вбий”. Митрополит Онуфрій благословив українську владу і військо на захист суверенітету і незалежності нашої держави. Мені здається, це вичерпна відповідь.
Однак мені не зрозуміло, чому пан Малюк у державі, яка позиціонує себе як рівновіддалена від всіх релігій, звертає увагу лише на статистику кримінальних справ, пов’язаних зі священниками чи вірянами УПЦ. А чи є така статистика стосовно подібних справ у ПЦУ, наприклад, або в інших конфесіях? Чому вона не публікується і чому немає такої прискіпливої уваги з боку правоохоронних органів і до інших конфесій? Є випадок, коли священника ПЦУ з Черкаської області засудили безпосередньо за колабораціонізм. Думаю, це далеко не єдиний приклад.
— Ви кажете, що церква засуджує колабораціонізм, але чесно кажучи, якось погано чутно від УПЦ такі заяви і взагалі позицію з цього питання. Чому ми не чуємо від УПЦ принципового засудження колабораціонізму буквально по кожному випадку, який виникає зі священниками церкви?
— По-перше, ми знаходимось в церкві і ви зі мною розмовляєте не як з прокурором, а як зі священнослужителем. А священнослужитель у своїй діяльності керується тією моральною парадигмою, яку дізнаємося з Євангелія. В Євангелії є безліч прикладів того, як Ісус Христос ставився до злочинців, в тому числі й до тих, про яких можна сказати, що вони були не дуже патріотичні. На всі ці випадки у Бога буде єдина відповідь — заклик до покаяння, бажання простити тих людей, які помилилися, щоб вони мали можливість виправились.
Світська ментальність вимагає іншого – якщо згрішив, завинив — натовп буде кричати, як колись до Пілата: “Розіпни, розіпни його”. Державні органи мають не лише право, а обов’язок відстежувати питання, пов’язані з порушенням законодавства і робити все, щоб порушники понесли відповідальність. Церква несе іншу місію. Місія церкви полягає в засудженні гріха, а щодо грішника — в покликанні його до покаяння.
— Як могли б прокоментувати знахідки СБУ у єпархіях УПЦ? Наприклад, у Красногірському Свято-Покровському жіночому монастирі на Черкащині, виявлено прапор так званої “новоросії” та бібліотеку з пропагандистською літературою російських авторів.
— Є заява Черкаської єпархії, що цей прапор був підкинутий під час обшуку. І ця заява не була спростована правоохоронними органами.
— Можете стверджувати, що патріарх Кирило несе єресь, коли проповідує “руський мір”?
Що є єрессю, а що ні, визначають церковні собори. Була нещодавно медійна ініціатива деяких священнослужителів звернутися до Константинопольського патріархату з вимогою засудити єресь патріарха Кирила. Наскільки я розумію, ця ініціатива не знайшла відгуку у Стамбулі і було пояснення, чому Константинопольський патріархат не вбачає можливим це зробити.
З іншого боку, є 10 заповідей. І одна із наріжних заповідей говорить: “Не вбий”. Вона дуже проста й абсолютно зрозуміла. Тому будь-які заклики, які можна кваліфікувати як заклик “Убий”, не співставні з християнським віровченням.
— Тобто патріарх Кирило порушує заповідь?
— Якщо аналізувати його заклики до російської пастви в питаннях війни рф проти України, то це для багатьох є очевидним фактом.
— З рішення Собору УПЦ 27 травня: “Висловлюємо незгоду з позицією патріарха Московського та всієї Русі Кирила щодо війни в Україні”. Чи не занадто м’яке формулювання? Просто “незгода” це ж ні про що.
— Це формулювання є чітким, всім зрозумілим і таким, що не потребує додаткових уточнень чи пояснень. Собор однозначно висловив своє ставлення до позиції патріарха Кирила щодо війни. Ми абсолютно не поділяємо його позицію, передусім тому, що вона не відповідає Божим заповідям. Навіть якби я не був українцем, а жив би в Азії чи Америці, я однаково не міг би це прийняти, тому що заповідь “Не убий” одна для всіх.
— Коли Кирило каже “Если вы жизнь свою положили за Родину, за други своя, как говорит Священное Писание, то вы будете вместе с Богом”, це маніпуляція?
— Ці його слова шокували дуже багатьох. По-перше, святоотцівське тлумачення наведеної євангельської цитати не передбачає такого її сенсу. До того ж, головний скандал в цих закликах полягає в тому, що для патріарха християни наче існують лише в росії. Їх наче не існує в Україні. Вочевидь, мета цих закликів полягає у виправданні політики, яку проводить російська федерація стосовно України.
— Бачите хоч якісь можливості діалогу з ПЦУ?
— Собор УПЦ про цю можливість сказав не лише в травні 2022 року, і раніше неодноразово наголошувалося, що такий діалог повинен бути. Натомість ми нещодавно почули з вуст очільника ПЦУ, що ніякий діалог з УПЦ вони провадити не будуть. Ба більше, будуть вчиняти якусь “фільтрацію”, якщо хтось захоче до них перейти.
ПЦУ дедалі частіше заявляє, що їм не потрібен цей діалог. Сьогодні вони відчувають, що можуть силою забрати, захопити, можуть розраховувати на те, що місцева влада на догоду прийме найбільш абсурдні з точки зору закону рішення і це буде легітимізоване волею натовпу. Можливо, ПЦУ наразі не потребує діалогу, бо на її боці потужний адмінресурс. Проте, в такій поведінці відсутній навіть натяк на щось церковне. І люди це відчувають.
Храми ПЦУ дуже часто порожні навіть у містах. А храми нашої церкви, до прикладу — Києво-Печерської лаври, наповнені, хоч туди і не пускають, цькують, створюють різноманітні перепони. Бо бог все це бачить.