Колись дитячий тренер з футболу Ігор “Ураган” Веляник з Підпечар Івано-Франківської громади на війні з 2019. Тоді підписав контракт з франківським 109 окремим гірсько-штурмовим батайльоном коломийської 10-ої ОГШБр. Зараз є заступником начальника штабу – відповідає за охорону і оборону свого підрозділу та з побратимами вже майже два роки на Донбасі. А його син на Запорізькому напрямку несе службу у Державній прикордонній службі.
Думки офіцера про війну, мобілізацію та підтримку суспільства “Галка” записала під час візиту на Донбас.
– Два роки триває повномасштабна війна з росією. На вашу думку, на якому етапі вона наразі?
– Ситуація нелегка. Наша держава стоїть в обороні. Є велика потреба у піхоті, не вистачає людей. І також озброєння.
– Опишіть ситуацію на фронті, де зараз стоїть франківський 109-ий батальйон?
– Наш 109-ий гірсько-штурмовий батальйон виконує дві функції. І штурмує, і обороняє. Тобто заходимо на позиції ворога, знищуємо їх і тримаємо оборону. Хоча мали би лише штурмувати. Та не вистачає людей для ротації завдань. Не вистачає людей. Мотивованих.
Росіяни мають ініціативу. Ми більше в обороні, бо їх є дуже багато, це не секрет. Вони посилають своїх солдатів на м’ясні штурми. Вони йдуть і йдуть, їх знищують, а командир далі відправляє нову партію на убій.
В нас немає стільки людей, щоб дозволити собі таке бездумне використання людей, як це роблять росіяни.
Але й війна не позиційна, а триває активна фаза. Без перемир’я, перемовин. Постійно йдуть штурми і оборони. Тому думаю і бачу, що командування берегтиме особовий склад.
– Щось дивує в тому, що є зараз загалом в Україні?
– Дивує, що люди не усвідомлюють, що війна близько, що цей агресор – не на один рік, не на два, а може бути й на 10 років, може на 20. Не всі хочуть допомагати армії, думають, що ми відсидяться закордоном, в тилах. Що хтось цю війну виграє, а ми в ній приймати участь не будемо. Це найбільше обурює, і не лише мене, як командира. Солдати в окопах те ж саме кажуть – “мене вже потрібно поміняти, мене потрібно змінити, я там вже тиждень-два, хочу вийти з передової лінії, хочу помитися, хочу нормальну прийняти їжу, нормально прийняти душ, нормально поспати”. Хай це буде правдою, хай це буде плачевною ситуацією. Немає скільки людей, щоб можна було зробити ротацію, поміняти людину з переднього краю і відправити її в тил.
– Тобто ви за посилення мобілізації?
– Жорсткіший мобілізаційний закон не буде дієвим. Але потрібно, щоб кожен нормальний чоловік, кожна свідома людина має розуміти, що Україну потрібно захищати, свою сім’ю. Тому що, якщо людину зловив ТЦК, силоміць направив в навчальні заклади – така людина вже в першому бою побіжить з позиції. Це перевірено. У нашому батальйоні таких мало, але бувало.
Ще помітив, що в основному люди віком 35+ йдуть воювати, аби не воювали їхні діти. У мене син воює у прикордонних військах на Запорізькому напрямку. Я, як офіцер, напевне міг би спробувати посприяти, щоб він не служив, але це не морально.
Хоча, конкретні цифри, рамки служби, 2-3 роки, і потім відпочинку – це, можливо, допоможе. От в Ізраїлі, і чоловік і жінка має прослужити.
У нас війна йде вже довго, з 2014. Вже кожен мав подумати, що прийде час служити і їм, бо прийдуть у його двір вороги. Не треба чекати, поки спіймає ТЦК. Треба захищати Батьківщину.
– Що вас мотивує у цій ситуації?
– Віра в перемогу. І якщо не захистимо ми, то перемоги не буде. Кожний свідомий чоловік має захистити свою сім’ю і має служити в Збройних Силах. Хай віддасть Батьківщині 1,5-2 роки і буде нормально жити. Якщо думає, що там відсидиться на заході України, закордоном – так не буде. Рано чи пізно кожна сім’я і кожний чоловік свідомий стикнеться з цим питанням, що потрібно йти в Збройні Сили, і треба до цього всього готуватися. Тож є така поговірка, жити можна де-небудь, а служити треба в 109 батальйоні.
– Чи відчуваєте тут на фронті підтримку волонтерів, суспільства?
– Волонтери допомагають суттєво. Якби не вони, невідомо, яка була б зараз війна. Починаючи засобів гігієни, закінчуючи дронами. Дрони, до слова, відіграють величезну роль. Один дрон – це людина.
Принагідно звернуся до священників. Різних конфесій. Хотілося б більше допомоги від парафій. Бо якщо глянути статки кожного священника – це маленький олігарх. Є статки, авто, будинок. Церква участь у війні, хотілося б, аби приймала більше. Бо ми теж тут молимося щодня, я теж віруючий, читаю молитву кожен день. Але, як кажуть, молитва зігріває, та було б краще, щоб була і допомога. 100 дронів в місяць з парафії. Реально? Напевне. На це і влада могла б звернути увагу.
– Яка ваша найбільша мрія?
– Щоб закінчилась війна, повернутися до дітей, дружини, батьків. І передати цей досвід, протистояння. Як педагог, який закінчував вищий навчальний заклад – аби знали наступні покоління, через що пройшов народ. Діти мають знати про героїв України, про простих солдатів, які зараз в окопах. Про них мають бути книжки.
Розмовляв Роман Турій