РОГАТИН ‒ Майже два роки в російській окупації у Мелітополі Запорізької області прожила багатодітна родина Тетяни і Михайла Корнієвських. У подружжя – четверо дітей. Двох синів вдалося швидше евакуювати з міста, а ось із двійнятами –16-річними Софією та Артемом – батьки, відмовившись від російських паспортів, виїхали у грудні 2023 року.
Як почувалась родина серед російських окупантів? Чи зазнали насильства і переслідування?
Модульний будиночок на Івано-Франківщині став тимчасовим прихистком для Тетяни і Михайла Корнієвських та їхніх двійнят Софії та Артема. А ще з Києва привезли кота.
Софія та Артем навчаються онлайн в українській школі. Комп’ютерів не мають, тому вчаться через телефон. Такими були їхні заняття і в тимчасово окупованому Росією Мелітополі. Але в окупації, перш, аніж вийти на вулицю, видаляли всі шкільні матеріали з телефону. Адже, розповідають, могли зупинити російські військові і перевірити, а записані завдання українською мовою могли б перетворитись у переслідування родини.
«Потім нам мама скидала це посилання. Отак щодня робили», – говорить Артем.
Війна розкидала їхніх однокласників по різних країнах, містах, але дехто залишився і перейшов у російську школу. Українську, яку до повномасштабного нападу Росії на територію України відвідували Софія та Артем, окупаційна влада одразу ж змінила на російську школу. Одна з їхніх вчительок, кажуть, залишилась там працювати. Більшість педагогів виїхала, зокрема і директорка, яка учням онлайн викладає українську мову.
Багато людей з Мелітополя, які були за кордоном, повертаються у місто
«Дехто з моїх однокласників відвідує російську школу. Я їх не засуджую, у них не було вибору, бо так їм сказали батьки. Але взагалі їм байдуже до всього: вони «за мир», щоб не бахкало, було спокійно. Більшість за це. Нема вже патріотів, які залишились за Україну. Багато людей з Мелітополя, які були за кордоном, повертаються у місто. Бо хочуть додому і все», – каже Софія Корнієвська.
Діти розповідають, що вчителів в Мелітополі не вистачає, тому їх замінили педагоги з Росії.
«У цій школі, з того, що знаю від однокласників, вже нічого не навчають. На фізкультурі сидять, курять, п’ють. Предмети змінились», – продовжує Артем.
Батьки розповідають, що відмовились віддавати дітей в російську школу як через російську мову викладання, так і російську ідеологію, яку вкладають дітям у голови. А ще, кажуть, учнів змушують відвідувати загони «Юнармії». Через те, що діти Корнієвських не відвідували російську школу, російські військові погрожували Тетяні й Михайлові, як вони зауважують, позбавити батьківських прав і депортувати дітей у Росію.
Вони прийшли озброєні до нас у двір
«Я їм відповіла, коли вони прийшли озброєні до нас у двір, що боюсь за дітей, бо ще якийсь недоробок кине гранату чи ще щось. А вони мені, що «це провокація з українського боку». Я ж не могла сказати їм, що цю їхню брехню я не проковтну. Тоді сказала: як все втихомириться, то й поговоримо», – каже Тетяна Корнієвська.
Такі погрози, кажуть, вже чули у листопаді 2022 року. До того ж, родина відмовилась від російських паспортів і пенсії. І це попри те, що Тетяна і Михайло мають захворювання серця і цукровий діабет, тому ліки вживають щоденно. Перші шість місяців, розповідають, дістати медикаменти було проблемно, ціни в рази виросли. Тому створили чати, обмінювалися медикаментами, шукали через друзів, волонтерів. Через пів року в аптеках з’явились російські ліки.
Життя на межі ризику і виживання
Тетяна Корнієвська народилась у Мелітополі, тут у батьківській хаті на околиці міста й жила з чоловіком і дітьми. Тетяна за фахом – соціальний педагог, режисер масових видовищ, а чоловік – ветеринар. Свій будинок, господарство, виховування дітей ‒ таке життя тривало до 24 лютого 2022 року. У цей ранок сім’ю розбудили вибухи. Почались сильні обстріли і дітей відвели у церкву, яка використовувалась як укриття, говорять батьки.
Якби вони не прийшли, все було б добре
«Перші дні був квест: знайти щось, купити, бо магазини всі були розбиті і зачинені. А що їсти? Ходили, шукали, де і що купити. Хтось із однокласників пригостив дітей тушонкою, яку росіяни роздавали як гуманітарну допомогу. Її роздавали на площі. У нас був пакет макаронів. І все. Кінець місяця, пенсія у перших числах. От посадила дітей і кажу їм: «Давайте розмірковувати. Те, що вони дали їжу, це добре? Так. Чому її дали? Магазини зачинені. А чому магазини зачинені? Тому що війна. А чому війна? Тому що прийшли. Якби вони не прийшли, все було б добре. Так? Так. Тобто те, що вони дали, це вони не добре роблять, а якось так підмазуються. Згідні? Так. І для мене це не тушонка, це кров наших хлопців. Я це їсти не можу. А ви як хочете. Я розповіла, рішення – за вами». Через хвилину приходять і кажуть: «Коти і собака з’їли добре», ‒ розповідає Тетяна Корнієвська.
25 лютого Мелітополь повністю був окупований. Бачити чужих людей на вулицях рідного міста, озброєних військових було сумно, неприємно, кажуть у родині. Тетяна з чоловіком з дому не виходили. Діти були їхніми ногами, вухами, очима.
Мені говорили: «Навіщо ті українські паспорти? Та беріть російський, російську пенсію»
«Спочатку люди чекали, що ось зараз наші повернуться, відіб’ють, зараз, зараз, зараз. Потім у людей не стріляють, то хай уже й так. Багато хто зайняв нейтральну позицію. І таких ставало більше. Мені говорили: «Навіщо ті українські паспорти? Та беріть російський, російську пенсію», це ж по 10 тисяч рублів на кожного, ще по 4 тисячі на дитину, якщо вона ходить до школи. Як я могла взяти російський паспорт, пенсію, якщо мені на них дивитися гидко було?» ‒ каже Тетяна Корнієвська.
Подружжя отримувало українські пенсії на картки. Однак були ті, які на обміні грошей заробляли, так сім’я могла виживати в окупації, стараючись уникати будь-яких конфліктів з російськими окупантами.
Вони прийшли не захищати нас, а володіти нами
«Вони прийшли не захищати нас, а володіти нами. Якщо поводився тихо, смирно, ніхто не чіпав. Якщо ти чимось незадоволений, тоді, звичайно, могло закінчитися погано. Якщо ти береш російський паспорт, живеш добре, спокійно, до лікаря можеш звернутись. Вони ж Мелітополь зробили як столицю Запорізької області, і тому тут намагалися найкраще зробити, якщо порівняти з селами, і тут трохи легше все було. Паспорта нема, то починається все, все, все і дуже довго. А якщо на людину за щось донесли, тоді вже забирали, били, катували», ‒ говорить Тетяна Корнієвська.
До родини доходили слухи про те, як людей забирають, звинувачують у диверсіях. Кажуть, до однієї сім’ї російські окупанти прийшли посеред ночі і почали стріляти в двері, витягли всіх на вулицю; 3-річна дитина заїкалась протягом року, дитя не могло нормально говорити.
|
З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини південних територій України, редакція не може отримати офіційного підтвердження про деякі озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити. |
Родина розповідає, що в найкращі будинки і квартири заселились російські військові, окупаційна влада, росіяни, які приїхали в Мелітополь.
Люди приходять через пів року додому, а там уже росіяни живуть
«У будинку брата жили окупанти. Просто зайшли і заселились. Адже будинок більше року був порожній, тому це й зауважили. Вони жили в ньому два місяці. Коли виїхали, то в хаті були порожні стіни, нічого, нічого там не було. Альбоми, папір, все забрали. У багатьох будинках живуть росіяни. В одному був обшук на початку окупації. Люди приходять через пів року додому, а там уже росіяни живуть. Вони спочатку обшуковують, щось фабрикують і заселяються. А це і військові, наче і вчителі. Приїжджають з Росії, бо є робота, готове житло. Якось я в коментарі прочитала, як росіянка написала: «Мені подобається місто, гарненьке, затишне. Якщо тут залишуся, я ще своїх покличу, хай приїжджають», ‒ розповідають Корнієвські.
Мелітополь став темним, пропали яскраві кольори і місто втратило свою атмосферу, кажуть діти. Артем і Софія пригадують, що найбільше налякались 25 лютого, коли був дуже сильний обстріл. Вони виходили у місто, але старались поводитись дуже обережно.
«Рік минув десь, а дуже мені хотілось вийти погуляти в центр, бо сидіти вдома весь час – це просто важко. Я з дівчатами йшла і дорогою їздили тоновані машини, з них сигналили, кликали сідати. Я рукою показала ні. Ми пішли далі. Страшно було дуже, тому що не знаєш, що в них у голові. Неприємно вони поводились», ‒ каже Софія.
Михайло Корнієвський зауважує, що найбільше його вражала постійна брехня, яка почалась з 24 лютого. «Все перевернуто з ніг на голову. І багато хто з цим погоджується повністю», – каже чоловік. Заспокоював себе тим, що це ненадовго, що все зміниться, тому що не хотів із родиною покидати рідний дім, господарство, місто.
Виїзд з Мелітополя
Старші сини Данило і Павло, яким зараз 21 і 17 років, від початку окупації шукали можливість виїхати з Мелітополя. У серпні минулого року з’явилася така нагода – і сини Корнієвських, які мають проблеми зі здоров’ям, переїхали спершу в Запоріжжя, потім у Чернівці. Весь час хлопці просили батьків із братом і сестрою теж виїжджати. Останньою краплею у рішенні евакуюватись з Мелітополя для батьків стало те, що у них можуть відібрати дітей, тому що російські паспорти вони не візьмуть.
13 грудня 2023 виїхали з Мелітополя через Маріуполь, Новоазовськ. У мікроавтобусі їхали всі пасажири, які вперше перетинали російський кордон. З кожним представник ФСБ РФ провів бесіду, розповідають у родині.
Запитували дітей, чому і куди їдуть
«Ми пройшли огляд з речами, потім по одному викликали. Відбитки пальців, фотографували, різні ставили запитання, чи хтось десь служить, які наміри. Вони побачили, що ми – пенсіонери, на інвалідності, тому ми не були їм потрібні. Запитували дітей, чому і куди їдуть. Всі наші відповіді звіряли. Потім поїхали на Колотилівку. Це Росія, але на кордоні Сумської області. Це їхній пункт пропуску, це теж єдиний пункт пропуску, де можна ще пройти в Україну. Йшли дуже довго пішки. Чули обстріли, нам сказали, що цей перехід теж обстрілюють росіяни», ‒ говорить Михайло Корнієвський.
Корнієвські сумують за рідним містом. У Мелітополі вони заховали український прапор. Банку закопали. Залишилась і Тетянина вишиванка, тому що побоялась взяти, знаючи про російський контроль. «Бог мене створив невиправною оптимісткою. І я знаю, що повернусь додому», – говорить Тетяна.
Родина привезла обмаль своїх речей, взяли те, що могли перенести в руках. У торбині Тетяни Корнієвської є ключі від будинку і її, як називає», антистрес. А це невеличкі зошити з рецептами солодощів і консервацій. Рецепти, які залишились ще від мами.
А Софія показує невеликий клаптик паперу, на якому намальоване сердечко.«Це мені найкраща подружка зробила. Вона залишились в Мелітополі. На жаль, так вийшло, що вона – за Росію. Я ‒ за Україну. Не засуджую. Але я все одно її люблю», – крізь сльози говорить 16-річна Софія.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.