День народження Тараса Шевченка – з якими жінками він хотів одружитися
(news.telegraf.com.ua)

На хвилі чергового етапу боротьби українського народу з російською навалою постать видатного поета, художника та громадського діяч Тараса Шевченка, якому сьогодні виповнилось б 210 років, має велике значення. Українці надихаються творчістю Кобзаря на фронті й у тилу, в той час як ворог намагається вбивати всі згадки про нього: руйнує пам’ятники, знищує портрети, вилучає видання з бібліотек на окупованих територіях.

І це ще раз доводить, що українську культуру потрібно берегти, вивчати та намагатися її відкривати з різних боків. Саме тому “Телеграф” вирішив подивитися на Тараса Григоровича не тільки як на класика, а й живу людину і розібратися з “жіночим питанням” у його житті.

Вкупочці колись росли — Шевченкова Беатріче

Завдяки приємній зовнішності (а молодий Тарас Шевченко мав виразні сірі очі, високе чоло та пишну шевелюру) та творчій натурі майбутній відомий поет і художник не був обділений жіночою увагою. Він сам неодноразово мав сильні почуття до представниць прекрасної статі, часом взаємні, але сімейне гніздечко ні з ким так створити і не зміг.

Перше кохання, на думку дослідників біографії Кобзаря, заскочило його у віці 13-15 років. Це був непростий період в житті юного Тараса. Його мати Катерина (уроджена Бойко) пішла з життя, коли йому було дев’ять років, а батько вже за рік по смерті дружини привів додому мачуху — Оксану Терещенко, бо не міг сам дати ради шістьом дітям. Вдовиця мала трьох своїх дітей, тож матеріальне становище родини стало ще складнішим, натомість і моральна атмосфера була важкою.

“Хто бачив хоч здалека мачуху й так званих зведенят, той, значить, бачив пекло в найогидливішому тріумфі. Не минало години без сварки й лайки поміж батьком і мачухою; мене мачуха особливо ненавиділа, мабуть, за те, що я часто лупцював її кволого Степанка”,— опише згодом свої поневіряння Тарас в одній зі своїх перших повістей “Княгиня”, що вважається біографічною.

Розрадою для юнака в той період і було спілкування з дочкою сусідів Оксаною Коваленківною (Коваленко). Про свої ніжні почуття до неї Тарас згодом розкаже у творах різного періоду. Зокрема, ця дівчина є героїнею вірша “Ми вкупочці колись росли”. Ймовірно, про неї згадує поет і у поезії “Мені тринадцятий минало”, в якому розповідається про “сироту безпритульного”, що випасає овець і тужить через свою непросту долю. А розрадою для нього стає поява дівчини, яка почула плач, “прийшла, привітала, утирала мої сльози й поцілувала…”.

Ще одна вже пряма згадка про перше кохання міститься у передмові до незавершеної поеми “Мар’яна-черниця”:

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

На думку професора Павла Зайцева, котрий багато років досліджував життя відомого українця, в цих рядках представлений “повний образ Тарасового дитячого кохання — щасливих зворушень хлопця при його зустрічах із коханою, їхніх “очима, душею, серцем” ведених розмов, їхніх спільних радощів і спільної журби”.

“Оксана стане потім Шевченковою Беатріче. Ім’я її він надаватиме улюбленим героїням своїх поем, а її особиста трагічна доля стане трагедією його серця, як ми довідаємося про це згодом. У безрадісному ж житті сироти-підлітка була вона ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній гами нових, особливих почувань”, — наголошує шевченкознавець у виданні “Життя Тараса Шевченка”.

Польська швачка та прегарненька німочка

До юнацьких захоплень Тараса дослідники відносять почуття до Ядвіґи Гусіковської (Дзюні чи Дуні), яка була старша на вісім років і працювала швачкою. Почуття між ними виникли за часів служіння Шевченка у Павла Енгельгардта і його перебування у Вільно (сучасний Вільнюс), а потім — у Варшаві. В першому обдарований хлопець мав нагоду вчитися у професора малювання Рустема, у другій — у місцевого митця — відомого портретиста і пейзажиста Франці Лямпі. Паралельно мав можливість опанувати польську мову, якої вправлявся з Дзюнею, а іншої вона не знала. Згодом це дало можливість Тарасу читати в оригіналі польські твори, зокрема, Адама Міцкевича — відомого діяча польського національного руху, письменника, поета і драматурга. Про це у своїй статті згадує український філософ і публіцист Петро Кралюк.

Гусіковська ж у свою чергу змусила задуматися Тараса над питаннями соціальної нерівності. Про те, чому “й нам нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани”, він розмірковує у спілкуванні зі своїм другом Іваном Сошенком, який згодом сприяв його викупу з кріпацтва.

“Якщо навіть у цьому переказі з третіх уст слово “вперше” додане довільно, то в усякому разі Шевченкова згадка про те, що ця рання любов взагалі зроджувала в ньому такі думки – факт надто важливий і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати. Це молоде кохання було одним із ясних і теплих променів у житті 16-літнього юнака на далекій чужині”, — зазначає Зайцев, описуючи цей фрагмент з життя Шевченка.

Вже після того, як Шевченко опинився в Петербурзі й отримав свободу (це сталося 25 квітня 1838 року, коли Тарасу виповнилось 24 роки) його життя змінилось. Він став відвідувати лекції в Академії мистецтв, а разом з тим малював портрети на замовлення та ілюстрації до журналів. Це дозволило покращити і власне матеріальне становище і надсилати трохи грошей рідним в Україну. В листах до брата Микити Тарас пише, що для нього “велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить”.

Молодий Шевченко завдяки своїм талантам і харизмі став бажаним гостем у родинах заможних петербуржців, відвідував театри та прийоми, став гарно одягатися, то купував плащ за шалену на той час суму в 100 карбованців, то єнотову шубу, то годинник на ланцюжку, користувався послугами візників. За такий світський спосіб життя його критикував Іван Сошенко, з яким вони разом жили певний час. А згодом між приятелями і колегами пробігла чорна кішка. Причиною стала сусідка Марія Європеус.

“У Марії Іванівни жила її племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра, Марія Яківна, прегарненька німочка. Нашому братові художнику закохатися неважко, і я полюбив її від душі і навіть, грішна людина, подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їх близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Та цим не зарадив своєму горю: Маша почала ходити до нього на квартиру”, — так згадував про цей прикрий епізод сам Сошенко.

Чужа дружина і “стара діва”

Наступні історії кохання Шевченка пов’язані вже з Україною, куди він зміг повернутися 1843 року. Тут на початку літа 29-річний Тарас разом зі знайомим байкарем Євгеном Гребінкою опиняється на балу у поміщиці Тетяни Волховської в селі Мойсівка. Серед іншої публіки він виокремлює 21-річну красуню Ганну Закревську — дружину найбагатшого поміщика Полтавщини Павла Закревського, котра вже мала двох дітей.

“Він довго сидів біля неї на балу і все просив у неї на пам’ять хоч одну голубу квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович одначе приловчився і відірвав квітку. Так це й закінчилось. Років через два я випадково побачив у нього цю реліквію. Тарас Григорович зніяковів трохи. “Славна молодичка, — сказав він мені, — і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне”, — так описує захоплення сучасник поета Олександр Афанас’єв-Чужбинський і зазначає, що до цієї особи Шевченко повертався (тобто зустрічався і захоплювався) принаймні тричі.

Про щирі і сильні почуття поета до Ганни, на думку дослідниці Маріетти Шагінян, свідчить портрет молодої жінки авторства Шевченка. Вона наголошує, що ця робота вирізняється поміж інших увагою до деталей.

“На жодному іншому з портретів Т.Шевченко, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської. І ці очі особливі, вони здаються чорними, але, якщо придивитися, ви бачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їх колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву”, — пише Шагінян у своїй докторській дисертації.

Але розвитку ця любовна лінія в житті Шевченка не мала, бо він отримав лист-попередження від Олексія Капніста — сусіда згаданої пані Волховської. Той просить його не заїжджати і не писати Закревському, бо “тимчасове захоплення зникає як дим, але часто-густо лишаються плями невидимі й вони тьмарять нашу душу, що відкликається в сумління”. Та згадувати Ганну Тарас буде ще довго, принаймні про це свідчать його твори. Предмету свого кохання поет присвятив поему “Сліпий”, також їй адресований вірш “Немає гірше, як в неволі” з літерами Г.З. на початку, написаний вже у період заслання.

Завдяки тому ж Капністу восени 1843 року Шевченко опиняється у Яготині у маєтку князя Миколи Рєпніна, де й знайомиться з його родиною. Доньці господаря Варварі Рєпніній на той момент було 35 років, вона мала гарну освіту і завдяки походженню належала до вищого світу. Однак вона щиро захопилась Тарасом, який вийшов з народу і ще недавно був кріпаком, але вразив її своїм художнім і поетичним талантом.

З огляду на виховання та статус княжна не могла напряму́ освідчитися Тарасові у своїх почуттях, тож виклала їх у вигляді біографічної повісті “Дівчинка”. В ній вона називає головного героя Березовського, прототипом якого був Шевченко, “поетом у всій широчині цього слова”.

“Він витискав з очей своїх слухачів сльози ніжності й співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї ліри, захоплюючи всіх; він притягав до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, робився він чарівливий; музичний голос його переливав у серце слухачів усі глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Він був обдарований більше, ніж талантом, – йому даний був геній, і чутлива й добра душа його настроювала його ліру на високе і святе”, — так описувала чесноти Тараса княжна у цьому творі.

Своєю чергою Шевченко присвятив княжні поему “Тризна”, яка починається віршованим зверненням до Варвари, називаючи її добрим янголом, що своїми промовами “мрії про рай пробудив”. Але в реальності романтичних почуттів поет не демонстрував і спроб залицяння не робив, витримуючи дружній тон у спілкуванні.

Врешті решт рідні й оточення княжни було проти зближення її з поетом, зокрема, Капніст, який посприяв появі митця у Яготині, так само доклав зусиль, щоб той звідси поїхав. Вже пізніше, коли Тарас опинився у солдатах, що стало покаранням за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, Рєпніна була серед тих, хто його підтримував — надсилала йому листи і книги, намагалась покращити його долю.

Гарбузи від попівни та акторки

Дослідники зазначають, що Шевченко дуже мріяв про створення родини й народження дітей, бо ставився до малечі дуже приязно і завжди знаходив для неї розваги.

“Велику втіху приносили Шевченкові селянські діти, які в селах звичайно цілі дні проводять на вулиці. Тарас Григорович не раз сідав з ними в коло і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, з серйозним виглядом робив пищики й невдовзі завойовував прихильність усіх дітлахів”, — згадував про цю особливість характеру Тараса сучасник поета Олександр Афанас’єв-Чужбинський.

Матримоніальні плани мав Шевченко кілька разів. Так, 1843 року під час відвідування рідного села Кирилівка він запримітив гарненьку доньку місцевого священика Феодосію Кошиць. У її батька Григорія, про якого сучасники відгукуються як про людину сувору, скупу, “схильну до тупого, стандартного мислення”, Тарас колись наймитував, про нього. Це й зіграло з ним злий жарт під час сватання до Тодосі восени 1845 року. Старший Кошиць не зміг побачити у талановитому односельці вигідну партію для доньки, бо сприймав його як колишнього кріпака.

Відмову Шевченко сприйняв дуже болісно, свої душевні страждання вилив традиційно в поезіях під назвами “Не завидуй багатому…” та “Не женися на багатій”, також ву цей період з’являються твори, що стануть класикою української літератури — поезія “Три літа”, “Як умру, то поховайте… (Заповіт)” та інші.

Ще одна спроба одружитися припадає на період життя Шевченка після звільнення із заслання. По дорозі в Петербург він зупиняється у Нижньому Новгороді, де закохується в молодшу на 28 років актрису Катерину Піунову. При цьому він прив’язується до всієї родини 15-річної дівчини, над якою взяв фактично батьківську опіку — носив і читав їй класиків, допомагав працювати над сценічними образами. Бо на момент зустрічі репертуар Катерини складався з водевілів.

“Ролі — переважно наївних дівчат; обдаровання — граціозне й ефемерне, з награною “вічною молодістю”, при дуже тверезій обачливості й немалому життєвому досвіді для своїх 15 років”, — описує її скромні таланти дослідниця Маріетта Шагінян.

Шевченко ж хотів допомогти дівчині вийти на новий етап і не тільки самотужки займався її розвитком, а й запросив до Нижнього Новгорода відомого актора Михайла Щепкіна. Той займався з Піуновою, зіграв з нею у місцевому театрі у п’єсі “Москаль чарівник” і навіть допомагати вибити місце для юної особи в Харківському театрі.

Та тільки-но Шевченко освідчився Піуновій, надіславши лист, як ставлення її самої та родини до нього різко змінилось. Тараса перестають запрошувати в гості, батьки поводяться нетактовно і грубо, а сама Катерина уникає зустрічей, до того ж не дочекавшись відповіді з Харкова укладає угоду з місцевим театром. Митець в якийсь момент розуміє, що ідеалізував дівчину і створив образ, який не відповідав дійсності.

“Випадково зустрів я Піунову: у мене не вистачило духу вклонитися їй. А чи давно я бачив у ній майбутню дружину свою, ангела-охоронця свого, за якого ладен був покласти душу свою? Огидний контраст! Дивовижні ліки від кохання — несамостійність, у мене все як рукою зняло… Погань пані Піунова! Від нігтика до волоска погань!”, — так по-злому відгукується Тарас згодом в щоденнику про акторку, що ледь не стала його дружиною.

Бажання знайти собі пару не полишає Шевченка. В якийсь момент він звертається по допомогу в цьому питанні до дружини свого давнього знайомого — вченого, природознавця й історика Михайла Максимовича. В його будинку у Москві він зупиняється 1859 року, коли прямує до України, де хоче придбати будинок.

Дехто з дослідників вважає, що з Марією Максимович у поета виникають теплі почуття, і навіть приписують Шевченкові сина, який народився у подружжя через дев’ять місяців після його гостювання.

Але Маріетта Шагінян у своєму дослідженні цю версію спростовує: “І не в звичаї, не в моралі, не в стилі ні самого Тараса Шевченка, який глибоко і серйозно дивився на шлюб, на родини, якою була родина Максимовичів, — переступити цю дистанцію, та ще в коротенький приїзд, та ще тоді, коли Т. Шевченко сам палко хотів побудувати міцну сім’ю”.

В листах до Максимович Шевченко називає її з чоловіком єдиними друзями та постійно нагадує про обіцянку посприяти в улаштуванні його долі.

“… як Бог та ви поможете, то, може, й одружуся. Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати. На сей раз посилаю вам свій портрет, тілько ви його не показуйте моїй молодій, а то злякається”, — пише Тарас у березні 1859 року до Марії.

Останнє невдале женихання

Останнім коханням Шевченка називають 20-річну Ликеру Полусмак — кріпачку поміщика Миколи Макарова, яку він зустрічає 1860 року в домі поміщиць Карташевських. Дослідниця Маріетта Шагінян, називає молоду жінку “фатальним типом” для Тараса, яка схожа і на його землячку Оксану, що підросла, і на Марію Максимович. А ще приводить таку її характеристику сучасників:

“Істота молода, свіжа, трохи груба, не надто красива, з чудовим білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені”.

Та приємна зовнішність виявилась оманливою і за нею крилася “звичайна дівоча жадібність до подарунків, схожа на піуновську, побоювання вийти за “старого і лисого”, та ще “запиваючого”, цікавість, чи багатий він, скільки заробляє, і лінь до роботи, і бажання “досадити панночкам Карташевським”.

До речі, за сто днів знайомства Шевченко встиг витратити на дівчину грубі гроші, бо придбав їй тканини на сукні та білизну, капелюшки та черевики, сережки та коралі, а ще подарував Євангеліє в білій оправі з золотими краями та навіть винайняв квартиру. Що поставило крапку в їхніх стосунках точно невідомо, дослідники схиляються до думки, що це могло бути фліртування Ликери з іншим. Засмучений поет після розриву намагається помститися, навіть вимагає, щоб усі його подарунки, всі до одного, були спалені.

Але історія була не така однозначна, вважає Анатолій Ткаченко — доктор філологічних наук, професор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Критичним зауваженням на адресу дівчини “від землячків” він протиставляє спогади самої Ликери. З них виходить, що і самій дівчині, і Шевченку активно насаджували думки про те, що вони не пара і виставляли один перед одним в негативному світлі.

Наприклад, у відповідь на прохання благословити Ликеру на шлюб із ним, поміщик Макаров бажає щастя та спокою, але й застерігає від нерівного шлюбу. “Що ви задумали, Тарасе Григоровичу! Хіба ви не знаєте, що таке Ликера!” — писала йому Надія Забіла (сестра Олександри Білозерської-Куліш — дружини Пантелеймона Куліша, на весіллі якого боярином був Шевченко).

— Люди з оточення Шевченка, на мій погляд, оббрехали дівчину, зробили у всьому винною, натомість вважали, що відвадили поета від такої поганої людини й одруження, а фактично “уберегли” його від можливості продовження роду і створення родини, — зазначив Анатолій Олександрович у коментарі “Телеграфу”. — Але я більше вірю спогадам самої Лікери, які ретельно вивчив. В них дівчина зазначала:

“Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно”. А ще додає: “Йому графиню сватали і його не пускав до мене Макаров – той пан, якого я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тоді дізналася про те, як визволилася… Вони (пани) не хотіли, щоб я йшла від них, а – як я вибралась – усе відняли від мене”. Ликері також нагадували про заслання Шевченка: “Казали мені пани: “Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за сибіряку”.

Але чомусь її голос майже не чули дослідники, натомість вірили спогадам Білозерської-Куліш, Макарова та інших. А на мій погляд на останнє слово заслуговують навіть злочинці. Все ж таки Ликера покаялась, на відміну від землячків-пліткарів, що завадили нібито з добрими намірами їх з Тарасом шлюбу, намагалась виправдатися тим, що була молода, тож не розуміла, що робить. І згодом вона спокутувала свою провину, бо після невдалого шлюбу оселилася в Каневі і багато років ходила на могилу Шевченка, — наголосив професор.

Також Анатолій Ткаченко підкреслює, що найголовніше в історії останнього женихання-кохання все-таки є те, що воно посприяло створенню низки віршів так званого “Ликериного циклу”.

— З ним, напевне, пов’язаний вірш “Росли укупочці, зросли…”. За жанром — це ідилія, і в ньому висловлено мрію “так одружитися і йти, не сварячись в тяжкій дорозі, на той світ тихий перейти”, — зазначає Анатолій Олександрович. — Ще були — “Ликері”, “Н.Я. Макарову” (“Барвінок цвів і зеленів…”), “Л.” (“Поставлю хату і кімнату…”). Безпосередньо примикає до циклу й вірш “Не нарікаю я на Бога…”, та і в інших творах цього періоду відчувається перегук із болючою темою.

Вірш-присвята Макарову — це ніби послання господарю Ликери з сигналом, що Шевченко знав і розумів його роль у тому, що шлюб не склався. В ньому “барвіночок” — це Ликера, а “недосвіт” (ранковий приморозок), що його потоптав — сам Макаров та інші люди, що сприяли розриву з дівчиною, і обох Тарас шкодує. Дослідники підкреслюють, що він тим самим ніби пробачив кривдникові, але він всіх прощає, а геній Шевченка зміг перетворити його страждання у тексти, які й досі бентежать українську душу. Не знищену революціями, голодоморами, війнами, чорнобилями, інформаційним геноцидом. Нам досі “Й недосвіта шкода”, — резюмує професор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.