Руслану Іванову – 48, він з Чернігова. Має дружину та двох дітей. Більшу частину життя віддав професії художника-постановника на телебаченні. З 2015 року працював в одній із найбільших кіностудій країни – Victoria Film Studios. Робив фільми, серіали та різноманітні шоу. Але війна забрала в нього улюблену роботу.
Перші дні повномасштабного вторгнення
24 лютого Руслан як завжди їхав автівкою на роботу. Коли подзвонили колеги і сказали, що Київ бомблять, чоловік спершу не повірив. А потім побачив сотні людей, які виїжджали з міста, і почув звуки вибухів. Тоді й зрозумів, що почалась велика війна, і вирішив, що мусить бути серед тих, хто стане на захист країни.
– Я якраз маму підвозив до роботи, висадив її, сам розвернувся, поставив машину – і в військкомат. І з ночі з 24 на 25 лютого я отримав зброю, і ми з моїми хлопцями вирушили, – пригадує Руслан.
Рідні, каже захисник, не відмовляли і навіть підтримали. Дружина та син в перші ж дні пішли волонтерити. На той час 16-річний Дмитро записався в парамедики у ТрО. Разом з іншими рятував людей з-під завалів, надавав допомогу.
Зараз дивляться
Руслан пригадує, не на жарт перелякався за сина, коли 13 березня 2022 року росіяни обстріляли школу в Чернігові. Дмитрові пощастило вчасно вийти з класу, куди прилетіла ракета. Але навіть тоді юний волонтер не відмовився від своєї місії. Руслан каже, нині дуже пишається сином.
– Я тоді в нього питав: Діма, ти ж 10 клас, куди? А він мені каже – ти в когось спитав, коли йшов? Ти там, я тут. І все, в мене питань не було. Я коли потім приїздив у відпустку, йшов разом з Дімою, то люди нам дякували, – розповідає боєць.
Про військову службу і поранення
Руслан став до лав ЗСУ у складі 72-ї бригади. У війську був стрільцем. Спершу захищали Київську область, а згодом поїхали на Схід. Своє поранення захисник отримав під Бахмутом. Тоді ворожий дрон скинув вибухівку прямісінько в бліндаж, де перебував сам Руслан і його побратими. Захисник втратив руку, а один із побратимів, з яким здружився з початку служби, загинув у нього на очах.
– Ігорю перебили пахову зону, артерії і ноги, мені перебило руку. Турнікет Ігорю не можна було затягнути, там з ноги просто фарш був. Я його обійняв і закрив очі, – пригадує Руслан.
Боєць каже, його евакуація тривала під постійними обстрілами і дуже довго. Турнікет пробув на руці майже добу. Тому і не вдалось врятувати руку. У лікарні її ампутували. Руслан зізнається, був готовий до такого, але все одно важко було прийняти той факт, що руки вже немає.
– Коли пройшов тиждень, тоді вже починає доходити. Тоді ти розумієш, що раніше був повноцінний, а зараз, як то кажуть, не повна комплектація. Дурні думки лізли, хотілось опустити руки, – зізнається захисник.
Про підтримку рідних та вінчання під час війни
Занепасти духом не давали ні рідні, ні колеги. А особливо дружина – Олена. Разом подружжя більше 30 років. Під час однієї з відпусток Руслан вирішив зробити дружині сюрприз і повінчатися.
– Я приїхав зразу в церкву, підійшов до батюшки, поговорив, він мені сказав, що треба. Я швидко в магазин, що треба купив. Приїхав до дружини і сказав, що ми завтра одружуємось. Вона здивувалась дуже. Взяли дітей та й поїхали, – пригадує Руслан.
Про реабілітацію і плани
Нині Руслан проходить реабілітацію в одному із центрів у Львові. Сюди він потрапив теж завдяки дружині. Саме вона знайшла сайт реабілітаційного центру і змогла показати чоловікові, що життя після поранення таки існує, на прикладі інших бійців.
Уже близько місяця захисник відвідує заняття у басейні й працює з ерготерапевтом, щоб збільшити силу м’язів і підготуватись до протезування.
Після протезування та освоєння протезу Руслан мріє нарешті повернутися до своєї професії, водночас допомагати війську. Каже, колеги вже чекають на його повернення.
– Вона вже мені сниться. Назад повернутись хочеться. Це така праця, що якщо раз туди потрапив, то вже звідти не захочеш іти. Це, можна сказати, друге життя твоє, – каже Руслан.
Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.