Ольга Тимченко і Валерія Сидорова — як відбувається усиновлення дітей в Україні
(news.telegraf.com.ua)

Якби не повномасштабне російське вторгнення, дитяча письменниця і комунікаційниця Ольга Тимченко з Києва та школярка Валерія Сидорова з Нової Каховки на Херсонщині могли б ніколи не зустрітися. Але їхні долі фактично об’єднав фонд “Голоси дітей”: перша долучилась до його команди через бажання бути корисною в непрості для країни часи, друга отримувала тут допомогу, коли вирвалася з окупації. Завдяки збігу обставин тепер ці двоє — родина. “Телеграф” дізнався про історію її створення.

Допомогти там, де можеш дотягтися

На момент початку великої війни Ольга жила в невеличкому селі на Кіровоградщині, де займалась творчістю, облаштовувала будинок, вирощувала квіти, а до того кілька років співпрацювала з неурядовою міжнародною організацією Transparency International, що бореться з корупцією. Як і більшість українців, коли росіяни напали на країну, намагалась підтримувати військо.

“Від 24-го лютого я відчула, мабуть, як і більшість українців бажання допомогти один одному, державі, допомогти там, де можеш дотягтися. Спершу волонтерила — робила маскувальні сітки, “коктейлі Молотова”, потім організовувала збори на аптечки, машини, підтримку бійців, які отримали поранення, — згадує Ольга. — Згодом вирішила, що можу бути корисною і своїм професійним досвідом й на початку 2023-го року долучилась до фонду “Голоси дітей”, в якому займалась побудовою комунікаційної стратегії.

Такий вибір зробила, бо по-перше, люблю допомагати іншим, по-друге, побачила в команді людей близьких мені за духом, зрозуміла — вони ті, хто будуть Україну відновлювати. Крім того, мені дуже подобалась взаємодія з дітьми, бо я проводили з ними зустрічі, майстер-класи з малювання, презентуючи свої книжки “Таємниця Підкарпаття” і “Загадка “Гімалаїв” — це дві частини трилогії про пригоди підлітків Майї та Сергійка. Власне, коли я йшла в “Голоси дітей”, цей досвід підкріпив моє бажання працювати саме заради дітей.

І я ще до цієї роботи багато думала про психологічні наслідки Другої світової війни, які кожен з нас може на собі відчути. Коли вона тривала, наші бабусі і дідусі були маленькими, і вони отримали складний досвід, бо роз’єднувались родини, на їхніх очах відбувались руйнування та смерті. Тож і своїх дітей — наших батьків вони виховували досить специфічно, а ті своєю чергою передали і нашому поколінню відгомін воєнних травм. Я суджу по собі, бо коли почала розкопувати свої проблеми з психоаналітиком, зрозуміла, що вони тягнуться ще від досвіду моєї бабусі, і я розуміла, що і сучасна війна матиме вплив у майбутньому. І я хотіла хоч якось посприяти зменшенню цих наслідків”.

Ольга наголошує: за півтора року роботи перед нею пройшли сотні дітей і дорослих, які постраждали через війну. І кожний випадок попри спільні риси був унікальним і вимагав дуже обережного підходу.

“У нас є програма Camp+, яку реалізують в Карпатах. На 21 день туди приїжджають діти з мамами, які втратили чоловіка і батька, або він перебуває в полоні, або родина жила в окупації і змогла вибратися з неї, — каже Ольга. — І на початку ці жінки були… аж сірого кольору, змучені, неговіркі, але робота з психологами, екскурсії, арт-терапія, гірське повітря роблять дива. Їдуть вони від нас іншими. Плюс в осередках щомісяця проходять психологічну реабілітацію тисяча дітей. І там кожний випадок теж складний. Наприклад, у нас є Олежка Афанасьєв, що 40 днів прожив в оточеному росіянами Маріуполі під бомбардуваннями, на його очах гинули люди.

Я розуміла, скільки війна вже покалічила дитячих доль і подумала, що можу дати одній з них родину. До “повномасштабки” таких думок не було, мені подобалось життя, яким я жила, я багато мандрувала, робила кар’єру, малювала, писала книжки. Але з її початком я подумала, що можу усиновити/удочерити або стати опікуном для хлопця або дівчини, що залишились самі. У мене не було якихось преференцій щодо статі чи віку, я була впевнена, що цю дитину Всесвіт чи доля мені самі приведуть.

Було важливо цей момент не упустити, тому я чекала і знала, що все станеться, коли прийде час. Так і сталося минулої осені, коли я зустріла Леру, й одразу відчула, що це та людина, яка потребує моєї допомоги, з якою ми дуже схожі, в нас дуже гарний контакт. І тому все відбувалось якось дуже легко”.

Життя в окупації

Повномасштабну війну Валерія Сидорова зустріла в рідній Новій Каховці, де жила разом з бабусею, без батьків дівчина лишилась, коли їй було 13. Місто в перший же день заполонили ворожі війська.

“До 24 лютого 2024 року я була звичайною ученицею 10-го класу, готувалася до іспитів, займалася танцями та повітряною гімнастикою, брала участь у різних заходах. У мене все життя було попереду, і все мало бути так, як я хотіла, — ділиться своїми спогадами Лера. — Та той день, як і для інших, все змінив. Вже зранку на вулицях мого міста з’явилися танки та інша техніка з “Z”, люди у камуфляжі зі зброєю. Це було настільки несподівано, що ми спершу не зрозуміли, що відбулося. Потім почалися обстріли, і необхідно було ховатися, було страшно”.

Попри це мешканці Нової Каховки певний час виходили на акції протесту проти окупантів, сподіваючись, що вони підуть геть так само швидко, як і з’явилися. Але згодом, як і в інших тимчасово захоплених містах Херсонщини, росіяни придушили спротив і почались окупаційні будні. Але в жовтні 2022 року ситуація змінилась — дітей з Нової Каховки добровільно-примусово вивезли до Криму.

“Росіяни попередили, що будуть проводити “евакуацію” дітей, нібито дбаючи про їх безпеку, бо тоді в Новій Каховці було гучно (в цей період як раз тривала операція зі звільнення Херсонщини. — Авт.), — каже Ольга. — Пригнали в центр 12 автобусів з літерами “Z”, завантажили в них дітей, в кожен посадили по озброєному “орку” і так доставили на півострів. Обіцяли, що все це триватиме два тижні, але вийшло, що затягнулось на місяці”.

“В таборі я відчувала, що моя свобода стискається, я опинилася наче у клітці, — додає подробиць Лера. — Ми не могли вийти за територію, не отримували нормальної медичної допомоги. Харчування було дуже поганим, нас навіть примудрились нагодувати зіпсованим м’ясом, яким діти отруїлися. Нас постійно “обробляли”, проводили пропагандистські зустрічі, розповідали, що захоплені території завжди були російськими, закликали вступати до Юнармії. А ще агітатори обіцяли безкоштовні квартиру та навчання, якщо ми поїдемо до Росії. Але я не могла себе навіть уявити себе в країні, яка прийшла до мене додому, вбиває українців і забирає мою свободу. Тому я почала думати над планом втечі”.

Врешті решт дівчину, як тільки вона змогла дати знати про себе, забрала бабуся. Ще кілька місяців разом вони прожили у Генічеську, де на той момент було безпечніше.

“Лера ходила до місцевої школи, але розуміла, що не може жити в окупації, в тих обмеженнях і брехні, що там панували, бо вона дуже проукраїнська і волелюбна. Тому дівчина готувалась виїхати на підконтрольну Україні територію і дистанційно вступила до медичного коледжу в Одесі. Це давало їй право на гуртожиток, тож хоча в неї не було нікого з рідних, навіть знайомих дорослих, але було навчання і житло. І в серпні 2023 року вона наважилась сама пройти через пропускний пункт на Сумщині“.

Запах свободи

“Перехід, звісно, був нервовим, — зізнається Лера. — Я не знала, що мене очікує, адже росіяни можуть зробити все, що захочуть. Хоча я підготувала чітку історію про те, що їду по тітку в Європу транзитом через Україну, щоб привезти її в Росію, все одно було лячно. Мені пощастило, що вони мене пропустили. Я довго йшла полем до українського кордону і коли побачила “піксель”, розплакалася. Я була щаслива. Тут навіть повітря пахло інакше. Пахло свободою”.

Вже на нашій стороні дівчину одразу передали соціальним службам, які доправили її до Києва і допомогли влаштуватися на початковому етапі: оформили державну опіку, посприяли переведенню в аналогічний навчальний заклад у столиці, де також її чекало місце в гуртожитку.

“З усіма дітьми, що повертаються після депортації чи окупації, працюють в Офісі омбудсмена . Також їх з першого дня супроводжують психологи фонду “Голоси дітей”, ходять разом з ними на допити, бо, на жаль, вони мають пройти через цю процедуру, допомагають стабілізуватися та зменшити травматичні наслідки від пережитого, — пояснює Ольга. — Лерою займалась дуже фахова психологиня Наталія Сосновенко і вона нею була захоплена, я чула від неї, яка це талановита і хороша дівчина. Вперше з Лерою ми спілкувались в зумі, обговорювали її історію, і вже тоді задумалась: можливо, це і є та дитина, якій я маю допомогти. Рішення в мене визрівало кілька тижнів, в якийсь момент я спитала у Наталки, чи може воно бути адекватним, і отримала підтримку з її боку.

Вже після цього я запросила Леру в офіс фонду, бо хотіла з нашим відеопродакшном зняти про неї анімовану історію. Провела їй екскурсію і ми присіли в нашому “куточку розвантаження” — затишному місці на балконі. Я не планувала, якщо чесно, ставити питання на першій нашій зустрічі, але зробила це одразу, сказавши: “Хочеш, я зроблю над тобою опіку?” Лера на мене подивилась і відповіла: “Так!” І розплакалась. Це був дуже трепетний момент, ми відчули, що з цього може вийти, дійсно, щось хороше”.

Знову відчути себе дитиною

Далі Ольга й Лера зустрічались, спілкувались і дізнавались більше одна про одну, паралельно Ольга займалася оформленням опікунства і каже, що вся процедура доволі проста.

“Тільки-но я отримала на руки документ, що є офіційним піклувальником, запропонувала Лері переїхати до мене, — розповідає про подальший розвиток подій Ольга. — На той момент я винаймала невелику квартиру і зрозуміла, що нам потрібне більше житло, щоб у кожного був власний простір і спільна територія. І нам пощастило, ми швидко знайшли потрібний варіант і вже все облаштували, я розставила свої квіти, коти мої знайшли собі місце. Лера у своїй кімнаті вчить уроки, я в своїй — працюю, коли не в офісі, а ввечері ми дивимось фільми, готуємо разом їсти, ходимо гуляти, відвідуємо різні культурні заходи. Я вважаю, що потрібно показати дитині альтернативу, скільки всього цікавого відбувається навколо, а вона вже обере те, що їй до душі”.

Попри побоювання, що спільний побут може винести на поверхню якісь непорозуміння, Ольга зазначає, що в стосунках з Лерою поки все відбувається рівно. Вони домовляються про обов’язки, поважають кордони одна одної і не форсують розвиток подій.

“Нам дуже затишно і добре разом, — зізнається Ольга. — Я навіть не очікувала цього, готувалась, що будуть якісь складнощі, бо звикла жити одна. Та вже бачу, що стала відповідальнішою, бо раніше не готувала для себе, а тепер дбаю, щоб Лера добре харчувалась. Коли обстріли, ми спускаємось в укриття, хоча я сама цього не робила”.

“Від першою зустрічі з Олею я відчула, що це моя людина і довірилася їй, — каже своєю чергою Лера. — З часом наші стосунки міцнішають. Мені дуже подобається проводити час з нею разом. Я нарешті розслабилася і почуваюся захищеною. Хочу провести літо як звичайна дитина, купатися, засмагати. Завдяки тому, що тепер у мене є Оля — я можу собі це дозволити, адже відчуваю підтримку і не маю хвилюватися про те, щоб заробити гроші або вирішувати дорослі проблеми”.

“Лера рано стала дорослою через втрату батьків. А тепер у неї поруч “опорний” дорослий, вона знає, що у неї є, до кого звернутися, в кого отримати підтримку. І це дуже підтримує на життєвому старті, — продовжує Ольга. — Бо по факту Леру вже нема потреби виховувати, вона — сформована особистість, але їй потрібен гарний приклад перед очима. Приклад вільної незалежної жінки та хороших родинних стосунків (а у мене прекрасні батьки, молодший брат зі своєю сім’єю), позитивного ставлення до життя”.

Ольга додає, що Лера зараз зайнята навчанням, бо мріє стати лікарем. Також її підтримкою є хлопець Макс, з яким вони знайомі з п’яти років. Він також сирота, з початком війни виїхав з сестрою до Ірландії, але щойно Лера повернулась в Україну з окупації, приїхав до Києва, вступив у технікум і підтримує кохану людину в її житті на новому місці.

“Вони такі класні разом, тримають один одного і можна сказати, що по суті в мене зараз двоє “малих”, бо він в нас часто буває, — зазначає Ольга. — І зараз я зосереджена на тому, щоб максимально дати їм підтримку, бо Лері влітку буде 18 і як далі будуть складатися наші стосунки, залежатиме від нас обох. Мене радує, що після мого поста на Facebook, в якому я розповіла, що стала “мамою”, мені написали 30-40 людей, знайомих і незнайомих, і продовжують писати й досі. І свій досвід узагальнила, розпитала у колег, чого сама не знаю про прийняття дітей в родини, зібрала корисні посилання і поділилась ними ще в одному дописі.

До речі, з’ясувалось, що багато хто не знає, якщо ти не перебуваєш у шлюбі і нема житла у власності, це не є перешкодою для того, щоб стати опікуном. Мене радує, що люди хочуть допомагати дітям, і якщо мій приклад посприяє тому, що ще хоч кілька доль покращиться, це взагалі буде неймовірно!”

Як повідомляв “Телеграф”, під час війни родиною для дітей, що не мають батьків, стають у відомі українці. Зокрема, співачка Наталія Могилевська удочерила двох дівчат, що лишились сиротами, також усиновила хлопчика-сироту родина телеведучого Тимура Мірошниченка.