На початку повномасштабного вторгнення Максим займався містобудуванням, працював в органах місцевого самоврядування, але війна змусила його відреагувати на вторгнення росіян. Зараз він командир артилерійської батареї У інтерв’ю Першому Житомирському військовослужбовець розповів, що спонукало його повернутися до війська, наскільки змінилось його життя після початку “Великої війни” також воїн поділився думкою щодо складних питань.
Розкажіть свою історію. Хто ви і чим займалися до початку великої війни?
– Я, як звичайний українець, зреагував на історичні події які відбуваються останніх декілька років. Перебуваю як і більшість на сході, захищаючи нашу державу. На початку війни я займався містобудування, за освітою архітектор, містобудівельник. Зараз є модне слово, урбаніст. Працював трохи в органах місцевого врядування, фактично останнім часом просто був підприємцем.
Які ваші роздуми щодо майбутнього нашої нації та держави в умовах тривалої війни? Які можливі сценарії ви бачите для подальшого розвитку подій?
– Ну по-перше, що ми визначаємо за нацією, у мене питання, уточнення?! По-друге наскільки це буде пов’язано взагалі з нашою державою, тобто якщо ми говоримо про те, що всесвіт мають колонізувати українці, то напевно всесвіт має бути українським. Я вважаю, що в культурному плані українці мають транслювати свої цінності набагато далі, чим просто на території України. Якщо ми говоримо про умови в яких ми зараз опинилися, тобто фактично збройна агресія, війна з російською федерацією, антиколоніальна війна, яку ми ведемо. Це фактично основа з якої ми повинні починати, ми маємо спочатку знищити будь які намагання, будь кого, покласти край українській нації, українському народові. А далі працювати над тим, щоб світ ставав українським.
Які важливі цінності та традиції нашої нації ви вважаєте ключовими для її виживання та збереження в умовах війни?
– По-перше, виживання. Традиція – виживати за будь-яких обставин. Якщо її можна назвати так, традицією. Друге, напевно, спрага до волі, справа до демократії. Цінності свободи, цінності індивідуальності, цінності вільномислення мають лежати в основі. Відповідно, звідси виходимо, що ми фактично боремося за те, щоб мати право на вільне вираження своїх думок, на можливість впливати на те, що відбувається довкола нас. І фактично воюємо проти тоталітаризму.
Які основні внутрішні конфлікти та протиріччя ви спостерігаєте в межах нашої країни під час цього військового конфлікту, і як вони впливають на шанси нації вижити та зберегти свою державність?
– Ми як нація, як народ, ми вміємо мислити категоріями вічності, категоріями сотень, тисяч років. І тому у нас виникає дуже багато оцих “кліпових” моментів, коли ми забуваємо, що відбувалося ще буквально 2-4 роки тому, ми не пам’ятаємо цього. Хоча історія доволі циклічна, історія повторюється, і ми дуже часто забуваємо про ті уроки, які вона нам дала до цього. Протиріччя, ми як нація довели всьому світу, що ми можемо об’єднуватися проти спільного ворога за спільну мету, велику спільну ідею. Ми маємо продовжувати це ретранслювати, це основна задача наша.
Як ви оцінюєте важливість використання дронів у сучасних військових операціях і як вони змінюють стратегію та тактику вашого підрозділу?
– Я знаходжуся, знову ж таки, в артилерії, це такий доволі класичний рід військ. Для нас на сьогоднішній момент БПЛА, дрони, відіграють дуже важливу роль, зокрема, в сфері розвідки. І це дуже сильно підсилює на сьогоднішній момент. Чи змінить хід війни дрони? Звісно, однозначно майбутня війна буде роботизована і буде відбуватися на великих дистанціях, буде напевно менш жертовною, ніж вона була до цього. Але без класичних видів озброєння говорити про якусь тотальну перевагу чи перемогу ми не можемо на сьогоднішній момент.
Повномасштабна війна триває вже 2 роки і як ми бачимо сучасні технології виходять на перший план. Артилерія, незважаючи на розвиток технологій, продовжує залишатися ключовим фактором для успішної діяльності армії. Як ви вважаєте?
– Без артилерії фактично ми не можемо виграти цієї війни, тому що артилерійське ураження противника залишається основним типом ураження, і основним способом стримувати фронт. Тобто на сьогоднішній момент, навіть з огляду на те, що ми маємо велику кількість дронів ми рухаємось до цього, все рівно основну роль продовжують відігравати тяжке озброєння, в тому числі артилерійське.
Які основні тактичні зміни ви помітили за два роки цієї війни на полі бою?
– Простіше, війна змінюється, змінюється постійно. Фактично не було ні однієї війни, яка би за свій час не змінила свій характер. В тому числі, не виключенням, є ця війна. На мій особистий погляд, війна змінилася в самому менше, це чотири рази. Тобто ми фактично перейшли від такого класичного радянського підручника, де було написано, що ми можемо воювати виставивши в ряд гармати. До ситуації, коли ми не можемо знаходитися на відкритій місцевості, коли ми розуміємо, що ворог бачить будь-який наш крок, в тому числі ми бачимо будь-який крок ворога. Тобто це все дуже сильно впливає на те, як ведеться зараз піхотний, артилерійський ну і взагалі будь який бій на війні.
Як сучасні засоби зв’язку та розвідки на полі бою впливають та змінюють координацію дій та взаємодію між підрозділами?
– Як і будь-які технології, зв’язок відіграє катастрофічно важливу роль у введенні бойових дій. Тому наявність того ж самого старлінку дуже добре допомогла на початку війни. В майбутньому роль комунікації та роль так само в старлінках навряд чи буде зменшуватися, а можливо і збільшуватись. Найгірше те, що ми не маємо своїх внутрішніх технологій на сьогоднішній момент і фактично не працюємо над цим, щоб розвивати ці технології. Але сподіваємось, що рано чи пізно в світі з’явиться українських старлінк.
Ваша думка як воїна, в що потрібно вкладатися нашій країні вже зараз для успішного захисту та оборони від загарбника у подальшому?
– Якщо глобально, то в освіту. А якщо безпосередньо ми говоримо про найближчий час і найближчі дії, то в фортифікаційній та інженерній споруди. Оскільки на фронті зараз є явна недостача фортифікації і оборонних рубежів для утримання кордонів.
Які були найбільш вражаючі моменти або епізоди з вашого досвіду у зоні бойових дій?
– Я думаю, ви не хочете про них знати. Я вважаю, що люди не повинні переживати тих подій, які переживають на сьогоднішній момент люди, які утримують фронт. Ну і взагалі, люди не мають знати особливо багато про війну. В принципі, забути про це явище, як явище.
Як вплинув ваш військовий досвід і переживання на ваше бачення життя поза зоною бойових дій? Як ви оцінюєте зміни у власній особистості та світогляді протягом цих двох років війни, зокрема в контексті власної моральної еволюції та сприйняття людської природи?
– Якщо ми говоримо про загальний досвід мій як людини, то чесно, я не хотів би переживати такого досвіду в своєму житті. Я б хотів б жити в вільній країні, мати план на найближчих 30-40 років свого життя, виховувати дитину, мати дружину, працювати на своїй звичайній роботі. Але враховуючи те, що так сталося, що я є українцем, я живу в постколоніальній країні, до певного періоду жив в постколоніальній країні. Я стикнувся з історичними подіями, і мені як особистості треба було б на них реагувати. Як в кращих книжках з історії, ми маємо брати на себе відповідальність за те, як ця історія буде написана. Тому що все рівно хтось має нести відповідальність за все, що в кінці має закінчитися хіппі-ендом, позитивної історії. Бо якщо ніхто не візьме на себе відповідальність за це, то ніякого хіппі-енду не буде. І це буде найбільшою трагедією для людства. Якщо ми, як людство не виживимо і не зможемо розвинутися до чогось більшого і кращого.
Як ви оцінюєте зміни у власній особистості та світогляді протягом цих двох років війни?
– Я став страшним чоловіком. Тому що війна дуже сильно змінює характер, змінює звички, змінює особистість не в кращу сторону. Коли ми народжуємося, у нас немає природньої здатності до вбивства, наприклад. Але коли ми переживаємо певні обставини в своєму житті, де ми переходимо певні межі, то повернутися до певних меж назад і відкотити їх назад ми вже не можемо. От це і відбувається. Україні як державі доведеться стикнутися з великою кількістю ветеранів, які мають дуже розширені межі, моральні межі, тобто їхні моральні ідеали будуть дуже сильно посунуті. Це велика проблема, це дуже велика проблема!
Можливо тоді поділитесь, як вірно в майбутньому працювати над цією проблемою?
– Завжди говорять про центри адаптації ветеранів, але в реальності треба адаптувати суспільство до ветеранів. Тому що кількість тих, хто пройде через цей конфлікт і хто умовно буде страждати ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад), буде набагато більша по відсотку в суспільстві, ніж тих, хто реально не має цього досвіду. Тому нам просто треба буде звикнути жити в нових реаліях, і в новому якомусь соціальному договорі.
Які ваші спостереження щодо психологічного стану бійців?
– Всі втомлені. Втома тих, хто перебуває на фронті більше двох років, це одна з найбільших проблем. Найближчим часом, я сподіваюся, що все-таки буде прийнятися закон про мобілізацію. Все ж таки почнеться ротація людей, заміна їх на людей, які можуть їх замінити.
Які особисті проблеми або внутрішні конфлікти ви відчули через тривалу ескалацію війни, і як ви намагаєтеся з ними впоратися?
Моя особиста проблема — це те, що я за період війни фактично не бачив, як росте моя дитина. Вона народилася за цей час, їй вже півтора року. Я фактично за ці два роки бачив її не більше місяця. Якщо ми говоримо загалом, то найбільша проблема – це те, що війна триває в державі Україна, а не десь там на фронті, це треба зрозуміти всім. Якщо хтось вважає, що завтра росіяни не повторять наступу зі сторони білорусі, чи не повторять наступу зі сторони Сумщини, чи не мають достатніх сил, щоб дійти до Львова, то це трохи самозаспокоєнням віє. Воюватимуть, скоріше всього всі в тій чи іншій мірі, долученими до процесів нашої перемоги точно будуть всі, хто реально буде називатися себе українцем. Ну, бо, знову ж таки, я не називаю українцями тих, хто переплив Тису.
Як ви зберігаєте власну ментальну стійкість та емоційне здоров’я в умовах тривалої війни, де стрес та тривога є постійними супутниками?
Ніяк, на сьогоднішній момент я такий самий травмований військовослужбовець, травмований, маю ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад), переживаю ті самі речі, як і більшість тих хто перебуває на фронті. Просто треба розуміти, мене більше в цій ситуації спасає те, що це не вперше в моєму житті. Тобто з 2014 року я це вже переживаю вдруге. Але ті, хто прийшов і опинився на фронті під час повномасштабного вторгнення росії, нещасні люди, в тому числі, які несуть зараз відповідальність за нашу державу.
Як ви пояснюєте сенс життя та свою особисту місію в умовах війни, коли кожен день стикаєтеся зі смертю та руйнуванням?
В Україні є таке прекрасне гасло, називається: «Слава Україні! Героям слава!». І там є така фраза друга: «Героям слава!». А ніхто ніколи не дає відповіді, що значить слово «Герої» в цій всій історії. Хто такий Герой? Звідки він зараз? Чому вони з’являються лише тоді, коли мертві. Тому, хтось має нести відповідальність, мертві за нас відповідальність нести не можуть. Тобто реально це люди, які кожен день прокидаються і роблять якусь роботу, яка безумовно є героїчною, безумовно допомагає зменшувати кількість того зла, яке відбувається довкола. І це є основним завдання.
Чи достатня зараз увага до військовослужбовців?
Достатньо уваги до військовослужбовців, напевно, немає. Взагалі, питання досить складне, тому що на сьогоднішній момент більшість тих, хто перебуває на фронті, відчувають себе залишеними, втомленими. І такими, що потрапили в обставини, на які вони не можуть впливати особливо. Тому що, знову ж таки, немає закону про демобілізацію, два роки вони воюють, є втома, багато хто не бачив давно своїх рідних, близьких і так далі. І їм просто банально образливо на те, що відбувається. І особливо в контексті розмов про те, що люди перепливають Тису, люди займаються корупційними діями у великих масштабах, спекулюють дуже часто на темі військових. Ми можемо про це дуже довго говорити і балакати, але це питання, про яке потрібно буде говорити. Я думаю, що після війни воно ще не раз буде підійматися.
Які були ваші перші враження від повернення додому після тривалого перебування в зоні бойових дій?
Я був радий бачити, що всі мої близькі і рідні були живі, здорові і все з ними було добре. А якщо так, то напевно мене не здивувало те, що в часі війни люди можуть пити каву, відпочивати, проводити нормально по-людськи час. Тому що я це десь переживав у 2014 році, про це раніше писалося в різних книжках про війну, так само і Хемінгуей писав. Будь-який військовий буде радий тому, що завжди є місце, куди можна повернутися, і що за спиною у нього все нормально, добре, і немає всіх тих жахіть які доводиться їм переживати у звичайному житті своєму.
Ваша думка щодо заборони онлайн казино?
Казино – це проблема. Я знаю людей, які програли там чотири квартиру за цей час, може і більше. В Збройних Силах це величезна проблема. Враховуючи те, що всі казино якимось тим чи іншим способом зав’язані з російським капіталом, тому що онлайн платформи працють на Україну так і не на Україну, це величезна проблема. Те, як це зараз вирішується, як завжди у нас, трошки кострубато. Але сподіватися на те, що воно вирішиться якимось іншим способом, навряд чи можливо. Тому це еволюційний шлях, спочатку якісь такі рішення “наполовинчаті”, потім вони будуть змінюватися, адаптуватися. З часом ми дійдемо до того, що ця сфера нормально врегулюється і вільна економічна зона і певний Лас-Вегас в Криму точно український відкриється.
Декілька слів на завершення. Можливо залишилось те, що хотіли б сказати але не встигли?
Я встигну ще все сказати! Я дуже сильно сподіваюся, що в своєму житті я вискажу все, що я думаю. Мені здається, що це найбільша трагедія в людському житті, яка може відбутися, це щось не досказати або не встигнути висловити. Нам треба працювати над перемогою і не забувати про те, що перемога – це не якась абстрактна річ, а щоденна клопітка праця на своєму місці, кожного, хто де б не перебував. Тобто ТЦК робить свою роботу, як би там негативно вони відносились до цього, хлопці на передовій роблять свою роботу, люди в штабах роблять свою роботу, двірник робить свою роботу, барист робить свою роботу. Головне її робити якісно, і не робити вигляд що ми її робимо, а реально її робити. Тоді все буде добре, ну і трошки більше задумуватись над тим, що ми несемо відповідальність не тільки за себе, а й за людей, які нас оточують. І тоді стане все на своїй місці. Тоді перемога стане ближчою, тоді це не буде виглядати так страшно, тоді у нас з’явиться якась надія на європейськість, і тоді ми будемо достойні того.
Валентина Петрук