«Найдовше очікування цілі – 11 діб. Вона того була варта» – снайпер ЗСУ «Ларго»
(www.radiosvoboda.org)

«Ларго» – старожил українського снайпінгу. З 2014 року має 400 підтверджених цілей на фронті: на його рахунку офіцери, заступники ватажків угрупувань «ЛДНР», російські снайпери. Вже під час повномасштабної війни Росії проти України він отримав золоту зірку «Героя України». Але наразі стрілець рідко бере до рук улюблену гвинтівку. Чому так – він розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістам Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода).

«Я сказав – стріляю, як Бог»

– Ця війна для вас триває вже десятий рік. Увесь цей час займались лише снайпінгом?

– Професійним снайпінгом я почав займатися саме на війні. До цього просто добре стріляв, мав певні навички в стрільбі, розумів, чим снайперська гвинтівка відрізняється від звичайної. А потім в нашій бригаді набирали штат на посади снайперів, тому що мобілізовані йшли, і в штаті, здається, залишились лише три людини. Коли мене в військкоматі запитали, які військові навички маю, я сказав: «стріляю, як Бог». І мене відправили в 58-му бригаду у взвод снайперів. І за свої слова я відповів.

Це була Авдіївка, «промка». Потрібен був результат, потрібно було показати людям, які на мене розраховували, які за свої гроші допомогли закупити потрібне обладнання, що вони не прогадали. Бо снайпінг – це дуже дорога річ. Як і забезпечення снайпера. Враховуючи фінансування, яке ми отримуємо – не вистачить на все необхідне. Нам постійно допомагають волонтери.

Для мене це як звичайна робота, на яку ти ходиш постійно, професійно зростаєш, вдосконалюєшся. І, звичайно, від тебе з часом очікують кращих результатів. Так склалося, що пік цього розвитку припав на початок повномасштабної війни. Саме тоді я зрозумів, що снайпінг – це одна із найкрутіших професій, яка може бути під час війни.

Війна спочатку – АТО, ООС – була більш позиційною. Ти міг пересуватися з гвинтівкою, ти був впевнений в тому, що йдеш на позицію, куди їдуть машини, куди везуть продукти: міг сісти з кимось, під’їхати. Коли почалась повномасштабка, ти зрозумів, наскільки є снайпером, – бо цього всього вже не було. Спокійно добратись до позиції вже було неможливо. Навіть повзати навчались по-новому.

Все, що було до початку повномасштабного вторгнення, – це було, по суті, навчання. І тільки зараз почалась практика. Наприклад, цілі. Раніше можна було розмінятись на якихось копачів, спостерігачів і решта. Будь-що, будь-кого – головне, знищити: камери спостереження, зміну десь зловити.

З початком повномасштабної війни з’явились уже певні пріоритети. Повзти в «сіряк» зараз, щоб знищити копача – це взагалі «фонарь». Це не робота. Ціль повинна відповідати твоєму певному рівню.

– Які найскладніші і найважливіші цілі були у вашій кар’єрі станом на зараз?

– Здається, 18-й рік – командир «першого казачого полку» (одне з організованих Росією збройних формувань на Луганщині 2014 року – ред.) був. За ним довгенько лазили, шукали його. Потім якийсь відомий з боку ворога снайпер з позивним «USB». Це були контрснайперські дії. Потім права рука «Гіві» (один з командирів окупаційного корпусу РФ на Донбасі – ред.) з позивним «Вікінг», здається. Це були пріоритети. Тобто такі пріоритети, які потрібно було знищити, незважаючи ні на що.

Саме з цією гвинтівкою я тоді підійшов до командира роти – отого «Вікінга» – на 400 метрів. Можна було це все зробити з 1400 метрів, але завдання мало бути виконане на 100%. 400 метрів – це найближча дистанція, на яку я підходив з цією гвинтівкою. 411, якщо точно.

Пріоритетні цілі снайпери зазвичай вибирають собі самі. Якщо ми вирушаємо в якийсь район, упізнати командира, офіцера або старшого групи, старшого опорника завжди легко. Навчання, дисципліна і розвиток кожної особистості, наприклад, поведінка офіцера – вона завжди інша. Звичайний піхотинець з російської сторони більш сутулий, більш зігнутий і у разі появи командира вони опускають завжди голови. Ми це вивчаємо.

І офіцери вдягнені завжди чистіше, завжди охайніші, більш підтягнуті, якщо це рядовий офіцер. Військова дисципліна відрізняє звичайного піхотинця від офіцера. Мені вигідніше знищити офіцера і залишити опорний пункт без командування, ніж якогось там спостерігача. Але бувають і інші пріоритети. Це коли на позиції ми бачимо і офіцера, і, наприклад, пілота «Мавіка». Тут вже в пріоритеті знищити саме останнього.

Найдовше очікування цілі – 11 діб. Вона того була варта – це був отой «командир першого казачого полку». Ми обмежували себе в харчуванні, аби не відриватися на виходи. Хтось розповідає, що можна під себе ходити або в памперси. Це не так. Я хотів би побачити людину, яка на 16-градусному морозі лежить мокра, яка сходила під себе в туалет.

Тому краще обмежити себе в їжі, частково в воді. Ти ж не будеш постійно казати «все, в мене обід, я пішов їсти», покидаючи при цьому спостережний пункт. І навіть якщо когось залишити замість себе – це має бути людина такої ж підготовки, як і ти, яка може виконати це завдання. Тому це було важко. За ці 11 днів у мене було мінус 8 кілограмів ваги.

Багато енергії пішло на те, щоб себе зігріти. Мороз був страшенний. В мене пальці померзли на ногах, бо грітися можна було лише вночі, коли я спускався в бліндаж. І то лише тоді, коли батареї на тепловізорі сідали остаточно. Те саме з руками.

Хімічні грілки – вони, звичайно допомагають, але ненадовго. Та й коли ти починаєш грітися, робиш зайві рухи. Якщо в тебе надійна позиція і дозволяє ворушитись – добре. Це гарна позиція. Але якщо ти лежиш в полі, в маскхалаті, то зайвий раз ворушитись не треба. Бо якісний спостерігач, камери спостереження, які завжди стоять – тебе можуть знайти.

«Якщо немає підтвердження, це не рахується»

– Наскільки снайпери зараз впливають на перебіг бойових дій?

– Буває по-різному. От згадаймо Мощун. Нам тоді завдання поставили зачистити і знешкоджувати будь-які цілі, які виходять на переправу – щоб ворожа піхота не перебігла через річку Ірпінь і не забігла в Мощун. Пріоритетами тут назвати можна було лише піхоту, яка з’являлася на мосту.

Все, що вибігало на міст – все повинно було бути знищене. Абсолютно все живе. Те, що поверталося в напрямку з нашого берега на ту сторону – так само знищувалось. Дві таких снайперських пари могли тримати під контролем місто три доби.

– Зараз снайпери працюють так само в парах, як і перед початком повномасштабної війни?

– Так. При чому снайперська пара не завжди може бути озброєна болтовим і напівавтоматичним типом зброї. У мене був напарник, другий номер, який був озброєний точно такою ж гвинтівкою, як і я. Під час виконання завдання ми стріляли з різним вітром. Якщо вітер був поривчастий – з іншими поправками, для того, щоб одна із двох спрацювала. Тому якщо ми бачимо в пріоритетах дві цілі – стріляємо дуплетом. Якщо одна ціль – теж стріляємо дуплетом. Ось в чому прикол.

Дехто мені каже, що в снайперській парі одна гвинтівка має бути з ковзаючим затвором, інша напівавтоматична. Такого не буває. Кожна снайперська пара сама себе створює. Не може бути, щоб мені прийшов командир і сказав «ти будеш працювати з Миколою» чи «ти будеш працювати з Петром». Я цих людей першу в житті бачу і не довіряю їм. У мене є друг, товариш, з яким я пройшов Крим і Рим, і мені з ним спокійніше, бо я йому довіряю на 100%. На цьому і грунтується снайперська пара, а не на обов’язках.

– Як ви рахуєте кількість уражених цілей?

– Якщо є відео влучання – ти собі десь там поставив галочку в чорному блокноті, «кровью русского мальчіка». Якщо є влучання, але він після цього встав і він «300», то це не влучання. Якщо немає підтвердження, це не рахується. Кожен постріл рахувати не варто.

Були такі випадки, коли бачив у спостережнику, в бліндажі, в бійниці якийсь рух, робив туди постріл, ну, навмання, і через п’ять хвилин звідти виносять тіло. Тобто ти побачив рух, ти зробив постріл, ти не бачив влучання, але бачиш тіло, яке звідти винесли. Це ти влучив чи він вже там був мертвий до тебе? Можна поставити собі галочку, коли бачиш, що евакуація проводиться або медики туди біжать.

Коли ми три доби відбивали наступ під Бахмутом, в мене вийшла з ладу камера. Два дні знімав відео, на третій день вже ні, тому що повідпадало в ній все. І те, що я порахував з напарником [у перші 2 дні], у них (у військових РФ – ред.) було, здається, 16-ть «200».

Ми це бачили, це бачив спостерігач, ми бачили евакуацію, ми бачили, як їх носили, ми бачили свої влучання. У нас є відео, ми це підтверджуємо. Це відео було передане старшому командуванню. Є результат роботи.

Загалом, це було весело, бо ми по них стріляємо, а вони лізуть і лізуть, ми знов стріляємо. Це було більше схоже на тир. На третій день – була робота, але не було відео. І доплюсувати собі 5 [цілей] якби можна, тому що ми це бачили – але фіксації немає.

«26 метрів – найближча дистанція, на яку доводилось підходити»

– Які локації ще врізались в пам’ять?

– Кремінський ліс. Там я лазив без камери, тому що хотів максимально себе розвантажити. Зменшити свій силует, не брати рюкзак, не брати фотоапарат. Була б камера, я б довів, що підходив там до ворога на 20-30 метрів, аби зробити постріл. 300-м Blackout (американський гвинтівковий набій – ред.), дозвуковим боєприпасом.

Але більшість пострілів ми не записували, тому що було дуже страшно. Наявність укриття і маскування робить тебе невидимим. Але те, що просто снаряди сиплються з неба… І ти можеш лежати такий – я тут так класно замаскувався, що навіть свої не знайдуть ніколи.

26 метрів – це була найближча дистанція, на яку доводилось підходити. Це був найкоротший постріл мій особисто. І 2147 метрів – найдовший. Тобто є різниця. Коли працюєш на 2 кілометри – почуваєш себе трошки безпечніше, ніж на 26 метрів.

Але підтвердження цього факту я не маю, бо камеру не вмикав. Не вмикав, аби самого себе не демаскувати, тому що там є лампочки, світлодіоди, які під час вмикання починають яскраво горіти, а потім з часом вимикаються.

– 26 метрів – то якась фантастична дистанція для снайпера. Як так сталося?

– Бо була некоректна передача інформації нашому підрозділу, нашій групі від певних командирів, які насправді не знали місцеперебування ворога. На їхній карті там повинні були бути наші. По факту там були їхні. І коли ми вже підходили до противника, метрів 50 залишалось, ми зрозуміли, що ми тут трошки не в ті степи зайшли. Нічого не залишалось, як залягти, а раз заліг, то вже треба було працювати. Ми обійшли довкола їх тилу і повернулись назад до своїх.

Читайте також: Брак людей і боєприпасів – що говорять бійці і як це впливає на фронт?

Якось я заїжджав в Бахмут зі своїм побратимом. Це була західна частина міста, а також Ягідне, Красна Гора, Парасковіївка. Тоді ворог якраз проривався в Парасковіївку, і ми там працювали з іншими підрозділами, до яких були приряджені. Мені потрібно було обов’язково заїхати спочатку на КСП (контрольно-спостережний пункт – ред.), щоб знайти взаємодією з командуванням. Командуванням, яке відповідає саме за цей напрямок.

Тобто щоб коли я приїду – в мене була якась підтримка. Щоб мені там рацію підшили під їхні передові позиції, під ті групи, які там перебували – тому що я в першу чергу піду до них – щоб люди знали, що я свій.

Мені потрібна була карта і сцена з нашими передовими позиціями, щоб, не дай Боже, не перестріляти своїх. Бо снайпери, як правило, на коротких дистанціях в містах, селах, населених пунктах завжди працюють або через своїх – тобто постріл здійснюється через власні позиції, або з власних позицій. Але ніяк не з «сіряка», як дехто там розповідає. Мені потрібні були всі висоти.

У випадку Парасковіївки, Красної Гори і Ягідного – це будинки. Відбирати висоти в населених пунктах важко. Це якби і Донбас, але ж не терикон. Лежати на териконах це одна справа – а в будинку це зовсім інше.

І ось ми їдемо собі «на easy», я знаю, що мені ще їхати півтора кілометра, грає музика. Дронів як таких тоді ще не було. Тобто були, але все, що з неба могло впасти – це 120-та міна, артилерійський снаряд, а FPV-дронів ще не було. Ми вже заїжджали в Ягідне, я був за кермом і дивлюсь – за будинком стоять пацани наші.

Не піхота, якийсь спецпідрозділ, вони були не в рядовому пікселі – мультикамі (нештатний вид камуфляжа – ред.), підгонка форми, плитоносочки, зброя. І вони мені машуть, типу – завертай сюди. Я до них, виходжу на розслабончику, один каже: «Ти що – приколюєшся, чи що? Ти куди їдеш?» Та мені туди вниз, кажу, треба з’їхати, там через 800 метрів КСП. «Яких 800 метрів? На сусідній вулиці вже ворог! Там КСП вже немає тиждень-два».

Тобто старше командування, яке передавало карту про розташування КСП, не володіло інформацією про переміщення ворога, абсолютно не володіло. І це добре, що ми побачили цих хлопців, що ми не поїхали прямо. Тому так і вийшло в Кремінському лісі, що 26 метрів, на яких ми підійшли до ворога – це просто був, вибачте, про***б командування, який нам потрібно було виправити для того, щоб зберегти власне життя. Життя всієї групи.

«Хочеш його спіймати? Маєш думати, як він»

– Чи доводилося вам брати участь у снайперських дуелях?

– Аякже. Знайти снайпера краще з «Рапіри», якщо знаєш сектор, де він працює. «Рапіра» – це найкраща гвинтівка, яка працює на 5 кілометрів. Але будь-який снайпер не може в один день стати контрснайпером. Для цього потрібна купа досвіду. Хочеш його спіймати – маєш думати, як він. Як ворог.

Коли ти його шукаєш з тієї сторони – маєш використовувати ті ж сектори, але в протилежному значенні. Якщо до цього ти пробивав сектори від себе до ворога, то тепер ти пробиваєш від ворога до себе. Або хоча б до того місця, по якому перед цим працював ворожий снайпер.

Кожен цей сектор тобі треба оглянути. Кожен цей сектор ти повинен роздивитися, перерахувати вікна, штори і так далі. Будь-яка дрібничка може спалити ворога. Ти думаєш, як він. Якби ти був снайпером, де б ти ліг? І ти передивляєшся всі ці місця, кожну гірку, знаходиш на карті всі висоти.

Якщо це польові умови – усю лісосмугу. Якщо це село – там діють свої правила, свої закони. У кожному будинку не так багато вікон і кожен будинок має не таку вже велику висоту для того, щоб працювати. Відповідно, ми шукаємо коридори на вулиці. Або горище.

Була робота з контрснайпінгу, були результати. Але так щоб прямо виходити і шукати якогось ворожого снайпера – в цьому немає сенсу. У мене була позиція в Кримському, на якій я працював просто круглий рік. Там було настільки «жирне» місце, що туди можна було просто в будь-який момент приходити, лягати, чекати і в будь-який момент звідти піти. Ніхто б ніколи не здогадався, що вона там є.

І от коли приїжджали їхні снайпери – я був саме на тій позиції. Я був наскільки впевнений, що вони її не знайдуть, що завжди з неї по них працював.

Бо якщо вони приїхали за мною – вони думають так, як я – у зворотному порядку. І для того, щоб знайти мене, знайти мою «льожку», вони повинні перебувати в полі зору цієї «льожки». І тому мені їх знаходити було набагато легше.

По-перше – це моя позиція, по-друге – я з неї дуже довгий час працював. Я знав кожне дерево, кожну гілочку, сміттєвий пакет в тому напрямку. І коли там щось з’являлося нове – за ним було посилене спостереження. Якщо воно починало ворушитись або по мені стріляли – тобто не конкретно по мені, а в моєму напрямку – я відповідав. Це була контрснайперська боротьба, але за моїми правилами.

Читайте також: «Ріжуть живцем на шматки»: як російська армія знищила Бахмут

Зараз це відбувається приблизно так. Вони навчають якогось дурника користуватись СГД (радянська снайперська гвинтівка Драгунова – ред.). Він цілодобово сидить і клацає по одній з наших позицій з якогось укриття. Динамічно. Раз на 10 хвилин робить один прицільний постріл. Куди вона прилетить, та куля з СГД – невідомо. Може десь випадково влучити, на жаль, в нашого хлопця. Але зазвичай вони стріляють навкруги позицій, нікуди не влучають, наші трохи розслабляються і вилазять. І в цей час вже спрацьовує їхній снайпер-професіонал.

Він сидить умовно під танком десь, його ніхто не бачить, тому що куля все одно свистить над головою, людина за інстинктом самозбереження присідає, пригинається, вона ж не дивиться, звідки стріляють. Куля прилітає раз на 10-15 хвилин. Ти до цього звикаєш – стріляй, стріляй, десь там по деревах, по верхівках, на здоров’я. А якщо пригнути голову – можна і перебігти 20 метрів. І як тільки ти вилазиш – спрацьовує професіонал.

– Скільки цілей ви знищили станом на зараз? Можете озвучити?

– Скажімо так: більше, ніж 400. Це те, що офіційно має доказ. А неофіційно – близько 600.

– Розкажіть, як і за що ви отримали зірку «Героя України». За якийсь конкретний влучний постріл?

– За що я отримав героя – я в душі, чесно, взагалі не знаю. Комусь було видніше. Коли ми були ще в Кремінній і вперше про це тоді заговорили хлопці, я кажу – навіть не думайте! Воно мені не потрібно. Я цього не хочу. Я йшов на війну не для слави, не для нагород.

Мені взагалі нічого не потрібно від цієї війни. Я не залежу від держави абсолютно ніяк. Все, що маю – це або особисто куплене, або за кошти від зборів, або подароване іншими людьми. Для мене це важливо. Своя маленька незалежність. Але дали й дали.

«Я залишу снайпінг для себе як мистецтво»

– В фільмах про снайперів багато правди?

– Майже немає. Наприклад, показують, як чувак пробив снайперський приціл і влучив іншому снайперу в око. Пробити снайперський приціл кулею нереально. По-перше, куля не летить по прямій, як дехто думає. По-друге, лінза самого прицілу – це, по суті, загартоване скло, яких в ряд стоїть до 10 штук на гвинтівці – жодна куля не проб’є.

Багато чого в снайпінгу, мабуть, відсотків на 90, і того, що показане в голлівудських фільмах, – це кардинально різні речі. Але ж знімають, типу бути снайпером круто. Але реальність – вона інша. Вона і не красива, і не крута. Особливо коли за твою голову дають винагороду і тебе шукають. І тоді афішувати, наприклад, своє ім’я, обличчя, своє життя – вже не варто.

– Як змінилась роль снайперів під час повномасштабної війни?

– Кардинально. Більшість моїх знайомих снайперів, які працюють на великих дистанціях, – вважають недоцільним використання снайпінга. Ну вийшов я на позицію, ну зробив один постріл. А до цього туди потрібно дійти, знайти цю позицію, підготувати, зробити той постріл, а потім звідти злиняти тихенько, щоб тебе ніхто не бачив. Для цього потрібен час. При цьому ворог використовує вогневий вал, бо нам дають 10 снарядів на день, а їм 100. Тому чимало снайперів почали перекваліфіковуватись на FPV-ників. І я в тому числі.

Я за день раніше міг зробити один, максимум два постріли і два дні до цього готуватись. Зараз вже на готовій позиції за день можна знищити до 10 цілей. Техніка, бліндаж з ворогом, «Утьос» (великокаліберний кулемет – ред.) якийсь їхній, міномет, гармата – байдуже. Все одно це результативніше.

Та хай мені хоч кілок на голові тешуть – я залишу снайпінг для себе як мистецтво. Тому що він створив навколо себе культуру романтизму. Всі хочуть стати снайперами. Щось я не бачив людей, які бігають і кричать, що все життя хотіли стати FPV-никами.

В будь-якому випадку під час будь-якої війни снайпінг завжди залишається одним із вищих мистецтв військової справи. FPV – це розвиток нанотехнологій. Вони ефективніші на цей момент у цій війні, тому снайпери і навчаються на них. Здобувають досвід, розвиваються, самовдосконалюються. І роблять ту ж роботу, але в більшому об’ємі.

Відбити ворожий штурм, наприклад, 25-ма FPV-дронами – це робили чотири групи, різні групи з різних підрозділів – це все-таки круто, тому що ми не втратили таку кількість людей і засобів, якби це робили, наприклад, в рукопашній. А тут всю роботу зробили, наприклад, FPV. FPV і «арта». Снайпери б таку роботу не зробили. Не відбили, наприклад, танковий штурм. Ніколи в житті.

Навіть ПТУРисти деякі і ПТРКашники ображаються. Мовляв, ми поки навели ракету, поки прицілились, поки її довели, то FPV вже долетів і ту «беху» (БМП – ред.) спалив. Ми ж все-таки протитанкісти, а броню спалив якийсь малий літачок, влучив йому в моторний відсік і просто її спалив, а ми туди ракету вже вели. Конкуренція так би мовити.

У мене немає жодної ностальгії за снайпингом. Я можу в будь-який момент взяти гвинтівку, в мене є ті самі місця, ті самі висоти і просто вийти якось – відтягнути душу. Наскільки б глибоко мене не затягнув снайпінг, на даному етапі війни ми не можемо вибирати: «Я залишаюсь снайпером і буду сидіти і чекати на свій зірковий час». Такого вже не буде ніколи. Якщо ми хочемо покінчити з війною – маємо нищити ворога якнайефективніше. Якщо це зараз у нас FPV-дрони – хай будуть FPV-дрони. Якщо завтра доведеться пересісти на танк – пересядемо, перевчимося і поїдемо на танку.