«Я відчуваю, що потрібна в Україні». Історія польської волонтерки, яка евакуйовує поранених на Донбасі
(www.radiosvoboda.org)

Вона покинула спокійне варшавське життя і поїхала на Донбас. Поставила на паузу кар’єру костюмографа, щоб евакуйовувати поранених українських солдатів. Уже кілька місяців Аґата Віньска працює водійкою швидкої неподалік лінії фронту. Каже закохана в Україну і її людей. Волонтерка певна, якби не хоробра оборона українців, війна вже б дісталася і до її батьківщини. На Донбасі Аґату називають «Бджілкою». У Польщі вона має пасіку і жартує, що навіть своїх бджіл залучила до підтримки України.

В інтерв’ю Радіо Свобода польська волонтерка розповіла про особливості своєї роботи на сході України і про російські впливи у Польщі, з якими вона намагається боротися.

Варшава-Краматорськ

— Аґато, ви недавно повернулися з України, де волонтерили недалеко від лінії фронту. Розкажіть де саме ви були і що робили?

Я була у Краматорську, це якихось 15 кілометрів від фронту. Працювала водійкою швидкої. Разом з медиками-волонтерами ми евакуйовуємо поранених з прифронтових шпиталів і стабілізаційних пунктів. Транспортуємо їх до Дніпра і до Павлограду, щоб вже там їх лікували.

– Як ви дізналися, що потрібні водії швидких і чому вирішили долучитися до волонтерської евакуації?

Вже минув рік, відколи я почала їздити як водій автомобілів для ЗСУ. Є така польська організація «Pogoń Ruska», яка збирає гроші, закуповує і довозить просто до бригад різне обладнання і машини. На їхній сторінці у соцмережах я довідалася, що потрібні водії аби переганяти авто для українських військових. Я дуже хотіла якось долучитися до тих людей, які їздять з допомогою в Україну. З цього все почалося.

Одного разу коли ми були в Дружківці, передавали ліки до шпиталю, я відчула, що хочу залишитися там надовше, але ж я не маю медичної освіти, жодного подібного досвіду. Натомість я мала досвід їзди по дорогах Донбасу. Тоді я не могла й подумати, що за кілька місяців буду водійкою швидкої.

Я долучилася до благодійної організації «Центр спасіння життя». Один з головних їхніх проектів – це найсучасніше протезування поранених солдатів. Також вони мають на сході України швидкі і групи медиків, які евакуйовують поранених.

Спочатку ми працювали біля Запоріжжя, потім в околицях Краматорська. Я люблю їздити за кермом, тому роблю те, що вмію. Відчуваю, що потрібна там. На Донбасі навіть навчилася їздити на швидких з правостороннім розташуванням керма, які привезли з Англії. Згодом хотіла б пройти якісь курси надання першої домедичної допомоги.

– Скільки разів ви були на сході України саме з евакуаційною місією і скількох людей вам вдалося транспортувати?

На евакуації була, здається, вже 5 разів. Працюю там місяць або півтора, а потім на трохи повертаюся до Варшави. Перевезла приблизно 400 поранених. Якщо «Мерседес» і легко поранені, то забирала іноді по 12 осіб, тоді навіть медик з нами не сідав. Якщо ж поранення складніше, то беру одного-двох і обов’язково медичний супровід.

– Як виглядає ваш день на Донбасі під час евакуаційної місії?

Ми живемо у Краматорську, чекаємо на виклик. Ніколи не знаєш коли покличуть, це може бути вранці або ввечері. Вночі рідко, бо вночі переважно реанімація їздить. Організація координує куди треба заїхати, скількох поранених забрати і куди доставити. Це вже стабілізовані пацієнти, але у різному стані.

– Чи небезпечна ця робота? Чи доводилося вам потрапляти під обстріли чи на заміновані дороги?

На щастя, ні. Я чула звук ракет, але близько не бачила. Це не впливало на мою роботу, але ж ми знаємо, що шпиталі та швидкі часто є цілями. Розуміємо, що це може статися будь якої миті, бо це Донбас, це війна. Також знаємо, що треба вважати, бо на Донбасі можна натрапити на не приязних людей – інформаторів.

– Чому ви так ризикуєте? Чому покинули спокійне варшавське життя і поїхали на війну?

Я маю почуття обов’язку бути з вами, з Україною і допомагати. Перший раз я була в Україні в 2018 році з режисеркою Аґнєшкою Голланд, коли вона знімала фільм про Голодомор «Ціна правди». Я тоді була костюмеркою головного героя. За три тижні поки я була там, познайомилася з українською командою, дізналася історію вашої країни.

Маю таке відчуття, що коли чуєш голос, який волає про допомогу, то не треба сидіти і плакати: «ой, ой, що там відбувається», а треба негайно щось робити. Той фільм Аґнєшки Голланд порушує дуже болючу тему – знищення вашого народу, а війна це чергова спроба Росії це зробити. Польща мала подібну історію. І прийшов момент коли я вирішила стати разом з вами. Я не залишаю життя, а забираю його з собою. Саме життя мене до цього підштовхує.

Пісні, які звучать у швидкій

– У ваших соцмережах, я бачила, що ви часто співаєте за кермом, зокрема, і українські пісні. Військовим співаєте теж? Чи коли евакуація, то не до співу?

По-різному буває. Якщо легко поранені, то та музика, мені здається, навіть допомагає. Ці пісні про війну, про Україну, про щось позитивне, і то людей трохи відволікає від своїх нещасть. Коли повертаюся з евакуації, то музика мені додає сили. Я зараз опановую українську мову. Через спів та слухання текстів я вчуся і радію, що я з вами.

– А яка ваша улюблена пісня українська або гурт?

Наприклад, люблю Skofka – «В небі чистому чути грім. В небі свист, але чути гімн. В небі чистому мутний дим. Горить ліс, але чути гімн». Люблю «Balsam» пісню «Заповіт» на слова Тараса Шевченка, Скрябіна, Klavdia Petrivna. Всіх і не згадаю вже.

– Чи був хтось з поранених хто вам запам’ятався найбільше? Може з кимось після евакуації підтримуєте спілкування?

Пригадую зворушливу історію. Я везла пораненого зі стабілізаційного пункту у Слов’янську, а він мені каже: «Це неймовірно, з самого фронту, з Часового Яру мене теж везла полька і зараз полька». Мені приємно, що поляки, в тому числі жінки допомагають вашим хоробрим людям.

Одного разу я завозила поранених до Дніпра і серед них був молодий колумбієць. Він мав якусь легку травму, пов’язану зі слухом, а через кілька місяців у соцмережах іноземного легіону, я побачила, що він загинув. Зрозуміло, що це війна, хтось виживає, а хтось ні, але це такі важкі моменти.

– Чи буде наступна місія Аґати Віньскої на Донбасі?

Так. Сподіваюся, що в кінці цього місяця повернуся. Там на мене чекають. Знаю про це, бо ми постійно на зв’язку. Маю надію якнайшвидше повернутися до своїх друзів.

– Знаю зі слів вашої подруги, що вам запропонували роботу у кінопроекті, але ви відмовилися. Чому?

Минулого року я дебютувала як костюмограф, бо раніше співпрацювала з Олею Сташко. Після дебюту, отримала запрошення до наступного фільму, але я була налаштована на те, щоб їздити на евакуацію. Це той момент коли я хочу сконцентруватися на тому, щоб бути в Україні і тому відмовилася від кінопроекту. Я маю роботу он-лайн, з якої живу. Я волонтер, це така моя місія.

– Звідки у вас така любов до України і чому вас так переймає її доля?

Коли я перший раз побувала в Україні, я закохалася в безпосередність людей, у їхню щирість, відкритість. Зв’язок з минулим, з фольклором, повага до природи – риси, які щораз більше мене притягували. Я просто дуже добре почуваюся разом з вами, добре почуваюся перебуваючи в Україні. Хочу ще більше пізнавати вашу культури і бути з вами.

Проти російської пропаганди

– Ми познайомилися з вами у лютому цього року на протесті фермерів. Ви тоді були вбрані в одяг з українською символікою і разом з товаришем тримали плакат, який застерігає від російської пропаганди – «Увага фермере, руський в курнику». У свою сторону ви чули вигуки «українка», «бандерівка». Чи сподівалися ви що буде аж така бурхлива реакція фермерів, що плакат заберуть?

Так, сподівалася, бо, зазвичай, це середовище, яке не готове до діалогу, яке використовує ці протести як шоу. Не важливо, що там би було написано, якщо вони мають хоч найменшу підозру, що це критика, то будуть забирати.

Треба сподіватися усього, не можна так безтурботно ходити серед натовпу збуджених людей. Серед них далеко не всі фермери, а якісь підставні войовничо налаштовані особи. Але, я вважаю, що і так все відбулося непогано, без якихось негативних наслідків.

Ця акція була потрібна і дякуючи вашому медіа про неї дізналися. Мені люди з України казали, що чули про це. Польські медіа бояться таке показувати, думають, що це якась провокація.

– Це не перша така ваша акція протесту. Де ще ви брали участь і з якими закликами?

Після початку повномасштабного вторгнення я найперше поїхала в Канни. Там познайомилася з українською знімальною групою фільму «Бачення метелика».

Під час розмови з’ясувалося, що вони теж хочуть організувати проукраїнський протест, тож я долучилася. Я тримала гучномовець з якого лунав звук повітряної тривоги. До мене підійшла спочатку охорона, а потім поліція, поклали мене на землю, бо я не хотіла вимкнути сирену.

Другий протест я вже організувала сама під час заключної урочистості в Каннах. Вдалося сконтактуватися з українською спільнотою, приїхало 60 людей з прапорами. Нас оточила поліція, але не чіпала, сказали, що будуть нас охороняти.

Після цього була в Карлових Варах, де на фестивалі показували російський фільм. Там я познайомилася з українською перукаркою та її чоловіком і так ми втрьох протестували. Організатори викликали поліцію, а та просто робила з нами фото.

Також я приходила на проросійській мітинг у Варшаві головним гаслом якого було – «То не наша війна». Тоді я мала плакат з написом «Кожна гадина підтримує Путіна».

1 травня цього року націоналісти проводили актиєвропейський захід «Не хочемо бути в такому ЄС», який очевидно теж був проплачений Росією. Там ми тримали плакати – «Польща в ЄС», «Онучі в Росію». Я не є любителькою протестів, але коли відчуваю, що треба щось сказати, то кажу.

– Ви є бджоляркою, вулики на вашій пасіці помальовані у синьо-жовті кольори. Ви навіть бджіл залучили до підтримки України

Так (сміється – ред.) Коли поляки, з ініціативи Славоміра Сєраковського, збирали гроші на Байрактар для України, то я зробила таке відео, що навіть польські бджоли збирають на безпілотник. Продавала на фестивалях мед і таким чином донатила на Байрактар.

Українці це хоробра, прекрасна і сильна нація, яка зараз страждає і за нашу свободу. Маємо бути свідомі, яку ціну платить зараз ваш народ. Я хочу подякувати за все, за те чого навчилася від українців, за кожен момент з вами. Знаю, що між нами, так насправді, немає кордону, лише такий формальний. Ви вже виграли, ви переможете і ніколи не можна втрачати надію, за вами сила. Лише питання до інших країн, наскільки вони будуть вас підтримувати і як швидко надійде допомога. Але я вірю в перемогу.

– Як ви гадаєте чи загрожує Польщі війна?

Я з тих людей, для яких війна вже давно почалася. На щастя, ми ще не бачимо ракет, але вона вже триває. Це інформаційна війна, війна на багатьох рівнях, яка тривалий час готувалася. В університетах є люди, які пропагують проросійські наративи.

Я з тих людей котрі вважають, що чекати – це готуватися. Кожен з нас має якийсь талант, якусь рису, яку треба розвивати і яка може знадобитися на випадок війни.

На мою думку, війна дуже близько. Я, на жаль, не є такою оптимісткою, щоб сказати, що вона нас не торкнеться, бо я вже її відчуваю. Війна ще не в нас, тільки завдяки українській обороні і якщо ми не будемо кожного дня вам допомагати, то швидше вона до нас дійде. Слава Україні! Героям Слава! Все буду Україна!