Багато хто мріє про диктатуру.
Це не дивно, бо бардак страшний, інституції не працюють, права рука не знає, що робить ліва, на бордах і по телевізору – патріотична пропаганда, на вулицях лютує ТЦК, депутатка змінює головкомів як рукавички, пів-Києва сидить на броні в ресторанах, а виробників дронів відправляють на передок… Одні воюють, інші відпочивають, одні крадуть, інші збирають з миру по нитці на найнеобхідніше на війні. Піночета на вас усіх немає…
Може, справді, нам потрібен диктатор, який наведе лад, відновить справедливість і змусить усіх працювати на перемогу?
Звісно, диктаторський режим може швидко навести лад, пересаджати корупціонерів і саботажників, мільйони людей відправити копати окопи і виробляти дрони. За диктатури ніхто не посміє брати хабарі за відмазування від мобілізації, і ніхто не зможе відмазатися.
Звичайно, армія швидко компенсує втрати, дронів побільшає, почнуть виробляти українські снаряди і ракети. Диктаторські режими вміють мобілізовувати всі ресурси на ведення війни. Можна навіть атомну бомбу зробити – адже КНДР змогла…
Чого не можуть диктаторські режими – не припускатися фатальних помилок. Там, де все вирішує одна людина (або “5-6 ефективних менеджерів”) – немає місця для інших думок. І тоді Муссоліні приймає фатальне для Італії рішення приєднатися до Гітлера. Гітлер – приймає фатальне рішення про напад на СРСР. Параноїк Сталін вирізає чверть країни і полармії напередодні світової війни. Путін ухвалює фатальне для росії рішення про напад на Україну у 2022 році.
Навпаки, правлячі кола демократичних країн, як-от Велика Британія і США, максимально використовували демократичні інститути, ухвалювали рішення колегіально з урахуванням багатьох думок, і всіляко делегували повноваження конституційним органам влади, а не “5-6 менеджерам”.
Усю війну в Британії діяв Військовий кабінет із представників усіх політичних сил, парламент безперервно працював, заслуховував прем’єр-міністра й ухвалював найважливіші для країни рішення, які готували – колегіально – найкращі офіцери, економісти й промисловці.
У них депутат був бойовою одиницею, голова парламенту був величиною національного масштабу, міністр був міністром і відповідав за все у своєму міністерстві, і загалом у країні, командувач і головнокомандувач визначали тактику і стратегію війни, слухали підлеглих і відповідали за ухвалені рішення.
У підсумку демократія перемогла. Демократія змогла мобілізувати мотивованих людей (не примусово, а згідно із законом), виробити більше зброї і боєприпасів, спланувати і провести небачені до того десантні операції, нагодувати півсвіту, і навіть створити атомну бомбу.
Доти, доки в нас парламент не запрацює, доки міністерства і відомства очолюватимуть смотрящі, а не міністри, доки головком буде планувати бойові операції під страхом вкидання компромату, ми бовтатимемося між демократією і диктатурою під управлінням “5-6 ефективних менеджерів” та за тотальної безвідповідальності безіменних “фунтів”, головне завдання яких – прикривати великий дерибан і ненаситну жагу до влади.
Тож питання не у формі правління, а в методах, і диктатура нам ніяк не допоможе, якщо це буде колективний “піночет” із 5-6 “ефективних” менеджерів. Диктатура тим і сильна, що спирається не на 5-6 осіб, а на тисячі старанних функціонерів.
Сьогодні методи ручного управління через смотрящих підмінили демократичні інститути, але не створили повноцінну диктаторську вертикаль. Тому система державного управління працює так погано. В умовах тотальної війни це небезпечніше, ніж диктатура, і точно гірше, ніж демократія.
Джерело: facebook.com/brtcomua