2.1 C
Kyiv
Субота, 21 Грудня, 2024

Військовий РФ врятував двох українських десантників та перейшов на бік України: екслюзивне інтерв’ю
(www.radiosvoboda.org)

Найпопулярніші

Про цю історію можна писати книги й знімати фільми, казали у ГУР МОУ. Радіо Свобода записало інтерв’ю з її головним героєм.

Російський військовий на позивний «Ерік», попри загрозу загибелі або арешту, вивіз із окупованої Луганщини двох поранених українських десантників. А натомість українські спецслужби забрали з РФ його сім’ю. Спецоперація під кодовою назвою «Прапор» тривала понад 8 місяців.
Нині «Ерік» вже рекрут Легіону «Свобода Росії».

  • Коли у нього з’явилося бажання воювати за Україну та звернутися до проєкту ГУР МОУ «Хочу жить» ?
  • Як розвивалися події і завдяки чому вдалося реалізувати спецоперацію української розвідки, ДШВ та ВМС?
  • Чому добровільно і самотужки, навіть коли був цивільним, організовував диверсії проти кремлівських військ?
  • Що побачив зсередини у російській армії?
  • Та яких ілюзій радить позбутися стосовно РФ?

Оператори ударних дронів 81-ї ОАеМБр палять російську техніку в районі села Білогорівка на Луганщині

– Звання у вас прапорщик, наскільки мені відомо?

– Старший прапорщик. Внутрішні війська. Пройшов навчання у Ставропольському краї і потім – Чечня.

– Коли Росія окупувала Крим, ви служили у складі її збройних сил?

– Ні, я ще у 2008 році службу закінчив.

А якщо коротко про себе: народився я в Іркутській області, виріс у Бурятії. Потім здобув середню освіту і пішов до армії. На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну – жив у Ростовській області, місто Шахти, працював на заводі комірником. Тобто вже був цивільним багато років.

– Про повномасштабну війну поговоримо далі. А поки скажіть, як ви відреагували на окупацію Криму Росією?

– Ну як? Негативно відреагував. Це ж те саме, що до мене сусід прийде і скаже: мені твій гараж подобається, він зручніший, ніж мій – віддай. Ага, не хочеш? Ну тоді зовсім заберу. Як на це відреагувати?

Після повномасштабного вторгнення риторику я почав використовувати жорсткішу.

Неподалік у мене від дому є залізниця. Я йшов зі своїм ротвейлером гуляти, брав дріт, перемикав рейки.
Повертався додому, пив каву, курив цигарку і дивився, як потяги стоять. Тому що війна насамперед – логістика.

Після повномасштабки люди стали іншими. Вони почали підтримувати президента

Настрої які були? Опозиційні. Ми і раніше із друзями розмовляли (про свої опозиційні до Кремля настрої – ред.), у деяких акціях хтось брав участь в акціях – за Навального. Але після повномасштабки люди стали іншими. Вони почали підтримувати президента (Володимира Путіна – ред.)

Вони думали, що це (повномасташбна війна РФ проти України – ред.) «Крим 2» буде і закінчиться упродовж двох тижнів.
Та як колишній військовий я розумів, що нічого за два тижні не закінчиться. Тому що Україна – це не та країна, яка візьме і подарує. Так не працює.

Те, що захочу перейти на бік України, зрозумів давно. І навіть друзі є, які знали, що я так зроблю… І як не дивно, вони мене не здали в ФСБ. Я дуже здивований.

– При цьому, контракт, щоб долучитися до Збройних сил Росії, ви підписали самі. І зробили вже після повномашстабного вторгнення РФ в Україну.

– Так. Дали зрозуміти (у військкоматі – ред.), що у будь-якому разі вони мене за повісткою мобілізують. А знаючи систему, бігати від неї марно, кудись за кордон – теж таке собі.

У голові у мене вже зрів певний план

У голові у мене вже зрів певний план: якщо ти на контракті, тобі довіряють. Бо контрактник – тире – доброволець. Тому уклав контракт і пішов, прости Господи, до цієї армії російської.

Я зрозумів, «час Ч» настав, треба щось робити.

123 бригада ЗС РФ – звідти наказ на мене прийшов командувачу округу. На старшину штурмового загону «Шторм»

Це не «Шторм-Z», це щось на кшталт штурмового спецназу, який не сидить постійно на позиціях. А має завдання – штурманути, повернутися, а піхота там уже допрацьовує.

Отже, старшиною цього загону мене поставили. Він як міні-батальйон: своя артилерія, свої танки, своя розвідка, свої БПЛА.

Думав доїхати до передка і перейти лінію фронту

оли дізнався всю ситуацію, приблизно придумав, як я виходитиму (з позицій свого підрозділу в бік України – ред.), і вже після цього зв’язався з проєктом «Хочу жити» (Проєкт ГУР МОУ для російських військових, які хочуть здатися у полон – ред.)

Тоді для мене було просто, скажімо, доїхати до передка і перейти лінію фронту. Найголовніше, щоб мене зустріли.

Вже заздалегідь збирав документи – працював над тим, щоб мені вірили (українські спецслужби – ред.).
Ну, потім вийшло більше, ніж я планував.

– Скільки часу ви пробули в Україні у статусі окупанта?

– Звучить якось так… Ну гаразд… Це факт, так. З березня до вересня 2023 року. А 3 квітня 2023 року я вже був у частині. Там міні-навчання близько місяця пройшло на полігоні, зібрали штат, озброїли людей – і поїхали на передок.

– Особисто Ви встигли взяти участь у боях проти українських збройних сил?

– Особисто я – ні. У мене робота була просто інша. А мій підрозділ – так, штурмів 8, напевно, провів.

Хочу торкнутися теми, яку чимало російських військових сприймають так, нібито не воюють, нібито вони тиловики.

Що являє собою штурмовик? Якщо просто без тилового забезпечення – нічого. Бо його треба одягнути, взути, нагодувати, дати зброю, навчити… Тому це все до моїх обов’язків і входило.

Оформляв на всіх БРКи (документ про бойове розпорядження – ред.), тобто мав право підпису за командира. Всю штабну роботу робив.

– Яка атмосфера панує у російських військах?

– Сильно підтримують війну ті, хто в ній не бере участь.
Верхні офіцери воюватимуть, поки їм батьківщина каже. У них все добре. Сидять у тилу, малюють карту, отримують ті ж самі гроші, що і бійці на передовій, і навіть більше – до півмільйона рублів.

Інша категорія – це ті, хто працює безпосередньо з особовим складом. Там настрої такі, що їм коли скажуть воювати в інший бік – будуть воювати в інший бік. Їм байдуже. Це ті, хто сидить добре і харчується коштом армії.

У тих, хто ближче до передової, трохи по-іншому. Але вони теж далеко не лізуть (у плани ЗС РФ – ред.), сильно не розмірковують: їм наказ дали – вони пішли й воюють.

Якщо ж говорити про людей, які безпосередньо воюють, то вони зробити нічого не можуть, їм вийти звідти не дадуть офіцери, які сидять вище – бо їм війна потрібна, зарплату отримують.

Тобто ті, хто безпосередньо воює… Їм уже ні зарплати, нічого не треба. Раді б вийти, але немає варіантів.

– Звучить як виправдання.

– Це не виправдання, вони насправді ще слабкі (запинається, – ред.)

– А не виконувати злочинні накази вони ж можуть?

– Тут їм страшно стає, бо розстріляють.

– Тобто треба розуміти: ваш випадок – а саме перехід на український бік – не унікальний, оскільки такі вже були. Але цей випадок – один із дуже великої маси людей, коли хтось саме відмовився брати участь в окупації іншої країни і воювати за війська держави-агресора.

– Якби у мене початкових установок не було, то мені нічого було й переходити, адже такий, як я, тільки без внутрішніх переконань, служив би собі і все.

Йому все одно, хто сидить у Кремлі. Бо він працює? Працює. Гроші отримує? Отримує. Йому дали довідку номер 5 дружині і все. Про те, що в неї чоловік перебуває на так званому СВО.

А дружини військовослужбовців (російських – ред.)…
вони їх навіть хворих, кульгавих, косих змусять йти воювати, бо зрозуміли, що таке гроші. Найчастіше картка у дружини вдома залишається, і та дружина йому (солдату РФ – ред.), дай Боже, на іншу картку надішле грошей, щоб було на що там жити.

– А яка, до речі, у вас була зарплата? Якщо у доларах.
– 2 300. І це зарплата, яку я отримував, не виїжджаючи на передову.

– І ще запитання про вашу службу в російських військах під час війни. У мене було інтерв’ю з «Персом» та «Вайтом» із РДК. До переходу на український бік перший із них служив у «Шторм-Z», а другий у «Вагнері».

– Я бачив це інтерв’ю.

– Так от, «Вайт»мені розповідав, що його або інших бійців «Вагнера» колеги могли «обнулити», тобто вбити, скажімо, за невиконання наказу.

А чи стикалися вже ви особисто із ситуаціями у російських військах, які вас, скажімо, шокували чи викликали нерозуміння?

– Я був у «Штормі», поряд зі мною був «Шторм-Z».

Як хтось не слухав командира, то його просто на полігоні могли застрелити. Просто перед строєм.

Як хтось не слухав командира, то його просто на полігоні могли застрелити. Просто перед строєм

Раніше стріляли однією кулею в голову, а потім – з автомата два кульові в голову – і нормально. І ніяких з’ясовувань, нічого! Навчання ніхто не скасовував.

Крім цього, комбриг у нас напряму давав розпорядження, що під час навчань, приміром, за місяць навчань, допустимо мати двох-трьох «200» (загиблих – ред.) і до семи «300» (поранених – ред.).

Тобто це було нормально, якщо хтось когось застрелив. Вивезли – і далі займаємося… Історій там багато.

Якщо підеш назад, тебе просто розстріляють. Прямі накази були від мого командира і від вищого командира.

Стандартний штурм як відбувається? Попереду йде група з 20 людей, які йдуть штурмувати. Далі йде вже наша група – там людей 10, наприклад.

І наші проінструктовані: якщо хтось із передньої групи йде назад, то мій підрозділ має у них стріляти.

Тобто окрім того, що ми штурмовики, ми ще й як загороджувальний загін працювали.

На шикуванні загальному командир так і говорив: або ви вб’єте тих, що підуть назад, або вам доведеться замість них працювати. Зрештою, найчастіше закінчувалися і ті, й інші.

– А як працює у збройних силах Росії агітація йти воювати проти ЗСУ? Що кажуть рядовим солдатам?

– Скажімо, у мене підрозділ знає, що завтра ми поїдемо на нуль. Ходять всі похмурі, дві-три людини втекли – бо розуміють, куди вони поїдуть, а не готові. Тому і втекли, десь там сховалися в Луганську – команда поїхала, їх знайшла і того ж вечора притягла назад.

Ті, хто «йде на м’ясо» – це не професіонали

І щоб вони повеселішали, їх пошикували, сказали:
хлопці, попереду йтиме «Шторм-Z», ну – кримінальники, а ви їх стрілятимете.

Тоді усі веселі, всі задоволені, усі хочуть воювати. Ось так все працює. Все просто.

– Чимало моїх знайомих військовослужбовців із сил оборони України, незадоволені тим, що українські медіа часто знецінюють боєздатність збройних сил Росії. Мовляв, там «чмобики». Чи бачили ви щось таке з того боку, і як би оцінили боєздатність ЗС РФ?

– Скрізь (в українських медіа – ред.) є основний меседж, що російська армія не вміє воювати – і це дуже неправильно. Просто є багато з вулиці людей набраних, які, можливо, картинку псують, і яких вистачає на 15 хвилин бою. Про 15 хвилин це я багато сказав, ну 5.

Ті, хто «йде на м’ясо» – це не професіонали, та відбувається так лише тому, що справді багато людей.

Є меседж, що російська армія не вміє воювати – і це дуже неправильно

А російська армія навчається, розвивається. І до того ж у неї величезний плюс у чому – є з кого вибрати. Хто розумніший – іде до артилерії. Хтось іде на БПЛА. А найменш освічені йдуть у штурмовики та «на м’ясо».

Так у штабі й кажуть. Нове м’ясо приїхало, треба піти порахувати. Їх там сортують і знають, кого треба берегти, кого не треба.

– Отже, ви на передовій, на Луганщині, звернулися до проєкту «Хочу жить» для здачі в полон і переходу на бік України. Що було далі?

– «Хочу жить» знайшов номер телефону, визначився, що це точно той номер – і знайшов їхнє відео, де він написаний. Бо перш ніж знайти правильний, я знайшов 10 неправильних чат-ботів. ФСБ у цьому плані активно працює: там ніби все красиво, навіть скопійовані історії, але номери телефону інші.

Зв’язався з проєктом «Хочу жить», верифікувався, розповів, хто я, сфотографував і відправив документи

Отже, зв’язався з проєктом «Хочу жить», верифікувався, розповів, хто я, сфотографував і відправив документи, місцевість, де перебуваю. Домовилися про пароль – і став чекати. Через 3 години зі мною зв’язалися за паролем, і вже безпосередньо куратор почав працювати зі мною.

Тоді збираюся і їду з частини, бо щоразу бачиш нову машину біля свого бліндажа і думаєш, ніби це за тобою ФСБ приїхало… Можна навіть сказати, що нерви здали, зібрався і поїхав. Але перед цим сказав там усім, що їду в сауну: «Водка – піть, зємля – валяться».

Сам натомість розвертаюсь і їду на передок, ще й на машині начальника штабу, бо мою ФПВ спалив до того часу.

Виходжу знову на проєкт «Хочу жить», і їду на передову у Первомайськ Луганської області. Винайняв квартиру і просто жив. Півтора місяці ховався. Ну, ховався як? Не боявся ходити. Комендатура – я її бачив, вони – мене, вони мешкали у тому ж під’їзді.

Розумів, мене якщо й почали шукати, то ніби я додому поїхав у Ростовську область.

– Чому, коли і де в цій історії з вашим переходом на бік України, з’являються два поранені українські десантники, яких ви врятували, вивезли з окупованої Луганщини?

– Був на контакті із проєктом «Хочу жить», чекав, коли вони все підготують. Тут прилітає звістка – хлопці, які працюють над твоїм переходом, вже безпосередньо працюють на місці (на окупованій території – ред.) Але є таке прохання. Потрібно буде з собою спробувати прихопити двох людей.

Форму на них купив Збройних сил Росії, шеврони

Ну, думаю, спробую. Мені надіслали розміри одягу цих людей і потім пояснили їхню приблизну ситуацію. Форму на них купив Збройних сил Росії, шеврони.

З документами окрема епопея була. Бо ж витяг з бойового розпорядження – це найголовніший документ. Там (у зоні бойових дій – ред.) можна не мати паспорта, але головне, щоб у тебе була ця виписка.

У БРК ще пароль прописується, який я на той момент не знав, але зрештою усе дізналися. Дружина друкує ті БРКи та привозить мені – так у мене на руках виходить весь комплект документів (щоб рухатися між блокпостами та позиціями окупаційних підрозділів – ред.)

– Що вам вдалося дізнатися про історії цих українських військових?

– Коли російська армія заходила в той населений пункт, вони були поранені. Лежали у шпиталі, який потім під контролем ЗС РФ опинився. Ну і місцеві жителі, хоч що б там говорила російська пропаганда, їх сховали. Лікували, годували, одягали. Півтора роки! І теж це елемент удачі, бо важко це зробити. Їм вижити, а іншим урятувати їх.

Поранен ілежали в госпіталі. Місцеві жителі їх сховали. Лікували, годували, одягали. Півтора роки!

Отже, мені надсилають точку, де я маю їх забрати.
Переодягаю їх, дивлюся – ну, нібито російські військові, але чисті, красиві… Кажу – хлопці, ану в багнюці повалялися, щоб форма була, як у справжніх російських військових – в лайні.

Споганили форму, споганили шеврони – ну все, нормально, кажу. 10 блокпостів із різними пригодами – та врешті доїхали до передової, одягли бронежилети, каски й переходили лінію фронту.

Мені (українські спецслужби – ред.) надіслали відео з дрону, де безпосередньо я йду, основні орієнтири, де кулеметний розрахунок (ЗСУ – ред.) і аж до позивного, хто там був на позиціях, на там старший.

Тобто, якби щось пішло не так, я міг би сказати – кличте мені такого-то, і вже з офіцером це розрулювати.

– На українському боці вас зустріли представники проєкту «Хочу жити», чи солдати Збройних сил України?

– Це просто на позиції хлопці, які були проінструктовані, що робити, як, і хто до них іде. Зустріли – сосиски, водичка, сигарети. Навіть дуже нав’язлива турбота була. А я їм кажу – дайте просто 10 хвилин у тиші посидіти, бо важко.

– Остання людина, яка зі мною в інтерв’ю говорила словами на кшталт «куратор», «час Ч» і так далі – це був колишній голова української розвідки. Відтак, які перевірки ви проходили вже в Україні, щоб визначити – чи не є ви агентом російських спецслужб?

– По-суті перевірки почалися одразу з моменту, як я перейшов. З окопів витягли мене до найближчого якогось штабу, і там багато було людей – експрес-допити такі дрібні.

Сказав, що хочу до Легіону «Свобода Росії»

Потім уже хлопці з проєкту «Хочу жить» мене забрали, і ми поїхали у фільтраційне приміщення.

Сказав, що хочу до Легіону «Свобода Росії» – легіон мене окремо перевіряв.

Тобто проєкт – окремо, спецслужби – окремо, потім мене ще й легіон – окремо. Але все по-людськи, з гідністю.

– У Легіоні «Свобода Росії» ви вже брали участь у бойових операціях?

– Я й досі рекрут. Підготовка велика, насичена, і я ще проходжу навчання.

– За час, проведений в Україні, чи зауважили ви певні рожеві окуляри, які деяким українцям треба зняти стосовно Росії? Сподіватися на російську політичну опозицію, наприклад, треба?

– Якщо я раніше підтримував Навального та весь його рух, то нині я жодну опозицію – не озброєну – в Росії не можу підтримувати. Поки вони не скажуть, що треба взяти до рук зброю, чи є сенс на них сподіватися?

– Коли для вас в такому разі закінчиться війна?

– Сподіваюся, для мене закінчиться, коли Росія піде повністю з території України.

Після війни я себе в Росії не бачу. А основний мотив у мене був, щоб моя дитина виросла в нормальній країні.

Основний мотив у мене був, щоб моя дитина виросла в нормальній країні

Бо там (в РФ – ред.) і в школі вже…

Реальний випадок: сині кросівки, жовті шнурки, 4 дні я відбрикувався від незручних питань. Це просто… Дитина у мене в 11 років не цікавилася політикою, а тепер цікавиться.

Держава, з якої я прийшов, яка моєю батьківщиною вважається, завдала багато втрат… Як можу допомагатиму відновлювати в Україні життя.

І готовий зараз вибачитися за те, що батьківщина моя поводиться по-скотськи, м’яко кажучи. Зроблю все, щоб…Слова – це слова, а мені ближче дії. Тому можна говорити мільйон разів вибачте, але який толк? Просто треба діями вибачатися.

– Водночас ви мені перед інтерв’ю говорили, що росіяни, навіть коли дізнаються такі ж історії, як ваша, то не вірять. Чому?

– Чому? В основному це історії із закритими обличчями. А люди бояться. Бояться хейту, бояться спецслужб – ФСБ дуже сильне в Росії.

Готовий вибачитися за те, що батьківщина моя поводиться по-скотськи

Та й пропаганда там добре працює – не те, що з кожної праски, а з кожної розетки, куди ти ту праску хочеш увімкнути.

Людям зручно не вірити. Їм зручно, бо вони звикли, що за них все робить держава.

Та якщо вони повірять моїй історії, це ж їм треба почати думати! Це ж як гачок – їм потім треба далі про щось задуматися. Тому потрібні відкриті обличчя і справжні історії.

Радіо Свобода

Цікаве

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Останні новини