Вижив після розстрілу у російському полоні і свідчить. Історія бійця 5-ої штурмової бригади
(www.radiosvoboda.org)

ЛЬВІВ – Боєць 5-ої штурмової бригади ЗСУ Євген Роман став свідком воєнного злочину, який скоїли російські солдати. Він разом із чотирма побратимами потрапив у полон в Іванівському під Бахмутом ввечері 14 березня 2023 року. Російський солдат з автоматом розстріляв неозброєних українських військовослужбовців.

Євген Роман дивом залишився живий. Ба більше, йому вдалося доповзти до українських позицій.

Він поділився своєю історією з Радіо Свобода: як прощався із життям, як побачив блискавичну смерть ворога, який його розстрілював, як повз до своїх…

41-річний воїн Євген Роман показує руки, в які зайшли кулі під час розстрілу. Ліву – куля прошила вище ліктя і вилетіла. У другій руці залишилась.

«Лікарі, які оперували, мені пояснили, що не зачепило ніяких судин, лише постраждала кістка на одній руці і м’язи. Дві кулі залетіли в одному напрямку, так як пішла автоматна черга. Коли в мене випав турнікет, бо рука затерпла, я зрозумів, що залишусь там назавжди», – розповідає Євген Роман.

13 березня 2023 року Євген Роман із побратимами пішов на бойове завдання. Тоді вони були в Іванівському, що розташоване західніше Бахмута. Захищали свою позицію, не даючи ворогу перейти лінію оборони.

14 березня в обідній час росіяни почали дуже інтенсивний обстріл.

«Вкопатися було неможливо. Все ближче і ближче чув звуки і раптом – вибух. Я втратив свідомість, відчув, як моє тіло піднімається, тобто відходить душа, розумів, що вже не живу.

Прийшов до тями через 6 годин, коли вже було темно. Поруч почув голоси наших хлопців. Але зненацька нас заскочили російські солдати. Їх було троє, один старший і двоє молодих. Наказали під націленими на нас автоматами зняти бронежилети.

Почались питання, хто ми, що ми тут робимо. Молодий воїн пояснив, що ми на своїй землі, яку захищаємо. Хлопці вийшли першими без зброї. Просто, коли автомат скерований тобі в голову, вже нічого зі собою не береш. Виходиш, бо знаєш, що це полон», – каже воїн.

Євген Роман виходив останній із п’ятьох українських бійців. Російські солдати не помітили на ньому бронежилет, бо все відбувалось дуже миттєво та й темну пору. І це врятувало йому життя.

Розстріл і повернення до своїх

Хто наказав розстріляти українських військовослужбовців?

«Ніякого наказу там немає. Всі рішення ухвалюються самостійно. Три автомати дивилися в голови українським військовим, перед тим як ми вийшли. Ми стояли в рядок. Старший російський військовий стояв 4-5 метрів від нас і він пустив автоматну чергу. Хлопці попадали, як горіхи. Я впав біля них, але знав, що живий. Біль була. Та й не всі українські воїни померли одразу. Один намагався вдарити по моїй нозі, щоб показати, що живий. Хлопці впали один на одного, я падав останній», – розповідає Євген Роман.

Втім невдовзі серед розстріляних тіл українських бійців опинився і той, хто їх розстріляв.

«Я ніколи не міг уявити, як Господь карає миттєво. Це карма. Пройшло буквально три-чотири хвилини, як нас розстріляли. Вони ходили і говорили. І тут прилетіла міна і російському солдату, який у нас стріляв, відірвало ногу. Він кричав, просив про допомогу, але ніхто до нього з російських військових навіть не підійшов. Він лежав ліворуч від нас. Я його дуже добре запам’ятав, ніколи його обличчя не забуду. Йому було плюс-мініс 50 років», – каже Євген Роман.

Поранений військовослужбовець Євген Роман лежав серед мертвих побратимів, але коли довкола стало тихо, вирішив піднятись, щоб оцінити ситуацію. 30 метрів від себе побачив кількох російських військових.

«Один дивися на мене, а я лиш розвів руками і впав назад на живіт. Вони знали, що я «300-й». Чув, як доповідали своєму командирові, що тут є «300-й». Він їм сказав залишити, бо і так дійде. Я чув їхню розмову, бо рація голосна. Вони зайняли позицію і сиділи, чекали, поки, як кажуть, не дочекалися, коли наш дрон прилетів», – говорить Євген Роман.

Шанс вийти в Євгена Романа з’явився 15 березня, коли українці відкрили мінометний обстріл по ворогу. Боєць повз на колінах, щоб не привертати увагу, щоб була більша ймовірність вижити.

«Не знаю звідки в мене з’явилась сила вийти, але я постійно молився. Там сліз немає, але без молитви – нікуди на війні. Піднявся на коліна і поповз. Взяв ще тепловізор у руки, щоб ворогу не дістався. Добрався до нашого кулеметника. Він обернувся до мене з кулеметом і каже: «Звідки? То ти там під деревом лежав? Я ж міг тебе вбити. Вибач мені». Цікаво, що кулі, які летіли в мій бік, я йому приніс, коли заступав на бойове завдання», – каже воїн.

А далі була евакуація і операції, лікування і реабілітація.

Що відчував Євген Роман у той момент, коли російські солдати націлили зброю, коли почали падати розстріляні побратими один за одним?

«Ми живемо і ми не помічаємо того, що дає нам Господь. Я бачив обличчя побратима, який впав від куль. Він стояв біля мене. Звісно, відчував, що й мене не стане. У цей момент я не думав про сина, про матір, про якісь життєві блага. Перша думка була надихатись цим повітрям. Хотілося бачити сніг, землю, траву, дерева. Все те, що є довкола нас, коли ми живі. Оце оцінив, бо знав, що більше не побачу. На мить забув, що в бронежилеті, але я не знав, куди він може цілитись: шия, ноги, голова. Це був воєнний злочин», – наголошує Євген Роман.

Йому досі важко згадувати про розстріляних воїнів. Важко було на «нулі» в окопі бачити тіла загиблих побратимів, які не було ані чим прикрити, ані можливості їх забрати. Лише земля їх прикривала і накривав ворожий обстріл.

Євген Роман запитує себе: чому серед розстріляних українських воїнів лежить не він. Невже заслуговує на щось більше? Чи, може, щось має виконати? Може, щось не зробив у житті або ж зробив щось добре?

«Я нічого такого особливого в житті нічого не зробив. Просто у квітні 2022 року пішов добровольцем захищати країну. Бо хто, як не я. Ті, хто загинув – такі ж, як я. Багато залежить від батьків, від матері. Моя мама молиться за мене. Коли я лежав поранений і поруч були російські солдати, коли я молився, я пообіцяв собі і Богові, що розкажу людям про все, що бачив і пережив. Але мого героїзму тут немає. Я нікого не врятував. Мій героїзм може бути тільки в тому, що я наважився і просто пішов захищати країну», – говорить військовослужбовець ЗСУ Євген Роман.

Зараз Євген Роман продовжує службу. Хоча після поранення важкі фізичні навантаження не дуже йому під силу, але виконує поставлені йому задачі.

• Україна підтверджує щонайменше 14 тисяч таких випадків порушення Росією Женевської конвенції щодо поводження із військовополоненими: катування, моріння голодом, ненадання медичної допомоги, страти.
• Генпрокуратура України вже відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених