Коли їй доводиться вивозити загиблих побратимів, їй заборонено плакати та нервувати. У першу чергу, парамедикиня сил спеціальних операцій на псевдо «Руда» турбується про поранених захисників, котрі втратили побратима, заспокоює їх. Потім виходить на вулицю і закурює цигарку, розповідає вона. Хоч це і не допомагає, але дозволяє ненадовго відволіктись.
«Ти забираєш це молоде тіло в чорному пакеті і везеш в морг», – констатує дівчина.
Часом доводиться обирати, кому допомогти у першу чергу
Робота парамедиків на фронті – це допомога тим, хто бореться за можливість вижити, евакуація поранених, а також тіл військовослужбовців «на щиті».
«Руда» зі сльозами в очах каже – «спогади з голови не зітреш, це з тобою назавжди», і ділиться, як складно впоратися із цим, коли залишаєшся наодинці.
Часом доводиться обирати, кому допомогти у першу чергу, інколи доводиться оглядати поранених немовлят, а ще – супроводжувати поранених бійців на шляху до реабілітації і повернення на службу. Про службу парамедика, власний моральний стан та проблеми, з якими стикаються бійці після поранення – «Руда» розповіла у розмові із Радіо Свобода.
«Ви жінок берете? Ні». Чому саме служба в ССО
У 2017 році «Руда» підписала контракт, тоді ж вступила у військову медичну академію, а до цього навчалась у медичному університеті і паралельно 6 років працювала у швидкій.
«У 2018 році, поки ми вчилися в академії військово-медичній, у нас була ротація в Маріуполь, у військово-медичний шпиталь. Там у мене був, скажімо так, перший досвід роботи з пораненими. І після цього, знаєте, вже навіть думки не було, аби змінити свій вибір. Саме в той момент я зрозуміла, що я все роблю правильно», – сказала у інтерв’ю Радіо Свобода військова.
На початку 2020 року у академію, де навчалась парамедикиня, приїхав начальник медичної служби ССО – агітував майбутніх військових медиків долучатися до сил спеціальних операцій. Саме медиків, жінок, як пригадує дівчина, не розглядали як повноцінних бійців.
«Я ще підняла руку, кажу, а ви там жінок берете? Ні, ми жінок не беремо. Тільки чоловіків. Врешті-решт я його, скажімо так, добила. Я поїхала зі своєю коліжанкою на практику спочатку. Це ще за час навчання в академії. Ну і вони побачили, що ми реально працюємо, що ми нормальні і адекватні. І після цього вже доєднались до нашого центру», – розповіла дівчина.
Зараз у ССО дівчина евакуйовує поранених, координує їхнє подальше лікування, реабілітацію, протезування. А також евакуйовує побратимів «на щиті» та допомагає з організацією поховань. З 24 лютого 2022 року і до тепер вона служила на Херсонщині, на Запорізькому напрямку, на Донеччині і зараз знову на півдні.
«Мені не можна плакати і нервувати». Як це, рятувати поранених і вивозити загиблих
У такі моменти ти забуваєш про себе
Евакуація поранених – досить непердбачувана та різноманітна робота, інколи – за 1-2 кілометри від лінії зіткнення, а часом – за 400-500 метрів. Незмінна складова – це постійний стрес і порятунок тих, хто буває за крок до загибелі.
«Знаєте, в такі моменти ти взагалі забуваєш про себе. Я знаю, що мені не можна плакати. Я знаю, що мені не можна нервувати. І в ці моменти воно все йде. Тобто ти абсолютно нічого не відчуваєш. В тебе є поранений. В тебе є твій екіпаж медичний. В тебе є твої побратими. Все. Тобто ти думаєш лише про це», – сказала у інтерв’ю Радіо Свобода «Руда».
«Руда» на цьому етапі нашої розмови не стримує сліз, у кожному слові чітко чути біль зі спогадів. Далі – пряма мова парамедикині і її зізнання про моральну складову служби.
– Чи було у вас таке, що когось не вдалося довезти? Або ж ви просто не встигли доїхати, і людина вже загинула до того моменту?
– Знаєте, як то кажуть, у кожного лікаря є своє власне кладовище. Слава Богу, я сподіваюся, що так буде і надалі, у мене свого кладовища немає. І його не буде. Що на роботі на швидкій, що на роботі в армії – всі, кого ми евакуювали, всі живі, всі одужали. Було таке, що ми приїжджали і вже був загиблий. І що нам треба було евакуювати вже тіло.
– Як морально ви переживаєте такі моменти, коли приїздите – а людина вже загинула?
– Зазвичай окрім загиблого є ще поранені. Я розумію, що загиблому я вже нічим не допоможу. А хлопців треба підтримати. Бо окрім того, що вони поранені, ще ж плюс перед їхніми очима загинув побратим. І це дуже складно. Їм складно. Мені, як єдиній жінці, теж складно. Але емоції показувати не можна.
Я розумію, що кожна наша зустріч може бути останньою
Треба підтримати і треба максимально допомогти. Ну, а потім я виходжу на вулицю і закурюю цигарку. Воно не допомагає, але, знаєте, якось так трошки розслабляє. Ти якось переключаєшся.
– Потім вас наздогняють ці емоції?
– Так. Дуже важко бачити, коли ти з ними працював. Коли ти буквально вчора-позавчора обіймав. Я завжди всіх обіймаю. Тому що я розумію, що кожна наша зустріч може бути останньою.
І тут ти забираєш це молоде тіло в чорному пакеті і везеш в морг. Це дуже складно. Але у нас така робота і це теж треба комусь робити. Я розумію, наскільки це важливо. Потім довезти тіло рідним, батькам. Наскільки важливо організувати поховання. І пам’ятати, за що: що це було не дарма. Це дуже важливо і водночас складно. Але це треба теж робити.
– Як ви потім себе збираєте докупи після таких моментів?
– Працюю далі. Коли ти на роботі, то думаєш про майбутнє. І про тих, хто там живий і хто на роботі. І щоб у них все було гаразд. Тому що у тебе немає часу на спогади. Коли лишаєшся наодинці, сам з собою, то потім таке буває – накриває. Але поплакати теж часом треба. Хоча б раз у місяць, раз у кілька місяців. Легше стає на душі. Просто сісти, виплакатись собі тихенько – і все, і відразу попустило. Можна жити далі».
«О, видно відразу – «мамка» приїхала». Чому поранені не слухаються?
Усі поранені для мене герої
За один раз найбільше «Руда» зі своїм екіпажем евакуйовувала 11 бійців. На тих небагатьох відео, які їй вдалося зняти під час евакуацій, вона часто кричить, щоб організувати процес, інколи дуже м’яко переконує бійців робити те, що буде краще для їхнього здоров’я.
«Усі поранені для мене герої. І я їм про це завжди кажу. Намагаюся максимально підтримувати, тому що я не там, я далі. І мені навіть складно уявити їхні почуття і їхні відчуття. Тримати за ручку, якщо треба. Я їм кажу, тримай мою руку, стискай мою руку. Будь ласка, роби те, що я тобі кажу. Тому що коли ти будеш робити те, що я кажу і прошу, ми тобі зможемо краще надати допомогу, якісніше. Якщо ти не будеш мене слухати, ну, то мені доведеться як анестезіологу тебе трошки приспати. А я цього не хочу», – поділилась героїня.
Часто бійці не в змозі об’єктивно оцінити свій стан після поранення, розповідає медикиня, і просяться назад на службу, попри рекомендації лікарів продовжити лікування у шпиталі.
«У нас був випадок на стабілізаційному пункті, ми привезли наших хлопців. І тут мені через певний час дзвонить медбрат і каже, ну от ви їх привезли, ми їх там пролікували, треба їх далі на подальші етапи евакуації, а вони не хочуть, вони хочуть повернутися на війну. Ну, типу, ви вирішіть: або так, або ні. Я приїхала туди на стабілізаційний пункт, трошки на них насварилася. Треба було бачити обличчя цього медбрата. Він такий відкриває двері, виглянув такий: о, видно відразу – «мамка» приїхала», – додала вона.
Це дратує парамедикиню, ділиться вона сама, бо поранення дається взнаки пізніше, і тоді починаються проблеми, а допомогти усім одночасно фізично не вистачає часу. Тому частіше все ж переконує бійців пройти якісне лікування після поранень, а не поспішати на службу передчасно.
«Спочатку відбувається сортування». Як медики вирішують, кого рятувати першим
Є певна етапність, але з досвідом у тебе все миттєво відбувається
Пріоритетність надання допомоги – це часом достатньо складний моральний вибір. Особливо, коли від цього вибору залежать життя поранених побратимів. Під час інтерв’ю «Руда» розповіла, що це визначення черговості відбувається миттєво і без роздумів, на автоматі.
Під час виїзду, якось, зустріли поранених військових на блокпосту. «Був один загиблий і шестеро поранених. І якось так інтуїтивно, можливо, не знаю, я почала надавати допомогу трьом, тим, що були на вулиці. А мій фельдшер почав надавати допомогу тим трьом, які були, умовно кажучи, в укритті.
Ну, взагалі, коли навчають, там є певна етапність, але з досвідом ти розумієш, що це все у тебе миттєво відбувається. Ага, ти бачиш – критична кровотеча, все турнікети затягнув, все інше потім», – розповіла «Руда».
«Все гаразд, все добре, всіх довезли. Єдине, складність була в тому, що у нас в автівці є лише одне місце для лежачого пораненого, а вони всі троє були лежачими. Але я розуміла, що якщо я хоча б одного когось із них лишу там, то вже доведеться його загиблим забирати, що мені треба евакуювати всіх трьох. Тому ми одного поклали на ноші, одного — на підлогу, і один теж був на підлозі – напівлежачи-напівсидячи. І я оце між ними намагалася на них не впасти і не наступити, і при цьому всьому надати допомогу, тому що фельдшер лишився з тими трьома, тобто я була одна», – додала військова.
«Мати накрила собою дитину і загинула». Як військові ССО вивезли 4-місячне немовля з окупації
Інколи військовим медикам доводиться надавати допомогу і цивільним, коли цього потребує ситуація. Це був саме такий випадок: наприкінці 2022 року, у одному з населених пунктів Херсонщини, неподалік лінії зіткнення, мати накрила немовля собою під час обстрілу. До цього вони довго просили у російських військових про евакуацію, але так і не допросились. Батько немовляти – український військовий, з яким не могли зв’язатись. Жінка загинула, а дитину вже з тіткою евакуювали уже після цього в інший окупований населений пункт, у лікарню.
« – І коли ми прийшли в цей населений пункт і цю історію розповіли, мої хлопці вирішили, що треба їх якось витягувати. І вночі… Я не знаю, яким дивом, вночі вони поїхали в ту лікарню і привезли тітку разом з цією дитиною.
– В окупацію поїхали? В окуповану лікарню?
– Так», – поділилась парамедикиня.
Про обставини, за яких бійцям сил спеціальних операцій вдалось проникнути в окупований населений пункт, у лікарню, та вивезти звідти немовля з тіткою – не розповідають. Однак, коли вони опинились на деокупованій території, «Руду» попросили оглянути дитину.
« – Я його роздягнула, оглянула, перевірила по максимуму рефлекси, що можливо… бо малюку було чотири місяці. Все гаразд, там було садно на голівці і садно на першому пальчику ноги.
– Це після того обстрілу, коли мама його прикрила собою…
Я йому говорила, що мама загинула. Але в тебе є тато, який тебе любить
– Так, так. Це була ніч після огляду. Я його погодувала сумішшю, потім ми ходили по вулиці, там йому про листочки розповідала, про гілочки. Він, знаєте, хоч чотири місяці, але він мені так дивився в очі, от ніби все-все-все розуміє. Я йому говорила, що мама загинула. Але в тебе є тато, який теж тебе любить. В тебе є тітка, яка тебе любить. Все в тебе буде добре, не хвилюйся», – розповіла дівчина.
З дитиною, зрештою, все гаразд. А парамедикиня, каже, це вперше у війську їй довелось мати справу з немовлям.
«Бійці на протезах стоять в кілометрових чергах». Проблеми після поранення та як бійці повертаються на службу
Після поранення та евакуації бійці в шпиталях залишаються на зв’язку із «Рудою», розповідає вона. Поранених забезпечують побутовими дрібничками, за потреби допомагають із документами.
«Вони мені скидають всі документи, всі довідки, щоб все було правильно написано. Цивільні лікарі буває, пишуть неправильно, не так, як нам треба, тому що вони того можуть просто не розуміти і не знати. Тому я телефоном скинула документи, кажу, що то неправильно, треба виправити. Подзвони до мене, підійди до лікаря, щоб я сама з лікарем поговорила. Тому що я можу бути на роботі і не зможу під’їхати в лікарню особисто», – каже «Руда».
Вона розповідає, що зараз найбільша проблема – це бюрократія. Бійцям із ампутованими кінцівками доводиться кожні 30 днів засвідчувати, що вони все ще потребують лікування.
«Кожні 30 діб йому треба проходити військово-лікарську комісію, щоб йому продовжували відпустку на 30 діб або давали відпустку на протезування. А це може тривати півроку, 9 місяців, по-різному. І тобто кожен місяць це все треба поновлювати. Я розумію, що кінцівка не відросте, вона нова не з’явиться. Бійці на протезах стоять в цих кілометрових чергах, аби це все пройти і документально засвідчити, що так, реально я потребую цього», – додала вона.
З протезуванням та реабілітацією проблем немає, розповідає дівчина. У цих аспектах процеси достатньо добре налагоджені завдяки волонтерським фондам та дердавним програмам. Після реабілітації бійці повертаються до служби.
У нас вони всі повернулися до служби
«– А чи були такі бійці, які після протезування, до прикладу, втративши кінцівки, поверталися до служби? Можливо, в якійсь іншій професії, але хотіли повернутися?
– У нас вони всі повернулися до служби. Крім одного. Один захотів звільнитися. Він зовсім молоденький був, 19 років. Це був його перший вихід, перший день і перший вихід. І він відразу втратив кінцівку. І він захотів звільнитися.
У нас двоє є, які запротезовані, вони повернулися на службу. І ще двоє, які перебувають на протезуванні. І вони теж хочуть повернутися на службу.
– На які посади вони повертаються?
– Скажімо так, не сильно бойові. Тому що ми розуміємо, що там стрибати по окопах, бігати по посадках він на протезі не зможе. Йдуть на ті посади, на яких він може якісно виконувати свою роботу. Не з документами, тому що вони ненавидять всі документи, вони хочуть бути якнайближче до хлопців», – розповіла медикиня.
Одразу після поранення, каже «Руда», усі військові кажуть, що звільняться і ніколи більше не повернуться у військо, але пізніше – навпаки, хочуть якнайшвидше повернутися до служби поруч із побратимами.
«В будь-який момент тебе може просто не стати». Як «Руда» бачить свою службу далі
«– Як ви далі бачите свою службу в армії і, власне, те, чим ви займаєтесь?
– Думати про своє життя, налаштовувати своє життя, тому що певні спогади з голови не зітреш, і це ніби з тобою назавжди. Хочеться, скажімо так, дихати у вільній, незалежній країні, будувати, відбудовувати країну. Хочеться бачити щасливих людей, не тільки щасливих у цивільних містах, а щасливих військових, щоб вони посміхалися і раділи життю. Дуже цього хочеться.
– Ви собі будуєте якісь плани для того, щоб це було мотивацією для вас переживати якісь складні моменти? Чи ви, навпаки, стараєтесь не будувати довгострокові плани для того, щоб це, скажімо так, не тиснуло?
– Сьогодні ти тут, завтра ти там, післязавтра – взагалі ти хтозна де. Може в будь-який момент прилетіти ракета, міна. У нас було таке, що біля нашого будинку град
Ти просто виконуєш свою роботу і живеш життя, яке є зараз
прилетів, там повибивав вікна, зніс дах, і не знаю, як ми дивом лишилися живі. Був випадок, що поки мої хлопці там біля автівки були, я вийшла на вулицю почистити зуби, і в будинок, де все було майно, теж прилетіла ракета, міна, і геть все згоріло. Тобто ми дивом лишилися всі живі і неушкоджені.
Тому після таких моментів ти розумієш, що складно будувати якісь плани на майбутнє. Тому що в будь-який момент тебе може просто не стати у цьому світі.
Тому ти просто виконуєш свою роботу і живеш життя, яке є зараз, на даний час, і намагаєшся максимально у своєму ракурсі, у своєму напрямку, наблизити перемогу», – підсумувала парамедикиня ССО «Руда».