Ерін Осборн
ВАШИНГТОН – У своїй промові 1949 року під час підписання Північноатлантичного договору у Вашингтоні президент США Гаррі Трумен виступив з прямим посланням: «Війна для нас не є неминучою. Сміливі і прозорливі люди можуть самі визначити свою долю. Вони можуть обрати рабство або свободу, війну або мир. І я не сумніваюся, що вони виберуть».
Цього року минає 75 років з того моменту, як 12 союзників підписали Північноатлантичний договір і таким чином відповіли на загрозу миру і безпеці в Європі з боку Радянського Союзу.
Коли «залізна завіса» розділила європейський континент, 12 країн – Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки і Франція – домовились про створення системи колективної оборони, яка і сьогодні лежить в основі НАТО.
Принцип, закріплений у статті 5 НАТО, передбачає, що якщо одна з країн-членів Альянсу зазнає нападу, це вважається нападом на всі країни, які підписали угоду.
Стаття 5 наразі була застосована лише один раз – після терористичних атак на США 11 вересня 2001 року.
За іронією долі, під час заснування НАТО США були одними з найбільших скептиків щодо договору та Статті 5.
США були країною, яка надала б договору необхідної сили завдяки своїй ядерній гарантії. Проте США обережно ставилися до ідеї автоматичного декларування війни, оскільки, згідно з Конституцією США, право на декларування війни належить лише Конгресу США, розповів Радіо Свобода історик НАТО і професор Військового коледжу армії США Джон Дені.
У 1947 році США підписали «Пакт Ріо» (в Ріо-де-Жанейро), який гарантував взаємну допомогу всіх країн Заходу, але не містив жодних військових зобов’язань. Професор Дені вважає, що це відкрило двері для п’яти європейських партнерів – Бельгії, Франції, Люксембургу, Нідерландів та Великої Британії – приєднатися до США з метою створити європейську колективну оборону.
«Ми були не дуже охочими партнерами, – розповідає Дені. – Це було дітище Британії. США хотіли економічного відродження Європи».
Для американського суспільства такий договір був способом протистояння США комунізму. Проте Дені сказав, що «таємне раціональне пояснення» заснування Альянсу випливало з американської потреби в економічній стабільності Європи.
За словами президент США Гаррі Трумена, НАТО стане «оплотом, який дасть нам можливість зайнятися справжніми справами урядування і суспільства – досягнення щасливішого життя для всіх наших громадян».
За словами Дені, події 1948 року – переворот у Чехословаччині та радянська блокада Берліну показали наслідки нестабільності європейської економіки і «змінили думку у Вашингтоні».
Але угода була укладена «так, як ми, американці, наполягали», зауважив Дені. Вона не вимагала автоматичної декларації війни, і тому отримала потужну підтримку в Конгресі США.
На початку 1949 року договір був підготовлений, а 4 квітня підписаний у Вашингтоні головами держав 12 країн-засновниць. Радянський Союз був попереджений, що Організація Північноатлантичного договору передбачає, що її члени стануть на захист один одного.
Важливість статті 5 та основних завдань НАТО є на порядку денному багатьох заходів аналітичних центрів у Вашингтоні, оскільки столиця США відзначатиме 75-у річницю Північноатлантичного альянсу та готується до проведення саміту НАТО 9–11 липня.
За словами Макса Бергманна, директора Європейського центру CSIS (Центр стратегічних і міжнародних досліджень), деякі спікери зазначили, що єдність НАТО пережила випробування наприкінці Холодної війни, коли Альянс більше не протистояв радянській загрозі, «проти якої, він був створений в першу чергу».
Деякі спікери нагадали, що тоді деякі політики стверджували, що НАТО більше не потрібний, а інші виступали за адаптацію НАТО до нового світового порядку. Філіп Дікінсон, заступник директора Ініціативи трансатлантичної безпеки в Центрі стратегії та безпеки імені Скоукрофта Атлантичної ради зазначив, що кінець Холодної війни «змінив позицію і місію НАТО у світі».
У цей період НАТО створила свою програму «Партнерство заради миру». У 1994 році Альянс запросив Росію приєднатися до цієї програми, і така домовленість тривала аж до окупації Криму в 2014 році. Після закінчення Холодної війни, у 1999 і 2004 роках, відбулися дві великі хвилі розширення Альянсу. До нього приєдналися кілька європейських країн, країн Балтії.
Пізніше Альянс переорієнтував свою діяльність на міжнародні операції, боротьбу з тероризмом і врегулювання кризових ситуацій. Члени Альянсу також розпочали миротворчі місії за межами країн НАТО, в тому числі в Іраку і Косові. Паралельно з миротворчою діяльністю НАТО посилив співпрацю з країнами за межами своїх кордонів, особливо в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Чотири з 35 країн-партнерів НАТО – Австралія, Японія, Нова Зеландія і Південна Корея – запрошені на заходи Альянсу, присвячені проблемам Індо-Тихоокеанського регіону, які відбудуться на майбутньому саміті.
Окрім Індо-Тихоокеанського регіону, більшість з інших 31 країни-партнерів НАТО – це країни Східної Європи, Середземномор’я і Близького Сходу.
На саміт запрошені всі члени і партнери НАТО, окрім Афганістану, Білорусі та Росії. Це стосується і Грузії, незважаючи на те, що 28 травня вона ухвалила так званий, «проросійський закон про іноземних агентів», а також України, яка, ймовірно, буде включена в процес до наступного розширення Альянсу.
Очікується, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну і нові регіональні виклики для НАТО будуть основними темами саміту. За 75 років існування Альянс став чимось набагато більшим, ніж просто «оплотом» від радянської загрози, для стримування якої він був створений на самому початку.
Незважаючи на цю трансформацію, слова Трумена 1949 року все ще є актуальними:
«Наш спосіб досягнення міжнародної єдності шляхом добровільного об’єднання зусиль різних країн, відданих одній спільній справі, є ефективним способом, як навести порядок у нашому неспокійному світі».