Запоріжжя – Практично щотижня у вихідні дні у Запоріжжі відбуваються акції на підтримку українських військовополонених. На них, разом з родинами полонених із різних підрозділів, виходять мами загиблих під час оборони Маріуполя бійців «Азову». Радіо Свобода поспілкувалося із деякими з них.
- Асоціація родин захисників «Азовсталі» повідомляє, що більшість військових, які перебували на цьому заводі під час оборони Маріуполя, досі утримуються в російському полоні. У місцях несвободи залишаються, зокрема, понад 900 бійців бригади «Азов».
- Представник ГУР МО України Андрій Юсов у ефірі телемарафону розповів, що боротьба йде за кожного українського військовополоненого, але, зокрема, про представників бригади «Азов» домовлятися особливо важко.
- Під час обміну, що відбувся 25 червня 2024 року, вдалося повернути понад 50 українських бійців різних підрозділів, які вийшли із заводу «Азовсталь». «Азовців» серед них не було.
Тетяна Кузьменко. Її син із позивним «Швепс», служив гранометником в «Азові» від 2021 року. Загинув під час оброни Маріуполя навесні 2022 року
Зараз вже 24-ий рік, і ми досі не можемо отримати тіла наших загиблих синів
– Я приходжу на всі акції тому, що я хочу підтримати всі родини полонених, чиї рідні вже третій рік знаходяться в полоні. Дуже їх розумію і хочу, щоб якомога скоріше знайшлися якісь шляхи для повернення всіх полонених захисників Маріуполя, і взагалі всіх полонених додому.
У мене загинув син. Він був у Маріуполі на початку війни.
Він служив в частині 3057, полк «Азов».
На початку березня вони захищали околиці Маріуполя. І мені повідомили через 10 днів після того, що він загинув. Але зараз вже 24-ий рік, і ми досі не можемо отримати тіла наших загиблих синів, героїв, воїнів.
Мій син служив із 2018 року. В 17 році він призваний до армії. Тоді він зрозумів, що то його, і що він хоче бути військовим. Служив в Запоріжжі в частині 3029 три роки. Він був в АТО, їздив кожні три місяці на ротацію в зону ООС.
Коли в нього закінчувався контракт, на початку 21 року, я вже думала, що він звільниться з війська. Але він приїхав і сказав:
«Ма, я тобі не казав, я продовжую контракт, я переводжусь в іншу частину, в 3057 в Маріуполь, і буду вступати до лав полку «Азов», проходити КМБ». Я звичайно казала, що ні, не треба, це небезпечно. Він сказав, що це не обговорюється: «Рішення прийнято, я вже подав документи, був на співбесіді – сказали, що мене беруть»
І так він і зробив.
Він був дуже закоханий в Маріуполь і в цю «азовську родину».
Пройшов дуже важкий відбір. П’ять тижнів вони проходили його. Це було дуже велике навантаження.
Там можна було подзвонити у дзвін, якщо ти настільки втомився і не можеш далі. Але син навіть й не думав про те.
Казав: «Ні, я навіть не розглядаю те питання, що я не пройду».
Хоча, мій син навчався на програміста, постійно з самого дитинства займався комп’ютерами. Він не був спортсменом. Але після того, як він пішов у військо, купив собі купу тренажерів, возив їх з собою і почав займатися своєю фізичною підготовкою, щоб відповідати цьому високому військовому рівню полку «Азов».
Тобто він не спортсмен, але мав таку жагу, таке бажання бути в тій «азовській родині».
Це здійснилося. Він був дуже щасливий отримати шеврон полку «Азов».
Виходимо і будемо виходити постійно підтримуючи полонених поки кожен полонений не повернеться додому
Коли він переїхав у Маріуполь служити, він просто закохався в те місто. Він сказав:
«Ма, я не хочу жити ані в Києві, ані навіть в Запоріжжі. Я хочу жити в Маріуполі. Ти б бачила, як він розквітає на очах – парки, будинки, скільки там квітів, всього»
Тобто місто розквітало на очах. Він був дуже закоханий в місто і в ту свою «азовську родину».
І те, що зараз знищили Маріуполь, то для мене особиста травма.
Третій рік ми не можемо забрати тіла наших загиблих хлопців, захисників Маріуполя… І я не знаю, чи-то здійсниться колись.
У нас є створена азовською родиною громадська організація «Серце нАЗОВні», і зараз дуже активно підіймається питання про повернення полеглих, по повернення полонених захисників.
Намагаємося всіляко підтримувати увагу до цього, виходити на акції, , зустрічаємося із владою. Виходимо і будемо виходити постійно підтримуючи полонених поки кожен полонений не повернеться додом.
Наталя Бабич. Її син із позвиним «Величар», служив в «Азові» практично від початку створення підрозділу у 2014 році. Учасник місцевого Майдану, а також так званої «Яєчної неділі» (13 квітня 2014 року) у Запоріжжі. Нині на його честь перейменована одна з вулиць Запоріжжя.
Відчували, знали у якійсь мірі, що ця війна буде, що наш сусід не заспокоїться
– Мій син в «Азові» був з травня 2014 року. З 20-го числа пішов. Це було очікувано так, як він очолював запорізький осередок ГО «Патріот України» (лідером організації на всеукраїнському рівні на 2014 рік був Андрій Білецький, який згодом став першим командиром «Азову» – ред.). Як же інакше?
Він одразу пішов, і його хлопці з ним. Можливо хтось пізніше долучився. То було зрозуміло. Вони відчували, знали у якійсь мірі, що ця війна буде, що наш сусід не заспокоїться.
Квітневі події 2014 року дали зрозуміти, що буде напад: він приймав активну участь у розгоні запорізької «вати», був одним з організаторів протидії спробам зробити тут «ЗНР».
Коли він закінчив строкову службу 2000-му році, то було у нього бажання залишитися. Він служив у Гостомелі у штабі радіовійськ, але потім була інформація, що частину переводять на захід України. Подумав, і вирішив, що ні, але збирався на позастрокову лишатися.
Треба боротися зараз, бо в таких умовах нашим полоненим дуже тяжко і не всі вийдуть
Було у нього чи потреба, чи розуміння, що це буде потрібно, що ми з таким зіткнемося. Дома лишились його книжки про військову справу. Є видання про танки 60-х років. Коли побачила, то подумала: «Навіщо? Хлопець…Мабуть, тому цікаво». А зараз же Росія і 60-х років танки проти нас використовує.
Останні роки життя до АТО присвятив «Патріоту України»: виховував молодь, проводив і заняття, вишколи як виживати в екстремальних умовах. Гадаю не дарма роки присвятив цьому – значить, що передчував, бо знання історії давало змогу робити такі висновки. Добре знав історію України, цікавився нею.
З 2014 року і до останньої хвилини був на посаді начальника групи оперативного і шифрувального зв’язку «Азову». Загинув від авіабомби на командному пункті, як кажуть.
Треба зараз піднімати всіх кого можна
Участь і статус полонених, які так давно знаходяться в полоні, а було обіцяно 2-3 місяці, бентежать, бо це побратими, котрі були з сином в його останні хвилини. Тому розумію, що треба заявляти, треба проводити акції, треба показувати, нагадувати про полонених.
Я розумію, що Росія не віддає «азовців», бо вони присвоїли їм статус «военных терористов». В серпні мабуть буде рік як жодного «азовця» з полону не вийшло.
Наші акції називаються «Полон вбиває», і зрозуміло, що треба боротися зараз, бо в таких умовах нашим полоненим дуже тяжко і не всі вийдуть. Час працює проти них. Без лікування, належного харчування знаходяться у таких умовах.
Треба зараз щось робити. Треба зараз піднімати всіх кого можна, виходити на акції, десь писати, нагадувати. Треба. Тому ми тут.
- Кожен з 600 цивільних або військовополонених, що були звільнені з російського полону, розповіли про катування та жорстоке поводження, повідомляє 26 червня у заяві до Міжнародного дня на підтримку жертв катувань Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ).
- Під час Саміту миру у Швейцарії уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що всі, хто перебуває у російському полоні, зазнають систематичних тортур. Він назвав підтвердженими щонайменше 14 тисяч таких випадків.
- Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених та понад 2 100 за фактами катування цивільних.