«У жовто-блакитних кросівках через всю Росію». Як повернути українських ексзасуджених з депортації?
(www.radiosvoboda.org)

Документальний фільм «Поверніть мене додому», де йдеться про незаконно депортованих до Росії українських ексзасуджених, представили публіці Тбілісі, Києва і Львова. Стрічку показав проєкт «Ти Як?» від Радіо Свобода, провівши після презентації в українській столиці першу публічну дискусію на тему проблеми в’язнів, які опинилися під владою окупантів.

У якому становищі перебувають засуджені українці в Росії? Що робить Україна, аби їх повернути? Як просувається справа про воєнний злочин їхньої депортації на міжнародній арені? І які її перспективи у Гаазі? Про це під час презентації документальної стрічки «Поверніть мене додому» говорили міністр юстиції Денис Малюська, правозахисники Роман Мартиновський і Анна Скрипка, а також представник Офісу Генерального прокурора Олександр Зюзь.

Передісторія

«На відміну від депортації українських дітей, яку висвітлювали численні медіа, або обмінів військовополоненими, про депортованих ексзасуджених інформації мало», – зазначила авторка фільму «Поверніть мене додому» Мар’яна Сич.

Від початку повномасштабної війни в російській окупації опинилося близько трьох тисяч українських в’язнів. Про це свідчать дані Міністерства юстиції. На момент вторгнення вони перебували в 11 в’язницях Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей.

Майже всі ті, хто у перші дні російського повномасштабного наступу перебував в установах відбування покарань, без права голосу і волевиявлення опинилися в окупації. На відміну від багатьох громадян, у них не було вибору залишитися чи виїхати на підконтрольну Україні територію, наголошує міністр юстиції Денис Малюська.

Чимало українських в’язнів досі залишаються на непідконтрольній владі території. Але від двох до трьох тисяч засуджених, за даними правозахисників, були депортовані на територію Росії.

У такій же ситуації, за даними тих же правозахисних організацій, опинилося близько 29 тисяч українських в’язнів, які потрапили в окупацію з 2014 року, з моменту війни на сході України. «До 2016 року питання наших в’язнів, які залишилися на території окупованого Криму, взагалі ніде не піднімалося», – розповів адвокат, співзасновник Регіонального центру прав людини Роман Мартиновський. За його словами, тоді у Мін’юсту навіть не було списків тисяч людей, які залишилися у колоніях та слідчих ізоляторах окупованих територій.

Згодом правозахисники зібрали пояснення від більш як сотні засуджених Криму, коли це ще було можливо, – і звернулися до Міжнародного кримінального суду (МКС). Тоді питання в’язнів стало рушієм у правовій площині щодо російсько-української війни, твердить юрист. «Перше повідомлення у МКС, яке було подано у рамках збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною стосувалося саме в’язнів», – зауважив Роман Мартиновський.

Питання депортації українських ув’язнених, як ішлося на дискусії, далеко не нове. За даними правозахисників, у 2021 році українські засуджені перебували у більш ніж 100 колоніях понад 40 регіонів РФ. За словами

Мартиновського, керівники цих колоній інколи самі направляли правозахисникам супровідні листи із документами українських ув’язнених, не розуміючи, що надають докази. «Це були їхні пояснення на адресу Міжнародного кримінального суду про те, що щодо в’язнів вчиняється воєнний злочин – депортація», – іронізує адвокат.

Загалом за всі десять років війни більше 30 тисяч українських ув’язнених у понад 30 тюрмах опинилися під російською окупацією, каже він. Більшість із них так і не вдалося повернути. «Чи вдасться зараз? Не знаю. Дуже хотілося б, щоб це відбулося», – зауважив під час дискусії міністр Малюська.

Що (не) зробила влада?

Для вирішення питання депортованих в’язнів бракує політичної волі, певен Роман Мартиновський.

Напередодні повномасштабного вторгнення правозахисник піднімав питання про безпеку тих, хто відбував покарання в установах України, на нараді одного з державних органів, який він відмовився назвати. «Я казав: «Дивіться, у нас є досвід Криму. Невже нам краще, щоб ці люди знову залишилися під владою окупанта, якщо раптом щось буде?».

Я пропонував швидко внести зміни до законодавства, надати широкі повноваження керівникам колоній для того, щоб вони могли звільняти цих людей, просто видаючи їм документ, що вони у відпустці і що вони зобов’язані повернутися до певного органу або за місцем проживання прийти у орган кримінально-виконавчої служби. А для тих, які (відбували покарання) за вкрай тяжкі злочини, за серйозні вчинки, там вже я пропонував інше рішення, – розповів правозахисник. Його пропозиції не взяли до уваги. – Можете уявити мій стан, коли за вісім днів вони (Росія – ред.) знову почали захоплювати наші колонії, наших людей».

Адвокат поскаржився на байдужість до проблем ув’язнених з боку Мін’юсту та Міністерства закордонних справ України. Він пригадав випадок кінця 2022 року, коли Росія випустила 20 українських в’язнів з Центру тимчасового тримання іноземних громадян у Волгограді – їх завезли до Латвії, звідки вони

мали б повернутися додому. «Ми писали, телефонували в МЗС, ставили до відома ще деякі інші організації, щоби вони втрутилися. Ніхто не втрутився. І цих людей майже добу там протримали, і вже з Латвії повернули їх в Російську Федерацію, повернули їх назад росіянам», – каже Мартиновський, підсумовуючи, що це сталося внаслідок бездіяльності українського консула.

За словами міністра юстиції, з початком повномасштабного вторгнення Росії виходу із ситуації щодо безпеки українських в’язнів не було, мовляв, всі опції були поганими. Крім того, за будь-яке з рішень хтось мав взяти відповідальність, і хто саме це мав бути, зі слів Малюськи, питання досі відкрите. «Ми їх, по-суті, примусово де-факто залишили в окупації і віддали в руки росіянам. Це наш борг перед ними. Мій борг», – сказав він під час презентації стрічки в Києві.

На кордоні – побиття, вдома – мобілізація

Статус українських ексзасуджених на окупованих територіях досі неврегульований – про цей законопроєкт забули ще у 2018 році, говорять правозахисники. Тому, окрім окупації та депортації в Росію, українські засуджені стикаються з численними проблемами ще й на етапі повернення та перебування в Україні.

Юристка Анна Скрипка з громадської організації «Захист в’язнів України» з першого дня великої війни збирає дані про українських ув’язнених в окупації, а також свідчення тих, кому вдалося повернутися додому.

«Ми стикаємося з багатьма проблемами під час перетину кордону Колотилівка-Покровка (єдиний чинний пункт перетину, що діє між Україною і Росією досі – ред.). Починаючи з того, що наших в’язнів б’ють (російська сторона – ред.) прямо на кордоні Колотилівки, коли пропускають у буферну зону», – зауважує Скрипка. За її словами, деякі ексв’язні приїжджають в Україну з серйозними травмами, але правоохоронні органи часто їх навіть не фіксують.

«Нещодавно нам просто подзвонили з російської колонії і сказали: «Забирайте свій непотріб, ми йому вже одрізали ноги (ідеться про засуджених, які мали проблеми зі здоров’ям і не отримали належної медичної допомоги, внаслідок чого відбулася ампутація кінцівок – ред.). І ми людину везли просто без ніг. Купили йому крісло колісне, звернулися до колег, які з Червоним Хрестом у буферній зоні, вони допомогли нам дістатися до українського кордону. І таких випадків за півтора року можна розказати безліч», – каже Анна Скрипка. Евакуація маломобільних в’язнів, які намагаються виїхати через буферну зону дорогою зі щебню – ще один виклик. Трапляється, каже правозахисниця, що ексв’язні просто на собі допомагають волонтерам переносити інших маломобільних українців з окупації – через шлях у майже два кілометри.

З поверненням на Батьківщину українських ексв’язнів спіткає і мобілізація. І, попри те, що чимало колишніх засуджених добровільно зголосилися піти захищати Україну ще в перші дні великої війни, дехто з них потребує особливого статусу, вважає Скрипка.

«Люди не встигають доїхати додому. Ми його повертаємо, людина приїжджає в Київ, наприклад, я їй купую квиток додому. Не доїжджаючи додому, його знімає ТЦК – і все, людина навіть родину не побачила», – пояснює юристка. За її словами, часто ексув’язнені пережили катування і потребують реабілітації, або ж це – хворі, яких забирають з лікарень, таких, де лікують туберкульоз: «Їм потрібно відновити довідки про їхнє здоров’я, а у них навіть немає часу це зробити, щоб пройти ВЛК. Я вважаю, що це питання потрібно піднімати в широких колах, щоб їм давали відстрочку. Вони не бігають і не тікають, – правозахисниця додає, що ексв’язні часто готові захищати Україну, але не мають часу ані на відновлення, ані щоб дати покази українським правоохоронцям. – Вони потрібні Офісу Генпрокурора, як і МКС».

Докази для Гааги і справи про депортацію

Більше двох тисяч в’язнів та установи, які згадуються у фільмі проєкту «Ти як?», вже фігурують у розслідуванні ОГП щодо воєнних злочинів депортації ув’язнених, розповів Олександр Зюзь, представник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генпрокурора. За його словами, на 44 провадження вже є 13 обвинувачених.

«Їхні справи скеровані до суду – це стосується начальників установ у Херсонській області і керівників установ, які займалися депортацією», – зазначив представник Офісу Генпрокурора. Серед встановлених осіб є і представники РФ, зауважив Зюзь. Окремо розслідують і злочини колабораціонізму щодо українців, які були відповідальними за нагляд та забезпечення в’язнів на окупованих територіях.

Організація «Захист в’язнів України» зібрала більше 300 свідчень депортованих українських в’язнів, на основі яких відтворює історію та разом із партнерами готує подання до МКС, розповіла правозахисниця Анна Скрипка. За її словами, вони вже подали 10 повідомлень до різних комітетів ООН.

Роман Мартиновський з Регіонального центру прав людини нагадав, що ще до повномасштабного вторгнення Офіс генерального прокурора запустив у МКС ініціативу щодо повноцінного розслідування ситуації і навіть кваліфікував дії Росії щодо українських в’язнів як воєнний злочин за 8 статтею Римського статуту. Але це питання, каже експерт, досі на паузі в Міжнародному кримінальному суді.

Але зрушення на міжнародній арені все ж є. 27 березня 2024 року Комітет ООН з прав людини ухвалив рішення у справі «Брацило, Головко та Конюхов проти Росії» щодо нав’язаного російського громадянства ув’язненим та незаконного переміщення їх з окупованого Криму до Росії «для відбуття покарання». На це рішення Комітету ООН правозахисники чекали 10 років, наголосив Мартиновський.

«Брацило, Конюхов та Головко – це перші три в’язні, щодо яких ми подали скаргу до Комітету ООН з прав людини. І там вперше було визнано існування проблеми нав’язаного громадянства. Суд сказав, що це втручання у право на приватне життя. Він визнав порушенням те, що російська влада залишила їх під вартою, те, що їх продовжували судити і те, що вони зазнали дискримінації», – пояснив правозахисник. За ним було і рішення Європейського суду з прав людини щодо засуджених.

Чи будуть нові ордери МКС щодо російських посадовців?

Правозахисники та представник Офісу Генпрокурора вірять: нові ордери щодо депортованих українських в’язнів можливі, хоча цей процес вимагає неабиякого терпіння. Надії додають попередні рішення МКС, як-от ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженої при президентові РФ із прав дитини Марії Львової-Бєлової за незаконну депортацію українських дітей.

«Можливо, це виглядає як не дуже швидкі результати щодо інших справ, але один рік на видачу перших ордерів щодо депортації дітей – це неймовірний строк для міжнародного правосуддя», – зазначив Олександр Зюзь, представник ОГП. Він додав, що попри обмежені ресурси та обсяг справ, деякі провадження з інших напрямків вже у фокусі МКС. – Тому, я думаю, найближчим часом ми теж будемо мати деякі результати».

За його словами, робота українських правоохоронців стала базою для попередніх ордерів МКС. Тож зараз Офіс Генпрокурора працює і над матеріалами щодо депортації засуджених з території окупованих областей України, додав Зюзь.

Команда правозахисника Романа Мартиновського також готує повідомлення до Офісу прокурора МКС щодо оновленої ситуації про українських ув’язнених. «Нам треба зараз їм показати, як політика Російської Федерації, яка тривала з восьми років до повномасштабного вторгнення, реалізовувалась на території окупованого Криму, Донецької і Луганської областей, і показати, як це сталося після лютого 2022 року».

Окремо експерт відзначив питання притягнення до відповідальності представників ФСВП (Федеральної служби виконання покарань – ред.) – «це той орган, який ухвалює рішення про депортацію наших в’язнів».

«Ми готуємо повідомлення щодо теракту в Оленівці, і там теж в числі осіб, котрих, як ми вважаємо, є підстави підозрювати у вчиненні воєнного злочину, є представники ФСИН (ФСВП – ред.), – він зазначив, що йдеться саме про топ-осіб, які входять в компетенцію МКС. – Ми хочемо якраз на цих особах закцентувати увагу Міжнародного кримінального суду». Правозахисники вже задокументували таких осіб за різні періоди, повідомив адвокат, як на рівні окупованого Криму, так і керівництва ФСВП у Росії.

Позбутися стереотипів

У просуванні справ депортованих в Росію українських в’язнів не допомагають і упередження, які досі присутні в українському суспільстві, зауважила керівниця проєкту «Ти Як?» Катерина Лихогляд. «Начебто, всі, хто сидить за ґратами, – це супернебезпечні люди, яких за жодних обставин не можна випускати на волю. Зараз це питання трохи зрушилося – і колишнім, і нині засудженим в Україні вже дозволили йти на фронт», – зауважила вона.

В установах відбування покарання є безліч людей, які у разі звільнення не є суспільно небезпечними, пояснив міністр юстиції України Денис Малюська. Серед них є громадяни, які вчинили дрібні злочини або вже були виправдані: «Чимало з них потрапили у в’язницю з огляду на те, що процесуально інші різновиди покарання не можна було щодо них застосувати, з огляду на повторюваність вчинення злочинів, хоча й дрібних», – зауважив міністр. За його словами, українська правова система належно «іноді не дає ради».

Водночас, кажуть правозахисники та авторка стрічки про ексув’язнених, серед в’язнів є чимало патріотів, які готові захищати Україну.

«Ми маємо позбуватися стереотипів щодо цих людей, – додала авторка документальної стрічки «Поверніть мене додому» Мар’яна Сич. – Особисто я знаю засудженого у Львівській області, який отримав помилування. Він якраз один із тих 363 осіб, який на початку війни (повномасштабної – ред.) пішов захищати Україну, і зараз він обіймає доволі високу посаду у бригаді. Тобто ці люди розуміють, куди вони йдуть. Можливо, хтось десь і втікає, але не всі».

Роман Мартиновський додав, що знає безліч прикладів патріотизму серед тих, хто і досі перебуває в російських тюрмах. Мовляв, ув’язнені навіть в умовах російських тюрем замовляють собі футболки з прихованими нашивками прапора України, роблять татуювання із тризубом.

Це підтверджує і правозахисниця Анна Скрипка: «Ви знаєте, у нас один ув’язнений на тижні їхав у жовто-блакитних кросівках через всю Росію. Він каже: «Так, мене десь там і били за це». Але є в’язні дійсно, які дуже патріотичні. Вони приїжджають – рвуться і кажуть: «Ми підемо захищати».

Мар’яна Сич зазначила, що важливо, аби винні у депортації українських ексв’язнів понесли відповідальність. «Але як для людини, для мене, напевно, особистим щастям буде, коли ці всі ексзасуджені повернуться додому».

Наприкінці липня виклики щодо повернення українських в’язнів обговорять на заході організації «Центр громадянських свобод», що отримала Нобелівську премію миру у 2022 році. Правозахисники обіцяють розглянути питання примусової паспортизації, юридичні аспекти повернення і статусу звільнених ув’язнених, збір даних щодо тортур, а також питання мобілізації після повернення.

У фільмі «Поверніть мене додому» йдеться про долю близько трьох тисяч українських в’язнів, які опинилися в російській окупації. Головні герої документальної стрічки – Руслан, Володимир і Юрій, які відбували покарання у в’язницях Херсонщини за крадіжки і мали за кілька місяців вийти на волю. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони прагнули долучитися до захисту України, але чоловіків не випустили з в’язниці. Так вони, як і тисячі інших ув’язнених українців, потрапили під окупацію, а потім були депортовані до Росії. Герої стрічки відмовилися воювати за Росію та брати російське громадянство. Тож їх без документів вивезли на російсько-грузинський кордон і просто покинули на периферії. Там ексув’язнені місяцями очікували на повернення в Україну.

Робота над документальним фільмом тривала близько трьох місяців. Зйомки проводили в Україні та в Грузії.