Спочатку побратими називали його «Преподобний», а тепер — «Капелан». Проте в навчальному центрі Олександр вибрав собі позивний «Місіонер». Хоче на передовій бути помічником капелана, але поки що немає самого духівника. Готує бійцям суп з кропиви та червоний борщ і згадує три випадки на фронті, коли Господь його вберіг. Також попри обстріли пише книгу поезії «Нульова заповідь».
Про це пише “Галка” з посиланням на Вікна.
«Зараз я там, де мене поставив Бог. Завдяки тому, що я був на бойових позиціях, тепер більше зможу розуміти хлопців. Не кажу, що всі для цього мають бути на «нулю», але для мене особисто — це було потрібно, та й хлопцям легше відкрити душу перед тим, хто був з ними в одній шкурі. Місце, в якому мене побачив Господь, повпливало і на мою творчість».
Так розповідає про свій п’ятимісячний досвід на Донеччині Олександр Букатюк. Про життя до війни, про втрати під час та Господній порятунок описав «Вікнам».
Ми колись із Сашком працювали на «Суспільному» (телебачення у Франківську. Журналіст віддав йому понад шість років життя. — Авт.). Тоді його називали ще поетом, адже він писав не тільки сюжети, а й друкував власні вірші у часописах, журналах та власних книгах. Поезія для нього було ще одним проявом себе. Поруч йшли благодійність та християнство. Хлопець з Надвірнянщини Івано-Франківської області — селища Битків (земляками його були народні артисти України Богдан та Петро Бенюки. — Авт.). Зараз йому 39 і він служить у 79 окремій десантно-штурмовій бригаді.
«Я завжди казав, що як буде повістка, то піду, але сам не спішив. Перед Місійним роком відчув, що ще не час, оскільки зрозумів, що Бог дав покликання до місіонерства».
Коли отримав повістку, проходив базовий військовий вишкіл на Житомирщині.
«Звісно, не легко — це десантно-штурмові війська, гасло яких: «Завжди перші». Проте такий досвід загартовує і завдяки інтенсивним навантаженням та виснажливому навчанню більше шансів вижити в бою. Навчився поводитись зі зброєю, пройшов психологічну смугу: повзав під колючим дротом, коли горіли шини, задимлення, стріляли тощо. При виконанні завдань носиш на собі ще й багато важкої амуніції».
Олександр і раніше був активним християнином, хоча своїми тісними стосунками з Богом вважає останніх п’ять років. Коли ще працював на телебаченні, був членом спільноти Святого Егідія, тоді разом з іншими двічі на тиждень годували бідних. Останні чотири роки у греко-католицькій харизматичній спільноті «Мир вам». Зокрема, як один зі служителів спільноти редагував відео на ютуб-каналі та долучався до багатьох її служінь, зокрема, «Школи сім’ї».
«У багатьох людей асоціація зі словом «харизмати» негативна — одразу пригадується мунтяни та різні секти, хоча нічого спільного в справжніх харизматів з ними немає», — пояснює Сашко.
Минулого року впродовж трьох місяців проходив інтенсивне навчання у Місійній школі Святого Апостола Павла у місто Красилів на Хмельниччині. Дев’ять місяців жив дуже активним життям місіонера, без заробітної плати вкладаючи всю душу у служіння Богу, дітям та дорослим.
«Про харизми Святого Духа пише апостол Павло. Святий Дух наділяє людей певними дарами й цим людина служить ближнім. Наприклад, Бог може дати дар до проповідування Євангелії, чи до глибокої молитви, дар мов, пророцтва чи зцілення. Останнє немає нічого спільного з віщунством чи ясновидінням, які не від Господа. Щосереди о 19:00 при парафії Зіслання Святого Духа відбувається спільнота молитва прослави. Також у спільноті «Мир вам» є кілька біблійних груп, в яких учасники моляться, читають і роздумують над Божим Словом. У служіння спільноти входить допомога людям у потребі, дітям-сиротам, онкохворим».
Одним з найбільших «плодів» спільноти «Мир вам», за словами співрозмовника, є «Школа сім’ї». Вона як для тих, хто вже має сім’ю, так і для тих, хто планує. Серед спікерів часто виступають: священники, монахині, психологи, лікарі та експерти з питань будування щасливої сім’ї. Під час Місійного року Олександр найбільше працював в християнському таборі «Оазис» та «Школі Марії». Під час «Оазису», зокрема, проводив розважальні вечори для дітей та підлітків, придумував сценарії, вів діалоги. Також їздили у реабілітаційний центр для людей з залежностями, що в сусідньому Старокостянтинові, де проводили конференції типу реколекцій — «Вікенд Любові» та «Вікенд Святого Духа».
«Не зважаючи на минуле, Бог любить всіх, наче кожен (кожна) єдина його дитина. У когось за плечима двадцять років тюрми, алкоголізм, наркоманія. Але для Господа ми всі сини й доньки, тому Він прагне з нами таких стосунків, як милосердний і люблячий Батько зі Своїми дітьми. Тут на фронті я мав би бути помічником капелана, але поки що немає самого духівника. Я підготував духовно-психологічні матеріали для хлопців про основні поняття християнства, про правдивий образ Бога, а також про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. — Авт.) на основі досліджень. Раніше я ходив на бойові позиції, де справжнє пекло на землі, потім займався по господарству: збирав продукти хлопцям на позиції, прибирав, молився, готував страви».
Коронні страви Сашка — суп з кропиви та червоний борщ. Коли вперше приготував український борщ, то хлопці питали, чи вчився на кухаря.
«Я відповів: «Вчився на холостяка, який любить смачно поїсти» (сміється. — Авт.). Нещодавно мене перевели на будівництво фортифікаційних споруд, оскільки ще не знайшли капелана».
Сашко Букатюк каже, що на все воля Божа і тільки йому відомо, як краще. Щодо присутності страху, то треба опанувати негативні емоції, поки не сталось навпаки. Спочатку майже не відчував страху, поки побратим не помер в нього на руках.
«Тоді різні картинки лізли в голову. Я стараюсь їх відкидати — в цьому допомагає молитва. Інколи молишся, але ти далеко думками, а на фронті — навпаки. Навіть як оборонявся, то молився. Немало хлопців, з якими разом навчалися у військовому центрі, загинуло. Так і тут — йдуть на позиції й не повертаються. Віра підтримує, дає сили та наснаги перебути це пекло. Побратими зі сходу чи півдня не дуже релігійні, але атеїстів на «нулі» майже нема. Один з хлопців казав: «Ти думаєш, що не віриш в Бога, а на позиціях виявляється, що віриш». Всім хлопцям, які йшли на позиції, я давав невеличкі листівки з іконкою до Божого Милосердя і написом «Ісусе, довіряю тобі», де всередині 90 псалом. Згодом хлопці почепили таку іконку на стіну, а коли був «прихід», тільки вона і вціліла, але всі залишились живі. Я часто молюся на вервиці за побратимів, бо Бог через молитву творить дива. Сам є живим свідком цього. Вервиця, своєю чергою — особлива та потужна духовна зброя».
«Місіонер» згадує три випадки на фронті, коли Господь його вберіг. Перший стався практично одразу — на першому ж завданні.
«Нас троє пішли, а повернувся я один. Позиція була нова, але її засікли ворожі FPV-ешки. Ми вийшли постріляти й в цей час прилетів дрон. Артем на позивний «Кай» загинув на місці. Мій тезка Олександр на позивний «Джміль» помер в мене на руках. У нього було багато поранень у районі черевної порожнини та перебиті дві ноги. Спочатку на адреналіні не відчував болю, тому ми ще встигли помолилися (це була молитва прийняття Ісуса за Господа і Спасителя свого життя. — Авт.), після чого побратим почав згасати й відійшов на небо. В обох залишилось по двоє дітей. В «Кая» — хлопці, в «Джмеля» — дівчата. Вони жартували, що їх одружать».
Під обстріл дронів Сашко потрапляв не раз — один із них навіть впав поруч, але не підірвався. Також був випадок дорогою до магазину.
«Чую, щось гуде — я швидко за горіх сховався. То від ракети осколок пролітав. Недавно ми змінили місце проживання, бо був «прихід». Зранку прокинувся від того, що на мене повністю звалилося вікно і посипалось розбите скло. Босий вибігаю з хати — тільки на лікті невеличка подряпина, а ноги — цілі. Багато від вибухової хвилі будинків постраждали. Хлопці — живі, тільки в одного порізана нога. Цивільні встигли за день до події виїхати».
Військовий розповідає, що за останніх п’ять років почав більше сприймати життя, читати Боже Слово, хоч раніше не був християнином з практикою. Після внутрішнього навернення почав будувати глибокі стосунки з Богом, а нині мріє стати священником та створити сім’ю.
«Хочу після війни продовжувати служити Богові в різних аспектах. Якщо Він мене там бачить і зробить диво, то попри вік (35 років максимально, щоб вступити в духовну семінарію. — Авт.) я б хотів стати священником. Але ще чекаю на підтвердження від Господа. Він завжди дає знати, чи твоїм є те або інше покликання. Так чи інакше, хай буде Божа воля, а не моя. Планую порвати з парубоцьким життям і створити хорошу християнську сім’ю, випустити книги, що зараз у рукописному варіанті».
Зокрема, книгу поезії «Нульова заповідь». Перша її частина — результат перебування хлопця на війні, без чого не була б довершеною. Друга — про початок з нуля (з чистої сторінки. — Авт.), в якій різнопланові візуальні та метаметафоричні асоціації та образи пов’язані з числом нуль. Поезія з «нуля», пояснює військовий-поет, — новий новаторський етап в його творчості, зі своїми поетичними фішками, яких, гарантує, немає ні в кого. Також хотів би написати роман «Місіонер» або «Позивний Місіонер» на основі реальних знакових подій у своєму житті.
«Спочатку хлопці називали мене «Преподобний», а тепер — «Капелан». В навчальному центрі я вибрав собі позивний «Місіонер» — зрештою, колишніх місіонерів не буває. Так чи інакше, Бог обрав для мене місію служити тут, і зараз. Це є моїм покликанням, як і творчість».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка