Мабуть, багато хто чув про цифру в 300 тисяч іноземних працівників, які щорічно нам знадобляться для післявоєнної відбудови України.
Звідки ця цифра? Які розрахунки лягли в її основу? На яку заробітну плату можуть розраховувати ці працівники у нас? Чи готове наше суспільство, бізнес і законодавство залучити таку кількість іноземних працівників?
Багато питань і практично поки немає відповідей.
Спробуємо проаналізувати законодавство, деякі цифри і можливо почати дискусію навколо цього питання.
Реклама:
Одразу хочу наголосити, що мова буде йти тільки про офіційне працевлаштування іноземців в Україні.
Почнемо із законодавства
На сьогодні є два основних закони, які є правовою основою для працевлаштування іноземців. Це Закон України “Про зайнятість населення” і Закон України “Про імміграцію”.
Згідно ст.42 Закону України “Про зайнятість населення” роботодавець сам шукає іноземних працівників відповідно до необхідної кваліфікації, оформляє з ними проєкт трудового договору і разом з копією їх паспорта, фото і сплатою за надання чи продовження дозволу на працевлаштування подає ці документи до територіального центру зайнятості.
Тут хочу наголосити саме на тому, що бізнесмен сам(!) повинен знайти працівників за межами нашої держави і запросити їх до України, тобто 300 тисяч майбутніх працівників не будуть чекати на кордоні, а їх треба знайти самому. Можете тільки уявити обсяг цієї роботи і купи документів, які треба підготувати.
Другий варіант, коли іноземна компанія відповідно до зовнішньоекономічного договору буде виконувати певні роботи в Україні і відповідно буде початково підбирати персонал за кордоном. Їй також необхідно буде пройти аналогічну процедуру легалізації своїх працівників в Україні.
Тепер щодо Закону України “Про імміграцію”. Там процедура дещо інша. Згідно зі ст. 4 цього закону, Кабінет Міністрів України щорічно встановлює квоти для висококваліфікованих працівників, а Міністерство економіки, відповідно до ст. 8 щорічно затверджує конкретні професії за цією квотою.
Відповідно до Закону України “Про імміграцію” вже сам іноземний працівник може працевлаштуватися в Україні, пройшовши відповідну імміграційну процедуру.
Тепер щодо цифр
Знову почнемо із Закону України “Про зайнятість населення”.
У 2020 році було видано чи подовжено 14,5 тис дозволів на працевлаштування іноземних працівників. Пік прийшовся на 2021 рік – 21,7 тисяч. В 2022 і 2023 роках – 6,2 та 4,5 тис. відповідно. Звичайно війна внесла корективи. Але вражає інша цифра – один роботодавець запрошує в середньому менше 2 (!) іноземних працівників.
Відповідно до процедур, передбачених Законом України “Про імміграцію”, в 2022-2023 роках Уряд визначав квоту 4,3 та 5 тис іноземців відповідно, які могли приїхати працювати в Україну. Але тут вразив підхід Мінекономіки до визначення “висококваліфікованих” спеціалістів і робітників.
Близько 80% спеціалістів це із сфери ІТ, що не викликає сумнів, але коли бачиш цифри про 10 вантажників, 1 водія навантажувача і 1 кранівника, то якось незручно стає за фахівців Мінекономіки, які готували цей документ і оперували категорією “висококваліфікований”.
Тобто, дивлячись на сьогоднішні реалії працевлаштування іноземців – то цифра в 300 тисяч дійсно вражає, але про це трохи нижче.
Не менш цікавими виявились цифри із дослідження YouControl щодо ведення іноземцями бізнесу в Україні. На сьогодні, згідно з дослідженням, в структурі власності 3570 юросіб є іноземці. За роки війни було зареєстровано 2970 юридичних осіб за участю іноземців. А
тут вже вражає географія. 1500 (!) компаній пов’язані з Узбекистаном, 624 з Туреччиною і 500 з Казахстаном. При всій повазі до кожної із цих країн виникає питання щодо можливої майбутньої імміграції іноземних працівників в Україну з цих країн чи я в своїх припущеннях просто помиляюсь?
Раніше в дискусіях фахівців висловлювались прогнози щодо можливих іммігрантів з країн південно-східної Азії чи північно-східної Африки, так як у них нижчі зарплати ніж в Україні.
Читачам було б доцільно нагадати, що середня зарплата в Україні десь близько 20 тисяч гривень, це десь 460 €. Багато це чи мало для іноземців звичайно питання дискусійне і залежить знову таки від географії. Щодо названих вище трьох країн – ми десь на одному рівні, щодо деяких країн Африки і Азії то цифри нижчі від наших.
Не треба забувати, що український роботодавець повинен ще забезпечити майбутніх працівників не тільки “чистою і офіційною” зарплатою, а ще подумати про розміщення, страхування, медицину, охорону праці, забезпечити їх приїзд, перекладачів і багато чого ще. А це точно вплине на собівартість продукції чи послуги.
Також треба розуміти, що зароблені ними кошти в Україні будуть виведені в свої країни.
Відкритими залишаються питання стану здоров’я та кваліфікації цих майбутніх працівників, адже ці питання не передбачені законодавством і відповідальність тут повністю на бізнесі.
Підсумовуючи зазначене можна зробити певні висновки
Законодавство щодо працевлаштування іноземців в Україні є адекватним, принаймні умовам довоєнного часу. Звичайно, воно буде потребувати змін як після Перемоги, так і при подальшій інтеграції до ЄС.
Також варто, мабуть, розширити і проаналізувати міжурядові угоди з цих питань особливо з країнами не членами ЄС.
Візові обмеження також не сприяють працевлаштуванню з деяких країн. Перевірка кваліфікації також потребує дискусії, особливо щодо регульованих професій.
Думаю багато питань можуть виникнути щодо рівня зарплат, коли за одну і ту саму роботу винагорода українців і іноземців буде відрізнятися.
Потребує, на мій погляд, і врегулювання питання кому в Україні видається дозвіл на працевлаштування – роботодавцю чи працівнику. Зараз дозвіл видається роботодавцю, в багатьох країнах – працівнику.
Певним ризиком нашої системи видачі цих дозволів є те, що іммігрант є “прив’язаним” на період цього “permit”, а це, в свою чергу, створює можливості виникнення різних зловживань, від примусової праці до торгівлі людьми.
Тут знову хочу повернутися до цифр. На сьогодні в Україні близько 11 млн осіб, які офіційно працевлаштовані. Тіньовий ринок праці – terra incognita, але деякі дослідники говорять про 3-4 млн осіб.
Від 4,5 до 7 млн українців виїхали під час війни. То може нам і не потрібні будуть іноземні працівники, якщо наші повернуться і зникне тіньовий ринок праці?
У мене немає однозначної відповіді не це питання. Враховуючи старіння населення, низьку народжуваність, і ризики неповернення наших громадян після Перемоги – думаю, що без залучення іноземних працівників ми швидкими темпами Україну не відбудуємо.
Які галузі будуть потребувати залучення іноземних працівників? Мабуть всі, яких можна віднести до критичної інфраструктури, але, на мій погляд, лідером тут буде будівництво у всіх його проявах – мости, дороги, будинки, школи і лікарні.
Повертаючись до озвученої демографами цифри в 300 тис. іноземних працівників. Багато це чи мало? Якщо це дійсно будуть кваліфіковані працівники може це і небагато, особливо на обмежений час і на період відбудови України.
Якщо це будуть умовні “вантажники”, які розглядають нашу державу як “площадку” для подальшого транзиту в країни ЄС – то звичайно такого ми не повинні допустити.
То може вже зараз треба починати готуватися до цього, а не чекати закінчення війни і потім ще рік вирішувати вищезгадані питання?
Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції “Економічної правди” та “Української правди” може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.