“Коли не знаєш, як робити – роби за законом”. Це цитата першого в Україні освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, яка чи не найкраще описує його діяльність на цій посаді протягом останніх п’яти років.
Утім, у серпні його каденція добігає кінця. МОН вже оголосило список 17-ти претендентів, один з яких візьме на себе завдання відстоювати права в освіті.
З чим доведеться зіткнутися новому омбудсмену? Як комунікувати з освітянами, батьками, учнями, місцевою і центральною владою, аби знайти спільну мову? Що в Україні потрібно змінювати на рівні ментальності, аби ця комунікація була дієвою?
На ці та інші запитання Сергій Горбачов відповів в інтерв’ю для “Української правди. Життя”.
“У нас є загальносуспільна проблема – нехтування законами”
Сергій Горбачов обійняв посаду освітнього омбудсмена у 2019 році
Фото: Українська правда. Життя
— МОН збирається фізично повернути до шкіл 300 тисяч дітей, зокрема переселенців. Йдеться про наказ №850, драфт якого “гуляв” мережею декілька тижнів і практично ні разу не був нормально прокомунікований з боку МОН. Чи радилися з вами, аби права учнів та батьків не були порушені? І що загалом думаєте про нововведення?
— Будь-яке складне запитання має універсальну відповідь. Якщо не знаєш, як робити – роби за законом. За законом, перевести дитину з одного закладу в інший можна виключно за заявою батьків.
Жодним чином ні в цьому наказі, ні в інших документах немає врегулювання цієї правової колізії.
У нас є серйозна загальносуспільна проблема – нехтування законами. Причому іноді – з боку влади.
А ще – невміння комунікувати рішення, тим більше контроверсійні.
Наприклад, є умовно діти-переселенці в Івано-Франківській області, які продовжують навчатися дистанційно у закладі освіти в Луганській області.
Так, логічно було б, щоб дитина ходила до закладу освіти там, де вона перебуває, бо очне навчання – це набагато краще. Соціалізація, результативність тощо. Але виникають питання. Якщо ми зараз всіх дітей ВПО переведемо на очну форму навчання, то що буде із закладами освіти на тимчасово окупованій території, в зоні бойових дій або прифронтових зонах?
Якщо зробити так, як пропонується проєктом наказу, то їх треба ліквідовувати, бо там дітей не буде. І це величезна проблема, бо закрити школу не так складно. Підписали розпорядження місцевої влади і закрили. А відновлювати як? А що робити з дітьми, які на окупованих територіях?
Чи вмістять заклади освіти на тих територіях, де зараз перебувають внутрішньо переміщені учні, усіх дітей, зокрема у великих містах?
Чи хтось робив прогнозування щодо закриття закладів освіти, вивільнення педагогів, місткості шкіл там, де перебувають ВПО? Такої аналітики ми поки не бачимо.
У статті 55 Закону України “Про освіту” зазначається, що батьки мають право обирати заклад освіти, освітню програму, вид і форму здобуття дітьми відповідної освіти. Батьків ВПО збираються примусити обирати заклад освіти за місцем перебування під загрозою невиплати відповідної допомоги від держави. Але не чекаючи на наказ в деяких регіонах вже втілюють в життя таку ініціативу. Це є порушенням їхніх прав.
Частина переміщених громадян через зміну законодавства вже втратила статус ВПО, але діти продовжують навчатися дистанційно у тих школах, де вони навчалися до повномасштабного вторгнення. Як влада змусить віддати цих дітей до школи країни перебування? Вочевидь має бути комунікація з громадянами, педагогами щодо цього наказу.
На жаль, проєкт наказу ніде офіційно не виставлявся на громадське обговорення, щось публікується у соціальних мережах. Така таємність збільшує критику до влади, зокрема до МОН.
Моє особисте ставлення до нинішнього Міністерства освіти і науки достатньо позитивне, вони намагаються робити позитивні зміни. Це не попередній склад МОН, де взагалі забороняли навіть згадувати, що в нас є освітні втрати.
— Якою може бути альтернатива?
— Альтернатива є завжди. І так, ці рішення не завжди популістські.
По-перше, спеціальна програма підтримки шкіл, які розташовані на тимчасово окупованих і прифронтових територіях. Наприклад, Запоріжжя. Фактично, прифронтове місто.
Там позакривали купу шкіл – і цілком на законних підставах, між іншим. Бо постанова Кабміну визначає, що середня наповнюваність класу має бути 27,5 дитини. Звідки там стільки? Люди повиїжджали. Для них треба створювати особливі умови, щоб зберегти школу, колективи, утримати дітей.
Якщо говорити про ВПО, які навчаються дистанційно, то якщо буде програма підтримки шкіл у проблемних зонах, їх можна залучити до офлайн-процесу там, де вони живуть зараз. Але для цього потрібні зміни в законі і дуже серйозна законодавча робота в інтересах дитини.
Наприклад, у Європі дитина має навчатися у школі за місцем проживання. Це закон. Переїхала в інший район – вона має піти там до школи. У нас зараз є право обирати заклад освіти, але немає обов’язку навчатися там, де перебуває дитина. І це конституційне рішення.
У найкращих інтересах дитини, щоб вона таки навчалася очно. Але для цього немає правових підстав. Зараз виходить так, що у нас найкращий інтерес – для бюджету, а не дитини.
— Як ви ставитесь до змін МОН стосовно цьогорічного вступу в аспірантуру, скасування денного контракту і, власне, можливості отримати відстрочку. З погляду дотримання прав – це законно?
— Це зробило не МОН. Всі розуміють, хто це зробив.
Насправді дуже складне питання, мені часто ставлять його, але я не відповідаю з двох причин.
Перша: це питання національної безпеки, обороноздатності, тому це не компетенція освітнього омбудсмена на 100%.
Друга: мій син на фронті майже 2 роки, був двічі поранений. Тому у мене в цьому питанні є виразний конфлікт інтересів.
— У вас виникла публічна дискусія з мером Львова щодо дати початку навчального року. Яке рішення тут могло б стати компромісом?
Я глибоко поважаю Львів, їхню освіту і мера Садового, але вони хотіли вчинити неправильно – почати навчальний рік на два тижні раніше, хоча законом визначено 1 вересня. Подобається, не подобається – є закон.
Ніхто не проти, щоб діти пішли навчатися раніше, аби компенсувати освітні втрати. Але це можна подати під будь-яким організаційним оформленням: літній табір, курси з відновлення втрат тощо. Запропонувати можна будь-що, аби тільки це було релевантно ситуації.
Тоді, принаймні у Львові, все виглядало так, що діти зобов’язані піти до школи раніше, ніж це передбачено законом. Це кричуще порушення. Чому так не можна? Бо не всі встигнуть: вчителі у відпустках, люди поїхали, дітей нема.
Це створює дискримінацію для дітей. Одні діти підуть, а інші не мають можливості, бо їх просто там нема фізично. Тож тут треба думати завчасно, комунікувати, розмовляти з людьми.
Довідка: згідно з офіційним рішенням Кабміну, дата початку навчального року у школах – 2 вересня.
“Батьки ніколи не будуть задоволені школою, а школа – батьками”
Сергій Горбачов: “Вирішення освітніх питань не може відбуватися на одному рівні”
Фото: Освітній омбудсмен Сергій Горбачов/Facebook
— Хотіла б зупинитися на питанні подолання освітніх втрат, хоча про це вже неодноразово говорили, зокрема після результатів дослідження PISA. Як ви вважаєте, чи достатньо робиться на регіональному і вищому рівнях, аби змінити ситуацію?
— Дослідження PISA дуже важливе. Воно правильно показує результат, але не аналізує причини. А ми маємо розуміти, чому це сталося. По-перше, треба визнавати, що вони є. Бо за часів Шкарлета (ексочільник МОН Сергій Шкарлет – ред.) казали, що у нас нема освітніх втрат.
Зараз проблеми визнаються. Були проведені слухання Верховної Ради, робота в міністерстві, на місцях.
Освітні втрати як такі – це результат комплексу чинників, і їх потрібно компенсуватися на всіх рівнях: родини, вчителів, школи, громади, держави. Ця піраміда спирається насамперед на роботу вчителя і підтримку батьків. Хоча рішення, які ухвалює держава, теж дуже важливі.
Вирішення освітніх питань не може відбуватися на одному рівні.
Вчитель має працювати з дітьми, говорити з ними, провести тестову роботу на виявлення освітніх втрат; школа – спланувати, організувати перенавчення вчителів; громада – виділити кошти на оплату додаткової роботи вчителів, підтримати заклад освіти у зміні графіку роботи; держава – видати документи, які унормовують всю цю діяльність, адже багато речей зав’язані на бюджетних коштах, і їх просто так не використаєш – треба, щоб був закон, постанова Кабміну.
— Як, на вашу думку, відбувся перерозподіл ролей між батьками і вчителями, зважаючи на те, що вже п’ятий рік в Україні триває дистанційне навчання? Що зараз – сфера відповідальності батьків?
— На мою думку, відбуваються дуже складні соціальні процеси, які мають кілька векторів – позитивні і негативні. Почнемо з негативних: зростає роздратування і незадоволення системою освіти і школою з боку батьків. Воно складається з двох компонентів – об’єктивного і суб’єктивного.
Об’єктивний компонент – батьки цілком справедливо зауважують, що школа не все зробила, щоб допомагати дітям навчатися і компенсувати освітні втрати. Суб’єктивний компонент – від батьків тепер вимагається виконувати свій конституційний обов’язок, статтю 35 закону про освіту, де написано, що вони зобов’язані сприяти опануванню дитиною освітньої програми закладу освіти. Багато хто не хоче.
Я розумію, що такі тези викличуть хейт і крики, але часто деякі батьки сприймають школу як камеру схову для дитини: вранці відправили, ввечері забрали.
Але ще у квітні 2020 року, на початку пандемії COVID-19, ми помітили, що відбуваються дуже цікаві соціальні зрушення у ставленні батьків до школи. Ми провели опитування і побачили, що багато батьків почали більш позитивно ставитися до роботи вчителя, бо вони зрозуміли, що школа – не місце, де дитина просто перебуває, поки батьки на роботі. Це місце, де дітей навчають професійні люди, які для цього готувалися, які мають освіту і досвід. І це дуже непросто.
Коли батьки спробували попрацювати разом з дітьми над шкільною програмою, особливо в перші тижні і місяці ковіду, вони раптом усвідомили, що цього не вміють. Що це окрема робота. Бо для того, щоб навчити, треба мати технології, вчительський хист, досвід і розуміння, як це працює. Батьки цього не знають, і вони, власне, не мають цього знати.
Горбачов: “Лише там, де батьки і школа розуміють спільну відповідальність і свою власну конкретну діяльність, дитині буде добре”
Фото: Служба освітнього омбудсмена
Більш позитивне ставлення батьків до школи — це плюс. Багато з них почали усвідомлювати, що школа виконує свою функцію. Проте всі хочуть, щоб школа своє виконувала, але далеко не всі хочуть виконувати те, що від них залежить.
І є і об’єктивні причини: забезпеченість гаджетами, наприклад. Хоча я мушу сказати, що два роки ковіду нас реально врятували, коли почалася війна. Бо якби на той момент не було налаштованої системи дистанційної освіти, Всеукраїнської школи онлайн, якби багато вчителів не пройшли перекваліфікацію, не опанували навчальні платформи, Google Classroom, Microsoft Teams тощо, то ми б не утримали систему освіти від повного колапсу. А це могло статися.
Батьки ніколи не будуть задоволені школою, школа ніколи не буде задоволена батьками. Це довічна проблема — коли починається “бадмінтон”: перекидають відповідальність за дитину, як воланчик. Для зміни цієї тези має відбутися реформування системи освіти та зміна свідомості громадян, підходів до відповідальності, обов’язків та дотримання власних прав й прав інших людей.
І лише там, де батьки і школа розуміють спільну відповідальність і свою власну конкретну діяльність, дитині буде добре. Там же, де є перекидання відповідальності, дитині погано.
— Часто, коли заходить розмова про те, як зараз навчаються діти, батьки починають нарікати на дистанційку. Від вчителів же можна почути твердження про те, що “хто хоче вчитися, той буде вчитися”. Як ви вважаєте, чи можна досі списувати все на дистанційку?
— Вчителі абсолютно мають рацію. Це питання мотивації до навчання. Ще під час ковіду були закордонні дослідження, які показали рівень навчальних досягнень залежно від віку. Там дуже чітка закономірність: чим старша дитина, тим більш придатним є для неї дистанційне навчання, адже вона має навички самоконтролю і самоорганізації. Але для молодших дітей, зокрема початкової школи, це дуже погано.
З перших тижнів ковіду я наполягав: якщо є можливість вивести дітей на очне навчання, у першу чергу початкову школу.
Старші діти краще вже опановують. Для студентів, які мають сформовані навички, зробили свідомий вибір професії, дистанційна освіта навіть може бути кращим варіантом.
Дуже цікавий факт, який ми зафіксували ще у 2020 році: випускники, тобто 11-й клас, позитивно сприйняли дистанційне навчання, адже не треба ходити до школи і вивчати те, що зараз не потрібно, бо ЗНО на носі. Вони більш вільно планували свій час.
ЗНО/НМТ – це так званий тест високих ставок, коли результати впливають на подальшу долю людини. І до нього треба дійсно відповідально готуватися.
Не можна говорити, що дистанційка погана або хороша. Це залежить від віку, форми залучення і мотивації. Коли вчителі кажуть, що діти не хочуть навчатися, я запитую їх: “Слухайте, шановні, дивіться, дитина прийшла до 1-го класу. Який традиційний підхід? Сиди смирно, не рухайся, роби, що сказали”. Вона позбавлена права на помилку. А лише помилка дає нам можливість розвиватися. Це аксіоматично.
Без помилок людина не стає людиною. Лише помилка дає нам можливість робити висновки і рухатися далі.
А коли маленьку дитину змушують весь час робити правильно, знижують оцінку за те, що дитина сама знайшла помилку і виправила… за це треба підвищувати оцінку! У нас досі подекуди має місце совкова ментальність.
Тому дуже важлива Нова українська школа, яка ставить найважливішим питанням розвитку у дитини вміння рефлексії – розуміти себе, свої дії, аналізувати помилки і виправляти їх, комунікувати.
“Вчителі страждають від утисків адміністрації”
— З вашого досвіду і з огляду на характер звернень, які права вчителів найчастіше в Україні порушують?
— Право на оплату праці, вільний вибір способу викладання. Дуже багато проблем пов’язано з тим, що вчителі страждають від утисків адміністрації – мобінгу в прямому сенсі цього слова.
Хоча закон про протидію мобінгу ухвалено, але він абсолютно не працює. Знаєте чому? Бо під час війни перевірки Державної служби України з питань праці заборонені. А уповноваженим органом, який має право складати протоколи і передавати їх до суду, є саме Держпраці. Остання на всі наші численні звернення каже: “Кабмін заборонив проводити перевірки”.
Я ще восени минулого року спрямував пропозиції до Комітету Верховної Ради, і до Третьякової, і до Бабака, для того, щоб в підстави для перевірок під час дії воєнного стану включити заяву про мобінг. Тоді це буде хоч якось працювати. Зараз ці зміни ухвалені у першому читанні: треба це зробити остаточно.
Ще є проблема – дуже важливо відрізняти мобінг від законної і справедливої вимогливості керівника.
Якщо вчитель запізнився на урок, йому зробили зауваження/оголосили догану завуч або директор школи, а вчитель кричить, що це мобінг, то це не так. Це обов’язок вчителя, прописаний у посадових інструкціях.
Дуже часто звертаються з проблемою (здавалося б локально, а для вчителів вона має суттєве значення) – вимагають гроші за проходження обов’язкового медичного огляду. Вчитель для того, щоб працювати в класі очно, має пройти медогляд. Він є обов’язковим і має здійснюватись за кошти місцевого бюджету.
Після децентралізації, коли системи охорони здоров’я і освіти стали окремими гілками місцевої влади зі своїми бюджетами, виникло питання – а хто має платити за огляд? Охорона здоров’я каже: платіть, бо ми ж роботу робимо, проводимо огляди. Освіта каже: у нас на це немає коштів, вони у бюджеті не закладені. Місцева влада, яка є засновником і тих, і тих сидить і дивиться.
Тобто вони не можуть перекласти гроші з однієї власної кишені до іншої – так само власної. Треба було рішення місцевої ради про те, що кошти на медичні огляди закладені в системі освіти, але їх отримує система охорони здоров’я за проходження медогляду. Дуже багато цього не зробили, і від вчителів вимагали гроші, погрожуючи не допустити до роботи. Тому… проблем вистачає.
— Скільки має заробляти вчитель в Україні?
— На мою думку, вчитель має заробляти середню зарплату плюс 50%. Мені так здається. Наразі у педагогів навіть не середня.
— Який механізм захисту від булінгу діє для вчителів? Адже часто не лише учні стають об’єктом знущань.
— Закон один для всіх. Просто багато вчителів не вміють або не хочуть читати закони. Стаття 173-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає, що булінг – це цькування учасника освітнього процесу. Вчитель – учасник освітнього процесу. Якщо стосовно нього відбувається акт булінгу, він має подавати заяву до поліції.
Спочатку, звісно, треба подати заяву директору школи. Директор має протягом однієї доби поставити до відома поліцію, що надійшла заява про можливий булінг. Це його законний обов’язок і за його невиконання, до речі, передбачена відповідальність.
Далі суд і можливий штраф батькам за те, що не виховують належно свою дитину.
Все, що я роблю, зав’язано на тому, щоб захистити чиїсь права. Але треба щоб сама людина цього захотіла. І не лише захотіла, а зробила хоча б мінімальний крок – написала заяву.
Іноді мені пишуть в приватні повідомлення з проханням захистити, питають, що робити. Я одразу прошу подати звернення, назвати заклад освіти, директора, пояснити, що відбувається, і назвати своє прізвище. Дані ми гарантовано не розголошуємо. За майже 5 років моєї роботи жодного разу без згоди людини ми не розголошували прізвища тих, хто звертається.
Але важливо: розгляд анонімних звернень заборонено законом. Ми будемо розглядати всі звернення, які подані належним чином.
Іноді доводиться реагувати без звернень, коли ситуація кричуща. Так було, наприклад, в Івано-Франківську, коли там жорстоко булили хлопчика-скрипаля.
Ми вийшли на контакт з батьками, знайшли їх і трошки повпливали (в результаті за справу взялася поліція – ред.).
— Часто винні уникають покарання. Чому так?
— Проблема в тому, що: по-перше, термін притягнення за булінг дуже малий – три місяці. Суди кладуть ці справи у довгу шухляду, і все.
По-друге, немає визначеного законодавством обов’язку у засновника чи закладу освіти відсторонити булера – вчителя або дитину – від навчального процесу.
У нас це виглядає так: наприклад, директор школи булить дітей, не допускає до уроків, якщо умовно джинси не того відтінку.
Проти нього подають звернення. Суд визнає директора винним, він сплачує штраф у 20 неоподаткованих мінімумів, і все. А потім знову подається на конкурс обійняти ту саму посаду.
Я розробив суттєві пропозиції до закону про освіту, про повну загальну середню освіту, до КУПАП (Кодекс України про адміністративні правопорушення – ред.) для того, щоб це питання впорядкувати.
Не може людина, визнана винною в булінгу, працювати з дітьми. Її треба відсторонити до того моменту, доки вона не усвідомить і не змінить свою поведінку.
У нас ще є проблема в ментальності. Буває, коли в школі відбувається булінг, на захист кривдника стають батьки. Був показовий кейс, коли розповсюдили у мережі відео із заслуженим вчителем – нагороди нема куди вішати – як вона говорить під час уроку. Це жахіття. Я, доросла людина (мене доволі складно налякати), весь зіщулився, коли вона горлала на дітей. На її захист стали батьки, бо у них вдома так само.
— Це можливо викорінити?
Просвітництво і реальне покарання, в тому числі тих, хто дозволяє собі таку поведінку з дітьми. Це буде викорінено поступово, але, я боюся, не за нашого життя. Не за мого точно.
Це дуже довгі і серйозні соціальні процеси. Це зміна ментальності, зміна ставлення до дитини. Бо в українській ментальності, на жаль, дитина є власністю батьків. Вона не є суб’єктом життя. Вона – об’єкт впливу, і “має” виконувати те, що кажуть батьки і вчителі. А це найбільше провокує і підтримує булінг.
У нас є аналіз судових справ про булінг. Так от, лише третина тих, які йдуть до суду, завершуються рішеннями, коли визнається, що булінг був. Часто терміни розгляду інших – спливли.
Я пропоную, щоб термін розгляду справ про булінг був один рік. Крім того, треба обов’язково оновити умови у допуску до професії. Наприклад, стаття 39 закону України про повну загальну середню освіту визначає, на яких умовах може бути людина допущена до роботи директором школи.
Там є формулювання про те, що не повинно бути незакритих рішень суду. Треба чітко прописати: є рішення, що ти булив дітей або вчиняв мобінг щодо вчителів – все, не маєш права працювати три-п’ять років.
Це насамперед про захист дітей.
— На що ви, як освітній омбудсмен, маєте вплив? Починаючи з точкових ситуацій, пов’язаних з булінгом, і закінчуючи поданням своїх рекомендацій до законопроєктів та інших рішень влади.
— Повноваження омбудсмена доволі обмежені. Я не є органом влади. Єдина владна функція, яку я міг би виконувати, це покарання за невиконання моїх законних вимог. Але це зробити зараз неможливо.
Уявімо ситуацію, причому цілком реальну: батьки звертаються з тим, що школа порушує їхні права.
Я маю з’ясувати, що відбувається. Є думка батьків, але треба бачити позицію закладу освіти. Я пишу туди запит. Мені відповідають 30 днів, адже не визначений термін відповіді на запит освітнього омбудсмена. І зараз ми хочемо внести в закон про термін у 10 днів.
Далі цікавіше. Наприклад, є порушення – вчитель звернувся, що йому не дали повну ставку (18 годин). Я пишу вимогу до директора закладу усунути порушення. Якщо ця вимога не буде виконана, я маю право оштрафувати директора. Але інші статті КУПАП визначають, що адміністративний протокол (а саме він є підставою) має бути складений на місці вчинення порушення, протягом однієї доби з моменту виявлення, в присутності порушника і під його розпис.
— Тобто десь в Києві це можливо?
— Принципово – так. Але й тут є проблема: знайти людину на робочому місці у певний час. А якщо це відбувається десь далеко? Тут виникає безліч питань, і навіть логістично це практично неможливо.
Загалом основна частина роботи освітнього омбудсмена, що залишається невидимою для громадськості, але забирає найбільше часу – це пряма комунікація. Я дуже багато дзвоню людям: директорам шкіл, вчителям, батькам. Директори департаментів мене вже впізнають за голосом.
Так от, я дзвоню і кажу: дивіться, у вас тут така ситуація – раз, два, три. Ви за законом маєте зробити ось так. І дуже часто відбувається таке, що після цих слів я чую паузу, і вже бачу, як розширилися очі, бо людина від мене це вперше почула. У нас дуже низький рівень обізнаності щодо прав, в тому числі в освіті.
Саме тому я розробив курс для директорів шкіл, і буду їм розповідати, що таке права в освіті, у кого які є і як їм діяти, щоб не порушувати ці права, а відновлювати.
Так от, дуже часто достатньо просто подзвонити, поговорити з людиною, пояснити, дати посилання на нормативку, на наше роз’яснення, і ситуація вирішується. Якщо це адекватна людина. У нас, слава Богу, більшість людей адекватні.
Закони про децентралізацію дали громадам величезні повноваження – організаційні і фінансові. І це правильно, громада має мати можливості. Але у нас заклади освіти на 99% – комунальні, і ухвалюючи ці закони, влада забула закласти механізм захисту прав, і свавілля буває на місцях таке, що очі на лоба лізуть.
І це стосується багатьох моментів, зокрема питань освітньої мережі – тобто яку школу закрити, яку залишити, як дітей перевести – там дуже багато проблем.
— Чи вважаєте ви, що Україна зараз втрачає молодь? Лише нещодавно була новина про дівчинку з Житомирщини, яка склала НМТ на 800 балів, але вона планує вступати до Польщі. І таких дуже багато. Що треба робити, аби українці залишались в Україні?
— Ну, по-перше, війна. Це об’єктивно найпотужніший фактор, хоча такі процеси були помітні і раніше, до повномасштабного вторгнення. В Україні складно жити. І тому молодь, розглядаючи варіанти для особистого життя і розвитку, буде це враховувати.
Крім того, наша система вищої освіти безнадійно застаріла. Вона працює якісно тоді, коли якісно працюють всі її учасники.
Якщо студент приходить до університету з наміром висидіти 5 років, а не вчитися, як би університет не “вистрибував”, що б він не робив, він не зможе дати якісну освіту. Це взаємний процес.
У нас університет не додає, а студенти не хочуть здобувати.
Конкретно ця дівчина обрала Польщу. Чому вона не обрала серед кількох чудових університетів, які є у нас? У нас вони дійсно є, хоча загальний стан сумний.
Ще дуже важливо те, що система вищої освіти мало орієнтована на реальні потреби ринку праці. Я переконаний, що треба концентруватися на коротких професійних програмах.
Наприклад, для того, щоб навчитися писати програми для андроїда, потрібно пів року. Навіщо 5 років відсиджувати в університеті, коли можна концентровано вивчати саме це, отримати професію і йти працювати?
У свій час, років 20 тому, я працював у видавництві і викладав на курсах додрукарську підготовку. Люди отримували від мене знання, які могли практично використовувати, хоча на той момент я не мав жодних документів, які підтверджували б мою кваліфікацію.
Моїм мандатом на викладання було те, що я працював практиком, начальником видавничого відділу у кількох редакціях, керівником репроцентру у друкарні. Тобто – знав, як все відбувається на практиці, і які саме знання потрібні дизайнеру-верстальнику в поліграфії.
Ще один кейс. У нас є унікальна спеціальність, яка називається квантова теорія поля (набір на яку в КНУ Шевченка призупинили у 2024 році – ред.).
Я годин п’ять спілкувався спочатку зі студентами, викладачами, потім з деканами, проректорами, потім з Бугровим. Вони кажуть: “Так у нас багато унікальних спеціальностей”.
Довідка: йдеться про скандал у КНУ Шевченка, який розгорівся після повідомлення про те, що цьогоріч не набиратимуть студентів магістратури на освітньо-наукову програму “Квантова теорія поля” фізичного факультету.
Наказ підписав ректор університету Володимир Бугров. Зазначена програма – унікальна в Україні, і була акредитована НАЗЯВО із відзнакою як “зразкова”.
Деякі вчені та колишні випускники фізичного факультету обурились таким рішенням. Деталі за посиланням.
До чого це я? Нам треба працювати над індивідуальною освітньою траєкторією. Щоб студенти навчалися в Україні, вони повинні мати можливість обирати те, що їм потрібно, а не те, що зручно викладати університетам.
Ще дуже важливо формувати правильний ринок праці. Це вже не питання освіти, а до загальної політики, Міністерства економіки.
У мене також є глибоке переконання, що у нас страшенно занедбана галузь професійної освіти. Треба дуже потужно просувати просту думку: хочеш стати дорослою самостійною людиною – швидко здобувай потрібну професію і починай заробляти гроші.
“Треба закласти обов’язок вчителів спілкуватися державною мовою у школі”
Сергій Горбачов розповів про співпрацю з мовним омбудсменом
Фото: Українська Гельсінська спілка з прав людини
— Як ви співпрацюєте з мовним омбудсменом? Нещодавнє дослідження Держслужби якості освіти свідчить про те, що учні та вчителі стали менше спілкуватися українською. Чому так?
— Це дуже серйозне комплексне питання. Ми постійно на зв’язку. По-перше, обмінюємося різною інформацією, іноді він мені надсилає звернення, яке стосується освітніх питань, іноді я йому надсилаю звернення, якщо там суто мовний аспект.
У законі в директора школи чи вчителя немає обов’язку спілкуватися державною мовою. Він має володіти нею, а спілкуватися – ні. Я вважаю, що це треба змінити.
Педагогічні, науково-педагогічні працівники або викладачі іноземної мови, зобов’язані володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків (стаття 9 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної“).
Крім того, коли діти і вчителі між собою на перервах спілкуються російською, виникає юридичне питання – у цей час відбувається освітній процес чи ні? Бо стаття 6 закону України про освіту визначає: мовою освітнього процесу є державна мова.
Я визначив би, що це освітній процес. Але тоді виникає питання оплати праці вчителів. Перерва – це робочий час? Якщо так, він має оплачуватися.
Я зараз на простих прикладах показую, наскільки складно все взаємопов’язано.
У законі має бути чітко визначено, що спілкування в закладі освіти має відбуватися виключно державною мовою.
На мою думку, Україна програє війну в TikTok. Бо дитина буде спілкуватися тією мовою в побуті, яка для неї є звичною, її середовищем. Наразі середовище TikTok практично повністю російськомовне.
Буває, я запитую у підлітків на вулиці щось зовсім просте: як кудись пройти, чи коли буде автобус, наприклад. І вони відповідають чудовою, нормальною українською мовою. А між собою спілкуються російською.
Україні треба вкладати величезні кошти і, не побоюсь цього слова, блокувати весь російськомовний контент у TikTok, як це було зроблено з російськими сайтами в 2017 році. Це було правильним рішенням. Звісно, будуть обходити через VPN, ще якось, але згодом всі ці ресурси не матимуть великої мотивації розвиватися в Україні. Тут все зав’язано на рекламі і таргетуванні.
— Ще багато залежить від того, як батьки вдома спілкуються.
— Ви знаєте, а це залежить від ставлення та рівня розуміння, здатності опанувати і мотивації використовувати мову. Я вам скажу щиро, що для мене системний перехід на українську мову був дуже довгим і доволі складним процесом.
Я зростав у російськомовній родині, хоча для мене було абсолютно не важливо, якою мовою читати книжки. Іноді я не міг згадати, якою мовою щось прочитав – українською чи російською. Не було різниці. Потім протягом всього життя я працював і спілкувався російською, українська була пасивною. Але все змінилося у 2014 році. Відтоді стало зрозуміло, що я не хочу цього.
Нам треба закласти обов’язок вчителів весь час спілкуватися державною мовою. І передбачити обов’язок дітей під час освітнього процесу спілкуватися виключно українською.
Це шалено контраверсійне питання. Будуть крики, зойки, що це порушення прав. Але закон є закон, його треба виконувати. Якщо ми хочемо зберегти власну ідентичність, треба думати про те, що вона не завжди народжується лише від вмовлянь.
Наприклад, у Франції мовна політика така, що там навіть немає вивісок англійською мовою. Вони заборонили, бо після Другої світової війни, коли американський експедиційний корпус був у Франції, в інших країнах, Європа відчула небезпеку для власної ідентичності. І вони відреагували тим, що досі у Франції тільки французька.
Мовне питання зараз – системна проблема, але її можна вирішувати різними способами, в тому числі на рівні законів. Наприклад, закласти в закон обов’язок спілкуватися державною мовою у школі. Спілкуватися, не лише володіти. Зараз цього немає.
— Ваша каденція добігає кінця. Чи плануєте ви й надалі працювати в освітньому секторі?
— Як я вже сказав, я розробив курс для директорів шкіл. І я буду пропонувати це, бо їм треба розповідати про права в освіті.
Зараз ще частина моєї роботи – комунікації. Ми оприлюднюємо величезну кількість роз’яснень. Фактично працюємо як повноцінне освітнє медіа – причому там працює лише три людини. А я як головний редактор.
Ми дуже багато пишемо про проблеми, даємо роз’яснення. Коли роз’яснень немає – доводиться витискати, запитувати, дізнаватися, брати коментарі експертів. Є інша біда: іноді виходять якісь накази, закони, які читати – то просто кров з очей. Читаєш і думаєш: а що вони взагалі мали на увазі?
Бо написано так, що треба мозок викрутити, щоб зрозуміти, про що взагалі йдеться. Навіть для мене, людини, яка має величезний досвід, це моя робота – розуміти ці документи і їх трактувати, переписувати зрозумілою мовою. І це дуже важливо. Ми отримуємо дуже багато подяк саме за те, що публікуємо роз’яснення.
Ще у нас є робота безпосередньо із законопроєктами, проєктами наказів. Хоча тут є проблема, бо буває так, що виходить наказ, про який я взагалі не чув до моменту публікації.
Читаю наказ і бачу – люди, ви ж права порушуєте. Чому мене не запитали? Я б вам чітко відповів, як можна зробити – як треба, за законом.
На завершення хочу сказати, що зараз у Верховній Раді ми розробили законопроєкт, який суттєво вносить зміни до повноваження освітнього омбудсмена, обов’язків, і щодо булінгу до речі, прозорості в освіті.
Я хочу, щоб мій наступник мав більше можливостей реального впливу на захист прав в освіті.
Діана Кречетова, “Українська правда. Життя”