Українська збірна здобула одразу дві медалі у секторі для стрибків у висоту на Олімпіаді
У неділю, 4 серпня, на “Стад де Франс” у передмісті Парижа Сен-Дені відбулися фінальні змагання з легкої атлетики у стрибках у висоту серед жінок. Україна вже давно домінує у цьому виді легкоатлетичної програми, та Олімпіада-2024 вкотре це підтвердила – Ярослава Магучіх виграла золоту медаль та звання олімпійської чемпіонки, а Ірина Геращенко – бронзу.
“Телеграф” поспілкувався із нашими головними героїнями дня на Іграх у Парижі. Ярослава та Ірина були “на взводі”, постійно посміхалися, намагаючись приховати неймовірну втому від змагань.
Доля медалей почала вирішуватись на висоті 1,98 м. Першою цей рубіж підкорила австралійка Нікола Оліслагерс, а далі до неї з першої спроби приєдналася Магучіх. Геращенко ж із австралійкою Елеанор Паттерсон, хоч і не пройшли далі, але розділили “бронзу”. А вже на висоті 2,00 Магучіх підкорила рубіж з першого разу, а Оліслагерс закрутила інтригу до максимуму – провалила перші дві спроби, але на третій продовжила змагання до планки 2,02 м. Оліслагерс не змогла підкорити висоту з трьох спроб, тому Магучіх автоматично стала чемпіонкою. Українка після двох невдалих стрибків підняла планку до 2,04 м. Взяти рубіж не вдалося, але головне завдання на той момент вона вже виконала.
Першою з роздягальні з’явилася бронзова призерка Ігор Ірина Геращенко, яка підтвердила свій “бронзовий” статус. Два місяці тому на чемпіонаті Європи в Римі вона фінішувала на 3-му місці і ось тепер, вже на Олімпіаді, знову стала третьою, але вже у світі, і другою у Європі – після своєї співвітчизниці Магучіх.
— Ірино, для початку загальне питання, як пройшли змагання?
— Добре. Звичайно, було трохи бентежно, але я знала, що мені потрібно робити. У мене була класна перша спроба на 1,98 см. Дуже шкода, що я, напевно, вирішила, що я її зробила і не змогла “докрутити” до кінця. Друга та третя спроби були більш силовими, але силою це не так виходить, як коли ти робиш з легкістю та максимальним комфортом. Дякувати Богу, все закінчилося добре.
— Я знаю, ви пройшли хороші збори перед олімпійським турніром.
— Так, це була така легка ностальгія. 13 років тому саме у Франції, у Ліллі, відбулися мої перші міжнародні змагання – чемпіонат світу серед юнаків. І саме у Ліллі у нас проходили збори перед Олімпіадою-2024. У нас були ідеальні умови для підготовки, дякую за це французькій стороні. І ось, як наслідок, бронзова медаль Ігор.
— П’єдестал пошани розділили з українками дві австралійки, також відомі своєю підтримкою України. Ви раді, що так вийшло?
— Насамперед я щаслива, що виграти медалі вдалося нам із Ярославою. Але зірки так зійшлися, що ми опинилися на п’єдесталі разом із австралійками. Отже, так доля розпорядилася. До речі, Елеанор змагалася у нас у Донецьку на юнацькому чемпіонаті світ, і вона там виграла. Я тоді сиділа на трибунах і дивилася змагання у ролі глядача, бо була старша і не проходила на турнір за віком. Вона тоді з Юлією Левченко змагалася. І зараз я дуже щаслива поділити з нею бронзову медаль Олімпіади.
І тут у нашу бесіду вривається головна героїня Ігор у стрибках у висоту, яка нещодавно встановила світовий рекорд, Ярослава Магучіх. У нашої чемпіонки тепер є повний комплект нагород.
— Ярославо, у вас є золоті нагороди чемпіонатів світу та Європи, ви – володарка світового рекорду, а тепер і олімпійська чемпіонка. Що далі, яка мотивація?
— Ви знаєте, немає межі досконалості. І я продовжуватиму вдосконалюватися. Вигравати медалі на наступних чемпіонатах світу та Європи, на наступній Олімпіаді, вже за чотири роки. Зрозуміло, постараюся перевершити свій світовий рекорд. Олімпійські ігри — це кінець циклу, але не кінець кар’єри точно. В мене ще багато попереду.
— На п’єдесталі опинилися по дві спортсменки з Австралії та України.
— Так, це справді круто для нас. Для суперниць, гадаю, теж. Але, успіх був більше на нашому боці, адже нам ці медалі важливі подвійно. З огляду на ситуацію в нашій країні те, що ми боремося за незалежність. Ми завойовуємо ці нагороди для того, щоб потім мати можливість спілкуватися з міжнародними ЗМІ, розповідати їм про ситуацію в Україні, вкотре привертати увагу світової спільноти, говорити про те, що ми продовжуємо вести війну та боротися за нашу незалежність.
— Яка межа людських можливостей у жіночих стрибках у висоту?
— Багато хто говорив, що неможливо побити рекорд 2,09, який багато років тому встановила болгарка Стефка Костадінова, але я змогла подолати планку на висоті 2,10 метра. Рекорди встановлюються для того, щоб їх бити. Намагатимемося бити та стрибати вище.
— Повернімося до сьогоднішнього фіналу, чи на 2,02 було хвилювання, коли вже в секторі залишилося не так багато суперниць і точилася вирішальна боротьба за медалі?
— Справді, трохи було. Але я намагалася заспокоїти себе, казала собі, що все добре. Все-таки я приїхала на цю Олімпіаду фаворитом, лідером світового рейтингу, і я хотіла насамперед насолоджуватися турніром. Природно, коли Нікола не стрибнула на 2,02, я зрозуміла, що стала олімпійською чемпіонкою, і це була мить щастя.
Я дуже вдячна своєму тренеру, яка мені завжди казала, що треба стрибати з першої спроби. Тому що це відіграє важливу роль. І сьогодні я також стрибнула з першої спроби, і це мені дало змогу стати чемпіонкою.
— Що не так було із планкою на 2,02? Ви начебто вже перелетіли її, а вона хитається і падає.
— Так, таке буває, на жаль. Справді, я вилітала із запасом, але трошки не доробила стрибок і, зрештою, зачепила планку. Це повертаючись до питання мотивації. Ще є над чим працювати та що вдосконалити. Щоб потім уже виходити на змагання та брати вищі планки.
— Це інший сектор, ніж той, на якому три тижні тому в Парижі ви встановили світовий рекорд. Здавалося, що він дуже травмонебезпечний, спортсменки отримували травми і у кваліфікації, і у фіналі.
— Так, це зовсім інший стадіон та інший сектор. Я сказала б, що всі виступали в однакових умовах. Три тижні тому був старий стадіон, зараз олімпійський турнір проводиться на новішому. Сьогодні доріжка була, в принципі, гарною. Може, було важко стрибати, все-таки я сподівалася, що стрибну вище. Але все одно я дуже щаслива, що маю золоту медаль, це найважливіше.
— Змагання, що проходили парелельно в бігу на 1500 метрів, зокрема, старт забігу, не збив вас, коли з’явилася пауза перед спробою?
— Ні, насправді якщо ми подивимося на мій сезон і мої стрибки, то я чекаю давно, і маю досвід того, що проводяться паралельні змагання. Перед цим були змагання, де паралельно проходили забіги на 400 метрів із бар’єрами. Я вже звикла до цього, такі реалії, і я не думаю, що на це треба звертати увагу.
— Ви замовили на останній стрибок висоту 2,04. У чому була ідея? Адже рекорд 2,10.
— Ідея була в тому, що я вже виходила на стрибок у ранзі олімпійської чемпіонки. І хотілося просто стрибнути вище, використати останню спробу.
— Про що ви думали, коли лежали на доріжці між спробами. Ви одна лежали, і часто з заплющеними очима, тоді як суперниці сиділи?
— Насправді лежу, щоби просто відпочити між спробами. Я не думаю ні про що, можу дивитися на небо, можу трохи переглянути змагання в інших секторах, сьогодні поряд з нами проходило метання молота. А так я намагаюся ні про що не думати, а просто налаштовуватись на стрибки, щоб зробити все правильно.
— Коли ви виходили на останній стрибок на 2,04, на моніторі було видно, що ви промовили слово, але його було не розібрати. Що за слово ви промовили перед стрибком?
— (Посміхається.) Упустимо цей момент.