(Рубрика «Точка зору»)
24 серпня 1991 року – кожну мить цього дня – я памʼятаю, ніби сьогодні. Й продовжую вважати, що мені неймовірно пощастило, що цього незвичайного дня я опинився в Києві, у залі засідань Верховної Ради Української РСР, яка просто на наших очах перетворилася на парламент незалежної України.
І тут йдеться не тільки про долю самої Української держави, яку тоді було проголошено. Це і про мою власну долю також. Адже зовсім необовʼязково я мав бути цього дня саме в українській столиці. Я тоді працював у Москві, епіцентр політичних подій, до яких була прикута увага всього світу, у серпні 1991 року був саме там, спочатку всім здавалося що путчисти з ГКЧП остаточно поклали край суперечливим горбачовським реформам, потім всі співчували захисникам Білого дому…
Українська незалежність, остаточна відмова від спільної державності з росіянами означали загибель проєкту, який існував до встановлення комуністичного режиму
Але 24 серпня 1991 року вектор історії змістився саме в український бік – хоча і в Росії, і у світі були настільки заклопотані подіями у Москві, що спочатку цього просто не помітили. Мій текст про проголошення незалежності України, який я підготував для московської «Независимой газеты», був надрукований на другій шпальті цього популярного тоді видання.
Чому на другій, а не на першій шпальті? Тому що на першій розповідалося про заборону російським президентом Борисом Єльциним Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). І моїм колегам це рішення здавалося набагато більш епохальною подією, ніж українська незалежність. А дарма! Я й тоді, і зараз вважаю таку систему пріоритетів грубою помилкою – й зовсім не тільки редакційною. Це, якщо хочете, системна державна і національна помилка Росії.
Вибір майбутнього
Звісно, крах комуністичного режиму і заборона компартії – важлива подія з огляду на весь той масив злочинів, який був здійснений більшовиками на території Радянської Росії та окупованих нею держав. Але українська незалежність, остаточна відмова від спільної державності з росіянами означали загибель проєкту, який існував до встановлення комуністичного режиму – й, до речі, намагається відновитися і після його повалення.
Росіяни остаточно й надовго застрягли у минулому
Українці 24 серпня 1991 року свій вибір зробили. І це був вибір майбутнього. А росіяни остаточно й надовго застрягли у минулому. Вже за кілька років ностальгія за втраченою удаваною величчю стала головним мотивом російського політичного й громадського життя. Почалися війни на пострадянському просторі і у самій Росії.
Війна. 2014 і 2022 роки
У 2014 році Росія вперше з часів Другої світової війни зруйнувала міжнародне право й заявила про анексію чужої – української території. А у 2022 році почала велику війну з Україною. І це ж не про комунізм, правда? Це про постійну боротьбу з самою ідеєю незалежності і суверенітету – ідеєю, яка 24 серпня 1991 року стала головним цивілізаційним стрижнем не тільки української, але й російської історії. Ідеєю, яку українці намагаються захистити, а росіяни – згубити.
Чи думав я про небезпеку такого розвитку подій 24 серпня 1991 року? Чесно кажучи, не дуже. Адже людина, яка так несподівано опиняється у самому центрі історичних подій – і ці події означають, що одна з її найбільших мрій нарешті здійснилася – взагалі живе тільки однією подією, тільки одним цим днем, тільки загальним ентузіазмом, який тоді охопив всіх нас, тільки надією…
Буквально відразу після проголошення незалежності, тінь великої війни вималювалася на обрії нашого майбутнього
Але вже за три дні, 27 серпня, було оприлюднено заяву прессекретаря президента Росії, у якій Павло Вощанов від імені Бориса Єльцина наголошував, що «Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожної держави та народу на самовизначення. Проте існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і допустима лише за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі його припинення РРФСР залишає у себе право порушити питання перегляду кордонів». Наступного дня Вощанов зустрівся із журналістами, які прямо запитали його, які країни він мав на увазі і чи дійсно Росія збирається воювати за території.
Прессекретар російського президента пояснив, що говорив про Україну і Казахстан. І зазначив: «Якщо ці республіки увійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, яке там живе, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко».
Саме цього дня, буквально відразу після проголошення незалежності, тінь великої війни вималювалася на обрії нашого майбутнього. Будемо відвертими – ані тоді, ані у наступні роки ніхто з лідерів сусідньої країни своїх реальних намірів від нас не приховував. Що ж, незалежність ще довго – і зовсім не один день і не один рік – продовжувала залишатися для нас святом, хоча мала сприйматися насамперед як випробування і виклик.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода