Українські ракетники від початку повномасштабної війни з Росією б’ють по цілях у глибині окупованої частини України, а також на території РФ. Цього разу проєкт «Донбас Реалії» розповідає про «Точку-У» – до того, як ЗСУ отримали американські балістичні ракети ATACMS, це був найдалекобійніший ракетний комплекс української армії. Журналісти поговорили із ракетниками і дізналися як вони воюють, по яких цілях завдають ударів і скільки вже у них бойових пусків.
До невеликої галявини серед густого лісу поволі під’їжджає військова машина. З того, що кидається в очі – у неї 6 коліс, але той, хто не розбирається у техніці, не знає, що під пласким дахом автівки – майже 6,5 метрова ракета. Це «Точка-У» – грізна зброя, яку вже 2,5 роки активно використовує українська армія для протистояння російському вторгненню.
«Бригада працює по всім напрямках. «Точка» перекриває всі напрямки. Це специфіка нашої роботи. Єдиний комплекс, як кажуть, «довга рука», яка працює на 120 км і вона потрібна на всіх напрямках. […] За ці 2,5 роки – пусків 300. За 300 й більше.
Я думаю, що це мало. Тому що противник ще є на нашій території. І треба нарощувати, нарощувати і нарощувати. До повного знищення або поки вони не покинуть нашу землю», розповідає офіцер 19-ї ракетної бригади «Свята Варвара» із позивним «Липень».
Він визнає – у перші місяці великої війни і комплекси, і люди працювали на межі можливостей, адже кожен запуск ракети – це тривалий процес підготовки.
«Це ж не автомат Калашникова, що ти взяв, зарядив магазин і, за хвилину, можеш вистріляти 2 чи 3 магазини. Тут не можна про таке казати. Різний час, різні умови, різні цілі. Тому що одна ціль може бути зверху – ти маєш пустити по Донецькій області і повинен здійснити марш під Херсонський напрямок, тому що там є ціль важливіша.
Ще раз повторюся – це були пуски вночі. В нічний час. Нічний час – це час для ракетників – що по перевантаженню, що по роботі. По переміщенню особливо, щоб ніхто не бачив».
Біля установки зібралося кілька ракетників. Усі вони у балаклавах – на камеру свої особистості не розкривають. Хтось тут кадровий військовий і служить понад 10 років, а от «Дід» навчався керувати пусковою установкою у 2022 році. Дуже спрощуючи каже, його робота – натискати кнопки. В тому числі і пуску ракети.
«З перших днів я прийшов, відповідно я не знав цієї справи. Був період часу, коли мене навчали на це все. Я виїхав перший раз на роботу 24 червня, це через 4 місяці».
«Від 22 року я вже, напевно, тисяч 10 [кілометрів] накрутив. Це, здебільшого, по маленькій дистанції. Бувало таке, що за тиждень було десь 1000-2500 км. Була ситуація така, що їхали, проїхали пів дороги і кажуть: все, повертамо вправо, ховаємося в посадці. Ми: блін, та вроді ще не доїхали. Постояли в посадці пів години: все, їдемо додому. А що таке? Та ціль пішла. І все. Поїхали назад додому», – розповідає боєць 19-ї ракетної бригади Макс.
За час повномасштабної війни в соцмережах з’явилося дуже небагато відео із пусками ракет «Точкою-У». Десь це одна пускова. Десь – одразу кілька, розповідає «Дід».
«В реальності воно було по-різному, – каже він. – Бувало, пускали 4 пускових установки. Бувало 3. Бувало, виїжджало 3, а казали пускає одна, згортання і їдемо. Чому? Тому що ціль була уражена і не треба було решті пускати. Воно все по-різному. По-перше, ти не знаєш, чи це були по одній цілі, чи були різні цілі – ми цього не можемо знати. В мене є своя ціль, я по ній пускаю. Куди пускали решта – цього не можу знати».
Максимальна дальність пусків ракет комплексу – 120 кілометрів. Бойова частина самих ракет – або уламково-фугасна, або касетна. Боєприпас летить до цілі балістичною траєкторією, розвиваючи велику швидкість і перебуває в повітрі недовго, тому для систем ППО перехопити його – це проблема. Щоб підвищити шанси на успіх одночасно запускають кілька ракет.
«Це працює авіація, це працюють всі РСЗВ, артилерія. Це наноситься вогневий удар в зв’язку з тим, що у них є засоби ППО і на радарі в них, з’являється велика кількість об’єктів. Вони не знають що збивати, що не збивати. Яка пріоритетна ціль? І дуже велика імовірність, що всі ракети досягнуть своєї цілі і буде хороший кінцевий результат. […] Відчувається сила нашого війська. Піднімає бойовий дух. Не тільки в мене особисто, у всіх військовослужбовців. Те, що вони кажуть: і літаки працюють, і вертушки полетіли, там «Смерчі» вдарили, наносять вогневий удар, бо перед нами видно, що засвітилося, пішли вогники вверх. Відчуваєш, що це сила. Ще ми можемо нанести удар. […] Аеродроми, Кримський міст – все чекає», – каже «Липень».
«Липень», разом зі своїм підрозділом, зустрічав повномасштабну війну на Півдні – поблизу окупованого Росією Криму. Так як Кремль перетворив півострів на величезну військову базу, цілі для ракетників були визначені, але разом з початком вторгнення 24 лютого 2022 року пріоритети довелося швидко змінювати, розповідає офіцер:
«Коли почалася повномасштабна війна, вони всі скупчилися у велику колону і це стала більш пріоритетна ціль – оці колони, які рухаються на територію України. Аніж аеродроми, на яких вже, можливо, і не було тих літальних апаратів, які могли нести загрозу.
Якби розвідка підтвердила, що літаки на місці, тоді можна було б по них працювати. Але коли доповідають, що йде колона 21 км, то ця колона стає трошки важливіше […] Це були досить успішні результати. Колона була частково знищена, частково пошкоджена, виведена з ладу».
У перші години та дні ракетникам постійно доводилося коригувати плани і, як і всім військовим на той час – майже не спати.
«[Командування] каже, їдь в одне місце. Вже туди не їдь, там вже москалі. Їдь в те місце – і туди вже не їдь, там противник. Де я мав [попередньо] стояти – там вже було захоплено. Хоча тільки звідти я міг працювати.
В перші дні ми постійно були в русі. Ми з однієї лісосмуги переїжджали в іншу смугу. Всі знали, що нас шукають. І ніхто не знав, над головою літають наші безпілотники, чи не наші безпілотники», розповідає «Липень».
Дальність у комплексу значна, але наближення до передової для ракетників – це завжди величезний ризик. У перші місяці війни доводилось нехтувати небезпекою, каже Макс:
«Були настільки близько, наскільки треба, щоб дістати до цілі. Бувало таке, що дуже близько під’їжджали. Там, наприклад, 13 км. Раніше, по початку війни, FPV не було. Було легше трохи воювати. А зараз вже з тими FPV-шками вже трохи інша війна і інша специфіка бойових дій.
Емоцій майже ніяких не було, тому що на початку війни дуже було багато роботи. [Ракети] одна за одною, одна за одною. Ні переживати не було чого, ні боятися. Напевно, десь перших два місяці це було так. Важкувато, звісно, але… Все нам вдавалося».
Про один із ударів «Точки-У» стало публічно відомо 25 лютого 2022-го, на другий день бойових дій – ракети уразили російські літаки на аеродромі Міллерово в Ростовській області. Як розповідав Донбас Реалії в інтерв’ю Олександр Павлюк, на той момент – командувач військ на Сході України, пуски робили поблизу лінії фронту в Луганській області – фактично на максимальну дальність польоту ракети.
«Повна перевага в повітрі не давала нашим військам підняти голову. Але удари по аеродромах на території противника змусили їх зробити паузу, перемістити свої літаки на інші аеродроми. […] Артилеристи молодці, вони чітко спрацювали. Паніка серед росіян була величезна, ніхто не очікував, що по території Росії нанесуть удар в перший же день війни».
І ракетний комплекс «Точка-У» ЗСУ використовували на всіх напрямках – багатокілометрові колони були і на Півночі, і на Півдні України. Тим не менше саме значний внесок ракетників у їх зупинення відомо небагато.
«Її вплив, вклад у нашу війну, у цей етап нашої війни, звичайно, багато хто недооцінює, через, з одного боку, недостатню кількість інформації і небажання її публікувати з міркувань безпеки. З іншого боку – через нерозуміння важливості наявності цих засобів і роботи ракетників саме в перший період повномасштабного вторгнення», – пояснює директор благодійного фонду «Повернись Живим» Тарас Чмут.
І дуже приємно, коли воно їздило – вже не їздить. Коли воно літало – воно вже не літає. Коли воно плавало і воно вже не плаває, а є тільки розвагою для дайверів
Інший відомий епізод – затоплення великого десантного корабля «Саратов» у порту окупованого Бердянська. Але, здебільшого, використання цих ракет можна лише припускати. Наприклад, виходячи з коментарів на відео, або враховувати дальність до об’єктів, що потрапили під удар – складів з боєприпасами, штабів або місць дислокації російських військ. Адже самі ракетники про удари говорять, як правило, в загальних фразах.
«Результати ми ніколи не знали, коли ми поверталися з роботи. Завжди питав у свого комбата – «Ну що там, як? – Є в телефоні. Уразили штаб». Коли були відповіді на мої питання, а коли їх не було. Не завжди ти це можеш знати. Але ураження наносили нормальні, бо з того, що я запитував – і штаби, і колони великі. Коротше, багато ми їм шкоди зробили».
«Хтось же ж цю ціль знайшов? Знайшов старший начальник. Розвідник її побачив, доповів, координати нам скинув. І дуже приємно, коли воно їздило – вже не їздить. Коли воно літало – воно вже не літає. Коли воно плавало і воно вже не плаває, а є тільки розвагою для дайверів, які будуть спостерігати той кораблик, який ходив по морю і вже не ходить, на дні.
Колись була така ціль, що стояло 5 танків. І влучили між цих 5 танків. 3 було, по-моєму, без башти. І два, сказали, що пошкоджено», пригадує «Липень».
Навіть і самі ракетники всередині бригади не завжди знають про завдання своїх побратимів – все ж таки їхній підрозділ присутній на усіх напрямках, тому і самим бійцям доводиться здогадуватися про удари, каже Макс:
«Приїжджаєш з роботи і в кінці кожної доби йде зведення – скільки техніки, скільки чого [знищено]. І ти дивишся – якась масова втрата або людей, або техніки. І задумуєшся – а чи не наша це робота випадково?»
Далекобійні можливості українських ракетних військ за останні два роки значно посилились. Ракети GMLRS комплексу HIMARS не перевершили «Точку-У» по дальності, але дали масовість і в перші місяці використання хорошу точність ураження цілей. Балістичні ракети ATACMS збільшили глибину ударів українських ракетників до 300 кілометрів. Але ті ж «Точки» не залежать від політичних обмежень використання зброї по території Росії, та й цілі для них все ще є.
«В них є свої задачі, в нас є свої задачі. Спочатку вони були на 70 км, в нас так і залишилось на 120 км. Тоді дали ATACMS на 300, вони почали забирати дальші цілі, але цілі ближчі ніхто не відміняв. […] Рік не має різниці, тому що вона виконує свою роботу і вона приносить користь. Автомат Калашникова теж не вчора зроблений, але ним ще воюють.
Якби не було ракет – нас би вже не було
Завжди в нас була така думка, що «Точка» не збивається, тому що дуже невеликий проміжок часу, поки старт – пуск і вона вже біля цілі. Зараз кажуть, що вони вже навчилися ракети до «Точки» збивати, я не знаю, правда це чи ні, але таке, що вони не долітали через свої якісь тактико-технічні характеристики, то такого я не чув».
«Дід», сидячи на своєму робочому місці всередині пускової установки, визнає, що тут йому тіснувато, але пересідати на західну техніку, ті ж HIMARS або M270, все одно не хоче.
«Молодь хай йде вчиться на іномарки, а я вже буду, як «старичок», на цій. Те, що ми пускаємо по одній цілі – вони можуть одразу пустити по декількох. Краще, бо можеш за раз взяти декілька цілей, а ти можеш [«Точкою»] уразити тільки одну. Відповідно, ти більшим масштабом береш, але нічого поганого немає в «Точці», бо вона робить ефект теж нормальний.
Ну, ракети у вас ще є? Звісно є. Якби не було ракет – нас би вже не було».
А ракети із цих комплексів українська армія використовувала ще з 2014 року на Донбасі. З тих часів є відео пусків і, за словами військових, лише один дивізіон бригади тоді зробив понад сотню пусків, зупиняючи, як і 2022-го, просування російських військ, згадує «Липень»:
«Це десь після того, як зайшли вже російські кадрові російські військові. Це кінець серпня місяця, коли вже вибили, як казав Путін, уявних трактористів, комбайнерів і шахтарів звідти. А це були і сепаратисти, і «гіркини» там були кадрові. І коли вже кадрові військові заїхали на танках, на БТРах зі штатним озброєнням – тоді вже ввели комплекс «Точка-У» і вже ми почали працювати».
Комплекс «Точка-У» було взято на озброєння СРСР 1989 року. Його головний розробник – російське КБ «Машинобудування». Шасі виробництва Брянського автозаводу – він теж на території РФ.
До війни на Донбасі, за регламентом, кожні 10 років ракети перевіряли російські фахівці. Після 14-го року цим почало займатися українське КБ «Південне». До війни на сході, за публічними оцінками, Україна мала близько тисячі ракет.
«Майбутнього немає. Це кінцевий етап комплексів в Збройних силах. Ми дострілюємо всі можливі ракети і далі відправляємо машини в музей на покій, оскільки більше не буде. Особливо купити їх в світі немає де.
Ми отримуємо від західних партнерів різних країн HIMARS, MLRS, ATACMS, які перекривають цю нішу навіть більше, оскільки 120 км «Точки-У» проти 300 ATACMS – неспівмірні величини. […] Ключове – не номенклатура, а кількість боєприпасів. На сьогодні у нас більше пускових і величезна кількість цілей, які ми могли б діставати, але необхідна достатня кількість боєприпасів», – каже Тарас Чмут.
Наразі кілька українських бригад використовують системи HIMARS або М270. Саме за цими комплексами, значною мірою, майбутнє ракетного потенціалу української армії. Їх застосовують в Україні понад два роки і навіть людей, підготовлених до роботи з цією військовою технікою, вже чимало.
«Я от нещодавно тільки приїхав з Німеччини, навчався на HIMARS. Озброєння, звісно, більш мобільне, хоча і на «Точці» ми теж нормально їздимо. Є побратими, які працюють. Казали, що все гут, все просто. Що там немає нічого складного. Так що хто його знає, де ми будемо завтра, післязавтра. Чим ми будемо займатися? Може й будемо на «Хаймарсі» пускати», – каже Макс.
Далекобійні дрони, крилаті ракети, балістичні ракети – це все певний набір функціоналу для досягнення результату з найменшими затратами ресурсів
Вже під час повномасштабної війни Україна почала активно розробляти власну далекобійну зброю – протикорабельну ракету з комплексу «Нептун» переробили для наземних ударів, постійно вдосконалюють далекобійні дрони. І є хороша динаміка, за словами президента Володимира Зеленського, у розробці власної балістичної ракети. Мається на увазі комплекс «Сапсан», робота над яким триває вже 30 років. На більш далекобійні можливості розраховують і ракетники.
«Як запитав – така і відповідь повинна бути. Якщо вони по нас стріляють по всій території України, включаючи аж по захід України, то потрібна нам зброя дальньої дії, щоб ми могли також перекривати. Щоб десь хтось в Москві себе не почував добре, а ти в Україні живеш і боїшся. Там не бояться тривоги. Так не повинно бути», – вважає «Липень».
І поява далекобійних БПЛА, які Україна активно застосовує по цілях на території Росії, зовсім не означає, що ракети різної дальності і типів Україні непотрібні, пояснює Тарас Чмут.
«Далекобійні дрони, реактивні далекобійні дрони, крилаті ракети, балістичні ракети – це все певний набір функціоналу, який у вас має бути для досягнення очікуваного результату з найменшими затратами ресурсів, – каже він. – Для якихось цілей достатньо пускати тихохідні дешеві дрони. Для інших треба застосовувати крилаті ракети, балістику.
А десь необхідно в комбінації запускати все. Чим більший у вас варіативний ряд вибору, тим ймовірніше ви досягнете результату з найменшими затратами. Тому потрібні всі компоненти. Найскладніше тут – балістична ракета і, як ми побачили, отримати від партнерів таку зброю найважче.
Як не дивно, Україна ще зберегла потенціал і можливості не втратити цю нішу, і якщо ми будемо системно в неї вкладатися, ми створимо свій ракетний комплекс, який суттєво вплине на обороноздатність всієї держави».
Ракетники продовжують виконувати завдання на всіх напрямках, зокрема найгарячіших, і вражати цілі як на окупованій території України, так і за її межами. Змінюються системи, дальності та тактика, до всього доводиться адаптуватися, вибирати пріоритетні цілі, заощаджуючи цінні ракети. Незмінним залишається лише те, що про роботу ракетників відомо дуже мало і самі вони обіцяють про неї розповісти лише після війни.