Майор медичної служби з Волині розповів вражаючу історію порятунку бійця, який опинився на межі життя та смерті.
Про цю історію написав у соцмережі facebook медик, депутат Луцької районної ради від ВО «Свобода», заступник голови Луцької районної ради Сергій Сівак.
Допис подаємо без змін.
За свою професійну діяльність на війні, безпосередньо брав участь у багатьох важких ситуаціях надання допомоги травмованим і пораненим українським бійцям. Цікаві клінічні історії, звісно, аналізувались і обговорювались у медичному середовищі, щодо обсягу ураження, повноти й своєчасності надання допомоги, можливих помилок, прорахунків, аби в подальшому діяти більш виважено й ефективно. Цікаві прецеденти запам’ятовуються надовго, про них можна розповідати годинами. Та й соціальні мережі час від часу рясніють такими повідомленнями.
Але цей клінічний випадок порятунку нашого побратима з блискучим хепі-ендом змусив мене взятися за перо й описати події практично в хронологічній послідовності. Зрозуміло, з етичних і тактичних міркувань не буду вказувати ані прізвище пораненого стрільця, ані місце, де ця трагедія сталася.
«Каби», керовані авіабомби. Їхнє активне застосування допомогло оркам витіснити нас з Авдіївки, рівняти з землею наші міста, села, зведені фортифікації. Захисту від прямого попадання практично немає, все залежить від потужності скинутого заряду та накриття над вашою головою.
Отож, мій рідний Запоріжський напрямок, сусідній стабілізаційний пункт, на якому я також устиг попрацювати на початку служби у нинішній бригаді ТрО.
Близько двох тижнів тому стався приліт важкого «каба» в трьохповерхову будівлю, у підвальному приміщенні якої знаходився один із наших підрозділів. Одразу почалися пошукові роботи, оскільки було виявлено відсутність однієї людини. Важливо було в найкоротший термін через цегляні уламки стін, фрагменти бетонних конструкцій, уламки арматури дібратись до підвального приміщення, де ймовірно і міг знаходитись наш побратим. Ситуацію ускладнювала і та обставина, що в небі постійно знаходяться російські дрони-розвідники: «зали», «суперками», «орлани», а тому проводити масштабну рятувальну операцію із залученням важкої техніки і значної кількості людей було вкрай небезпечно. Тим більше, що орки доволі часто практикують нанесення повторних скидів, але вже по рятувальній команді. Повторний удар все ж таки відбувся, проте, на наше щастя, він не досяг своєї мети.
Врешті-решт між уламками стін було вручну розкопано отвір до замкнутого приміщення, в якому імовірно і міг знаходитись військовослужбовець. Він виявився живим, але обидві його нижні кінцівки були розчавлені і притиснуті обваленою панеллю перекриття. Технічної можливості підняти бетон і звільнити стрільця не було – існував серйозний ризик подальшого обвалу. Та й час також грав не в нашу користь: в медицині існує такий термін – «синдром тривалого здавлення», травматичний токсикоз або «краш-синдром», при якому організм отруюється біологічно активними речовинами, що утворились в результаті здавлення тканин з негативним впливом на нирки, печінку, серце. У відкопаний отвір до стрільця і простір біля нього могла поміститись лише одна людина. До цього в шахту на огляд пацієнта спустився лікар-анестезілог Олексій «Хрущ» Артюх. Встановив з ним вербальний контакт, заспокоїв, підключив крапельницю, зробив знеболюючі, тощо. Я потім в розмові з ним жартував: добре що позивний Олексія «Хрущ» .відповідає його статурі, бо якби він важив сто кілограм, то не факт, що зміг би взагалі до пораненого потрапити.
Командуванням бригади та медичної служби було ухвалено, на мій погляд, єдино вірне рішення: спробувати врятувати життя бійцю, провівши в таких незвичних умовах ампутацію обох нижніх кінцівок під загальним знеболенням. Назвати такі умови військово-польовими – це нічого не сказати. Олексій «Хрущ» ввів постраждалого в стан наркозу, звільнив місце біля пацієнта хірургу Олексію Носулько. Той на животі, при слабкому освітленні наклав турнікет на кінцівку, що була зверху (нагадаю, що пацієнт лежав на боку), та виконав ампутацію кінцівки через колінний суглоб. З іншою кінцівкою було значно важче, оскільки вона була частково в камінні та піску. Та й це завдання було виконано. Акуратно, за допомогою двох лямок, пацієнта було звільнено з-під завалів, і подальша частина операції вже була продовжена в умовах звичної операційної у найближчій лікарні.
Наразі вже позаду реанімаційне відділення Дніпровської міської лікарні, бо все ж таки у хворого мали місце явища ниркової недостатності, сформовані культі зажили, пацієнт перебуває в реабілітаційному відділенні, де для нього будуть підібрані протези для повноцінного пересування.
Дякую побратимам, які брали участь у порятунку нашого воїна: лікарям Олексію Носулько ( м. Дніпро, Військово-медичний Клінічний центр Східного регіону) і Олексію «Хрущу» Артюху (м. Кропивницький), а також усім, хто був причетний до евакуації та його подальшого лікування.
Не втомлююсь наголошувати, що життя і здоров’я кожного українського воїна, кожного нашого побратима – для нас найвища цінність.
Командування Бригади за проявлені мужність, витримку, високий професіоналізм представило Олексія Носулька та Олексія Артюха до високих державних нагород.
Звичайно, така буденна робота моїх колег, лише маленький штрих в діяльності українських лікарів. Чомусь про це не так багато пишуть в пресі. Але оцініть хоча б стан психологічного навантаження на персонал стабілізаційного пункту, коли, наприклад, на Лиманському напряму за день, через руки моїх колег проходили понад сотні поранених, а всі п’ять операційних працювали цілодобово.
Війна є війна. Вона диктує свої закони. Завдячуючи таким Олексіям, Андріям, Тарасам…., ми продовжуємо боротьбу, вириваючи наших поранених хлопців із рук смерті.
