Почавши повномасштабну війну та зайшовши на нашу територію, російські окупанти крали у нас не тільки пральні машинки, телевізори, дітей, але й злочинців. Чи потрібно українських ув’язнених повертати в Україну? Які складнощі з поверненням? Що робить для цього українська влада? Яка ситуація в українській пенітенціарній системі в цілому та що треба міняти? Відповіді на ці та інші запитання читайте в інтерв’ю “Апострофа” з головою громадської організації «Захист в’язнів України» Олегом Цвілим.
Кримінальний елемент може стати прикладом
– Пане Олеже, ваша організація займається визволенням та поверненням українських кримінальних в’язнів з колоній, які були захоплені ворогом на початку війни…
– Не тільки. Наша організація зареєстрована у 2016 році і основна задача – боротьба з катуваннями в місцях позбавлення волі. А евакуація в’язнів, викрадених російськими окупантами, – це вже нові виклики, які виникли під час повномасштабної війни. Хоча перша хвиля була ще в 2014 році.
Ми не просто повертаємо засуджених, ми опитуємо їх, документуємо воєнні злочини, збираємо матеріали для Міжнародного кримінального суду. Це жертви викрадення. МУС виписав Путіну ордер на арешт за викрадення дітей, але йому треба повиписувати стільки ордерів, щоб він вже не зіскочив.
– Зрозумів. Ви допомагаєте з поверненням в Україну засудженим за вбивство, за наркотики, гвалтівникам. Для чого нам потрібний кримінальний елемент, адже в російському полоні ще “азовці” та інші захисники? То, може, нехай кримінальники залишаються ворогу?
– Я чув такі висловлювання неодноразово. Це кліше у суспільстві треба знищити. По-перше, у в’язницю може попасти будь-яка людина. По-друге, ці кримінальники – громадяни України. По-третє, вони засуджені за злочини і відбувають покарання і таким чином держава узяла на себе обов’язок по їх утриманню та безпеці. По-четверте, цей, як ви сказали, кримінальний елемент, саме зараз, під час війни, може принести користь. Росіяни це розуміють і тому викрадають наших в’язнів.
Крім того, хочу звернути увагу на те, скільки працівників правоохоронних органів, яких ми утримували, яких ми навчали, на захист яких ми сподівались, з початком повномасштабного вторгнення, тобто у найважчий час, зрадили присязі і перейшли на бік ворога. І разом з тим, скільки людей з кримінальним минулим, до яких ми ставилися зневажливо, стали до лав ТрО або допомагали нищити ворога у перші дні вторгнення. Тут ми маємо бути об’єктивними.
Так, звісно, що серед кримінальних елементів є якийсь процент різного непотребу, який вже не можна ніяк перевиховати. Це свідомі злочинці. Але більша кількість людей у наших в’язницях — це ті, хто скоїв злочин з якихось обставин, і вони здатні змінюватись і приносити користь суспільству. Наприклад, звільнені в’язні добровільно зараз беруть участь у Курській операції і їх хвалять, їх оцінюють краще, ніж мобілізованих. Бо в них є мотивація, вони хочуть очиститись, повернутись додому героями. Вони можуть стати прикладом багатьом цивільним.
– А вони потім не будуть красти, мародерити?
– Розумієте, у арештантів є свій кодекс честі. Лідери кримінального світу висказалися, що вандалізм, мародерство — недопустимі речі, за які будуть карати по своєму закону тих, хто буде за такі злочини заїжджати у в’язницю.
Тюремщики-зрадники та “смотрящі”-патріоти
– Скільки пенітенціарних закладів України – колоній, СІЗО — захоплено окупантами після 24 лютого 2022 року? Яка кількість засуджених там знаходилась?
– З початком повномасштабного вторгнення Україна втратила контроль над 11 пенітенціарними установами, а саме з трьома слідчими ізоляторами та 8 колоніями. За офіційними даними від Міністерства юстиції України, загалом у зазначених в’язницях утримувалася 3101 особа. Але насправді, за нашими даними, їх було більше 4 тисяч. Справа в тому, що не існувало якогось єдиного реєстру в’язнів і кожна колонія вела свій облік в паперовому вигляді. Скільки людей там залишається зараз, достеменно невідомо.
– Як поводився український персонал колоній та СІЗО після їх захоплення росіянами? Чи йшли вони на співпрацю з окупантами?
– Можу назвати Бердянську виправну колонію № 77. Ми про неї кричали ще до війни. Це колонія мінімального рівня безпеки. Там персонал знущався з в’язнів, неодноразово фіксувались жорсткі катування. Перед повномасштабним вторгненням там пройшли деякі зміни і колонію перейменували в Приморську виправну колонію № 145. І вже після її захоплення росіянами нове керівництво колонії пішло на співпрацю з окупантами. Більше того, саме в цій колонії росіяни утворили катівню для цивільних проукраїнських громадян і наших військових полонених.
– Чи були в колоніях спроби вчинити бунти? Та чи йшли на співпрацю з окупантами “смотрящі” на зонах та у СІЗО?
– Не всюди є “смотрящі”. От у згаданій мною колонії 77 їх не було. Щодо інших колоній, то поки адміністрація дотримувалась українського законодавства, перебуваючи в окупації, «смотрящі» закликали в’язнів нікого не провокувати, сидіти тихо. Але потім, вже ФСІНівці (Федеральна служба виконання покарань РФ) та ФСБшники почали забивати і «смотрящих». Одного з таких ми повертали в Україну. Його катували та тримали в ФСБшному ізоляторі в Сімферополі на тому ж поверсі, де були і полонені. Вони змогли організуватися та вчинили акцію суїциду, різали вени.
Ця категорія в’язнів показала себе гідно не тільки по відношенню до окупаційної влади, але й до інших засуджених. Я знаю багато історій, де вже в колоніях на території Росії їх намагались принижувати, але вони відстоювали свій авторитет. Вони дали відсіч і тепер нормально сидять, з ними рахуються.
Українські зеки та «русский мир»
– Для чого росіянам наші в’язні? В них своїх повно.
– Тут є декілька причин. Перша. Вони використовують наших засуджених для своєї пропаганди. Показують, що вони начебто врятували українських злочинців від бандерівців. Друга причина. В’язні – це безкоштовна робоча сила. Вони шиють форму для російських силовиків, плетуть маскувальні сітки, розпилюють бруси на бліндажі. Третя – це обмінний фонд. Вони хочуть наших засуджених міняти на своїх військовополонених. І хочу наголосити, що коли ми будем міняти всіх на всіх, то про цю категорію треба не забувати. Ці люди повинні сидіти у наших в’язницях і працювати на нашу економіку, на оборонку України. Хоча б з цих причин їх треба повернути.
Ми зараз забираєм людей, в яких термін ув’язнення закінчився. А ще ж є величезна кількість людей, які відбувають покарання і їм сидіти довго, і вони працюють на росіян, а потім ще їх відправлять проти нас воювати.
– Відомо, що окупанти змушували українських засуджених отримувати російський паспорт.
– Дійсно, окупанти примушували отримувати російський паспорт, тиснули на арештантів. Але все це робилось знову ж таки заради пропаганди. Наприклад, коли проходив псевдореферендум на Херсонщині, то з персоналу Херсонського СІЗО росіяни зробили картинку, що начебто ув’язнені радісно голосують за «ХНР». Але це було декілька таких людей. В цілому-то ніхто не голосував. А на росЗМІ Скабєєва верещала, що навіть українські зеки чекають «русский мир».
– А примушували як? Застосовували тортури?
– Вони казали, що України вже не існує, вона вас посадила і кинула, ви там нікому не потрібні. Але, крім залякування, росіяни пропонували і «пряники». Наприклад, за перехід на їхній бік обіцяли 3 млн рублів на сертифікат на житло, матеріальну допомогу на перший час. Щоб усе це отримати треба взяти російський паспорт.
– Чи не фільтрували загарбники при цьому ув’язнених за статусом? Тобто “мужикам” та “смотрящім” паспорт російський виписуємо, а “скривдженим” – ні.
– Розділення на статуси не було. «Скривджених», чи російською «обиженных» вони с задоволенням використовували, тому що це ж безвідмовна робоча сила, яка може все. Такі роботяги потрібні кожному.
– Чи була можливість у викрадених в’язнів зв’язатись з рідними якось?
– Звісно, ні. Всі соціальні зв’язки перервались. Навіть передачу принести було нікому. Родичі їхні навіть зараз звертаються в усі інстанції і розшукують. Місцезнаходження більшості людей ми вже встановили, але є й такі про яких нічого не відомо і в нас є припущення, що цих людей вже нема в живих. Наприклад, багато кого росіяни відправили в Мордовію.
Партачка не документ
– Нещодавно було повідомлення про те, що росіяни депортують українських ув’язнених без документів у Грузію, а та не пускає їх на свою територію, бо українська влада не підтверджує їх особу. І ці люди декілька місяців живуть у буферній зоні у лісі. Чому так вийшло та що з цим робити?
– Дивіться. Ця ситуація склалась тому, що українська влада зробила неадекватний вчинок. Вона подала список наших вкрадених росіянами ув’язнених осіб в європейську базу SIS(Schengen Information System – «Апостроф») і вони тепер рахуються, як небажані особи. Це ускладнює їхню евакуацію. Тепер таких людей можна вивезти тільки через Грузію, бо в ЄС їм шлях закритий. Але у багатьох з них є сім’ї, які евакуювались з України у Європу. Наприклад, є випадок, коли чоловік з дитиною в Німеччині, а його дружина звільнилася з колонії і тепер не може потрапити до них. Ця жінка жодного разу не була за кордоном. Чим вона там небажана особа? І виходить, що Україна все робить для того, щоб не допомагати цим людям.
До речі, в нас було два шляхи повернення. Перший – через Грузію. Другий – через перехід Колотилівка-Покровка в Сумській області. Це був найдешевший і прекрасний маршрут. Тепер цього маршруту нема з відомих причин. Тепер з Тбілісі ми везем людей літаком у Кишинів, а з Молдови вже в Україну.
Стосовно Грузії. Тих ув’язнених, які не захотіли брати російський паспорт, росіяни випускають з тюрми, дають їм якусь партачку (довідку про звільнення – “Апостроф”), потім у тюремній робі везуть в суд, який накладає на них штраф за те, що вони начебто незаконно перетнули російський кордон, хоча це Росія перетнула незаконно наш кордон, а арештанта викрала. Та для російського суду нема значення. Після суду людину без всяких документів з цією партачкою відправляють в депортаційний центр, який називається – ЦВІГ (Центр тимчасового перебування іноземних громадян). А з ЦВІГу просто везуть на кордон з Грузією і там залишають. Грузія цих людей впустити без документів теж не може. От вони і змушені там сидіти, очікуючи, поки на них з України прийдуть якісь підтверджуючі документи. А Україна документувати їх теж не квапиться. І ці люди сидять. В них нема грошей, хтось їх має кормити, лікувати. Дехто з них не витримує і ріже вени, були й такі випадки.
– А чому Україна не квапиться?
– Там процедура така. Грузинські прикордонники передають перелік цих осіб в українське посольство, а наш посол переправляє цю інформацію в Україну. А потім інформацію по цих людях перевіряють у МВС, в СБУ, в МЗС, в Міграційній службі, в Прикордонній службі. Інстанцій багато, а єдиного органу, хто б за це відповідав, нема. Тому й так довго.
– А куди ж діваються документи? Людей же оформлюють у в’язницю з документами.
– У нас є інформація, що коли в’язнів викрадали і переміщали у РФ, то багато паспортів з особових справ арештантів повитягували. Я не розумію, навіщо. Може під цими документами вони до нас диверсантів засилають. Але є частина людей, в яких документів і не було. Вони втрачені на етапі слідства, коли слідчий не положив їх у матеріали кримінальної справи. А колонії теж до цього нема діла. Людина є, та й добре. А по звільненню дають довідку, та й іди на всі чотири сторони. А як потім людині жити? Як на роботу влаштуватись? Але це окрема проблема.
– Коли особистість людини Україна підтвердила, її запускають у Грузію, а далі як?
– А далі пригоди продовжуються. Людину потрібно переправити в Україну. В посольстві їй роблять так званий білий паспорт для повернення на Батьківщину. А це теж не швидко. Людина весь цей час живе у хостелі, очікує на паспорт, очікує, поки купують квитки на літак, а на все це потрібні гроші. Також треба купити телефон, щоб тримати зв’язок і надавати інструкції, бо людина провела деякий час в ізоляції, їй треба якось адаптуватись в цивільне життя. Держава ніяких коштів на це не виділяє. Якщо у звільненого є родичі, які можуть все це оплатити, то ок. Але у більшості родичів такої можливості нема. Тому ми шукаємо донорів.
– Ці донори з кримінальних кіл?
– Ні. Нам, до речі, часто закидають таке. Наші донори – це європейські громадські організації та благодійні фонди. Кому цікаво, можуть зайти на наш сайт та все побачити.
– Коли ви повертаєте з Росії наших ув’язнених, то співпрацюєте з якимись російськими організаціями?
– Ми співпрацюємо із російськими правозахисниками. Але всі вони визнані у Росії іноагентами і не знаходяться в Росії. Та в них в Росії залишились люди, які на свій ризик допомагають, розшукують українських в’язнів по тюрмах, купують їм квитки, переправляють за кордон. У деяких моментах країна-агресор, коли бачить нашу упертість, не забороняє забирати злочинців. Особливо вони хочуть здихатись тих, хто не зламався та не отримав російські паспорти.
– Тобто хто узяв російський паспорт вважається росіянином і він може спокійно вийти з тюрми і пересуватись по Росії. А той хто відмовився від російського громадянства, відправляється в ЦВІГ, а потім на депортацію?
– Саме так. І ми навіть рекомендували нашим клієнтам отримувати російський паспорт, виходити з ним на волю і виїжджати з Росії. В Україні за примусове отримання роспаспорта ніякого покарання нема. Деякий час це працювало. Потім росіяни це прочухали і перестали надавати паспорти свої усім підряд.
– Тобто повернення українських в’язнів додому йде важко?
– Так, не легко. І не швидко, як би нам не хотілось.
Російські військовополонені живуть краще, ніж українські засуджені
– Давайте повернемося в Україну. Чи є наразі в місцях позбавлення волі катування?
– Катування є. Але ситуація змінюється на краще. Наші дії дають плоди, але є проблема. Коли засуджений скоїв злочин, то він несе за нього покарання. А от коли злочин скоюють проти засудженого в місцях позбавлення волі, то ніхто за це покарання не несе. Я вважаю в цьому надзвичайну несправедливість. Це відчувають засуджені і в них нема стимулу змінювати свою протиправну поведінку.
– Ви маєте на увазі працівників колоній?
– Так. Керівники деяких установ виконання покарань вважають себе босами кримінальної еліти, живуть по воровським поняттям, незаконно збагачуються, чинять тортури ув’язнених, вбивають і при цьому не несуть жодної відповідальності. Нами зафіксовані випадки, коли співробітники колоній застосовують до засуджених електрошокери.
– У тюрмах Росії теж існують катування, тож виходить, що засудженим нема різниці, в якій в’язниці сидіти: українській чи російській?
– Виходить, що так.
– Когось з керівників таких пенітенціарних закладів вдалось притягнути до відповідальності?
– Ні. Їх не те що не садять, а навіть не звільняють з посад. У нас за всі роки незалежності нема жодного покарання для них по 127 статті (Катування) або по 115 (Умисне вбивство). Ми подаємо в суди, але справи або закриваються, або по них виносяться виправдувальні вироки. Це, якщо справи доходять до суду. Ці керівники корупційно вирішують справи ще на стадії порушення кримінальної справи.
Наше завдання створити прецедент покарання для цих людей. Саме цього вимагає і Європа. Якщо ми хочемо приєднатися до ЄС, то маємо навести лад у місцях позбавлення волі, тому що Європейський суд завалений рекордною кількістю позовів на катування і на умови утримання в місцях позбавлення волі. Але в Мінюсті кажуть, що в нас все добре. У нас виходить так, що російські військовополонені живуть краще, ніж українські засуджені. Тобто Женевські конвенції ми виконуємо, а права людини ми не виконуємо.
Мінюст намагається цих керівників, за якими тюрма плаче, вивести з-під удару. Мене це дивує. Офіційно вони декларують, що виступають за європейський курс, за права людини, а на діли вони нам заважають очистити цю систему. Реальною реформи пенітенціарної системи вони не проводять.
Треба більше саджати можновладців і будуть зміни
– А платні камери?
– Та це показуха. Ті засуджені, які хочуть сидіти в більш-менш нормальних умовах, роблять ремонти за свій кошт. І, до речі, ремонти — це одна із корупційних складових, на яких заробляють недоброчесні співробітники пенітенціарних установ. Наприклад, за умовно-дострокове звільнення вони хабарі беруть будматеріалами начебто на ремонт колонії. Схема така. При колоніях є магазини, родичі завозять туди різні будматеріали, а потім через ці магазини керівництво закладу їх продає. На ремонт, умовно кажучи, потрібно 5 мішків цементу, родичі завозять – 45. 5 використали, а решту продали. А за ті, що використали, повертають гроші з бюджету.
– А от мені цікаво, в яких умовах Ігор Валерійович Коломойський сидить.
– Я не знаю, в яких умовах він сидить, але думаю, що ремонт і кондиціонер з плазмою в нього є. Я, до речі, за те, щоб садили більше можновладців. Бо, як показує практика, коли в тюрму стали потрапляти різні депутати та бізнесмени, то пішли зміни на краще. Але я за те, щоб таких, як Ігор Валерійович саджали в загальну камеру. Щоб він створював умови для всіх, а не закривався в окремому люксі.
– Скільки нам ще треба десятків років, щоб змінити цю систему?
– Я бачу світло в кінці тунелю. І шанс з’явився саме зараз. Україна стоїть на шляху, щоб стати цивілізованою країною. Ми йдемо до ЄС і керівництво країни, мабуть, окрім Малюськи, розуміє, що треба не імітація реформ, а реальні зміни. Цього вимагає і Євросоюз.