Боротьба за мову і Радіо Свобода. Розмова з професором Андрієм Содоморою
(www.radiosvoboda.org)

У 1954 році, коли Радіо Свобода, яке тоді мало назву Радіо Визволення, вже понад два тижні мовило українською мовою, Андрій Содомора вступив у Львівський національний університет імені Івана Франка. Нині він відомий перекладач, письменник, філолог, знавець античної літератури. У 1962 році Андрій Содомора переклав віднайдену давньогрецьку комедію Менандра «Відлюдник».

Тоді, наприкінці 1950-х, мешкаючи у львівських квартирах, Андрій Содомора бачив радіоприймачі, по яких львів’яни слухали Радіо Свобода, приклавши вухо до радіо.

Андрій Содомора поділився своїми спогадами про Радіо Свобода і окреслив важливі смисли, які воно доносило до слухачів.

– Пане Содоморо, у 1954 році якраз в серпні почало своє мовлення Радіо Визволення українською мовою. У вересні ви стали студентом львівського університету. А коли ви довідалися про Радіо Свобода, коли воно увійшло у ваше життя?

– Кілька років перед тим, посеред села був стовп, а на ньому був «капелюх», як казали, і він промовляв від 6-ї ранку до опівночі. Якась старенька жінка, яка не виходила з хати, мабуть, серйозно запитувала, а хто ж полуденок носить тому, хто на стовпі говорить? Це таке перше моє враження про радіо. Можете собі лиш уявити, який колосальний технічний прогрес від мого дитинства до нинішнього дня! Просто фантастика!

А вже потім було радіо в кожній хаті. Ми ходили до школи, десь 5 кілометрів через поля. Вставали о 6-й годині, коли з цього «капелюха» лунало «Союз нерушимих…». Пам’ятаю, мій тато, учасник визвольних змагань, завжди говорив, що союз – це є колос на глиняних ногах. І цей «нерушимий обрушиться. І я запам’ятав цю батькову фразу. Союз обвалився. Бо це була сила, позбавлена чогось світлого, чогось розумного, чогось людського.

Я приїхав у Львів у 1954 році. Моя сестра мешкала у Львові на вулиці тоді Комсомольській, тепер братів Рогатинців. Пам’ятаю кімнатку, я один рік там прожив. І пам’ятаю свого шваґра, який так припадав вухом до того приймача, виробленого в «Ризі».

Так і бачу цю картину: як припав вухом, крутив, а там шкварчало, скрипіло, зойкало і щось пробивалось. Коли шкварчання стихало, то ми вже чули голос, який настільки багато для нас значив.

Я мешкав по різних квартирах і завжди був той самий образ, що припадали вухом до цього приймача і слухали, пробивались голоси, які промовляли слово. Це ж колосальна сила! І я тоді зрозумів, наскільки це важливо, щоб до людей доносився оцей голос, оце слово. Я знову ж таки пригадав собі Сенеку – «Хто страх подолав – у того й мова вільна». Тоді це був страх, тоталітарна система, терор. Дисиденти здолали страх і мова їхня була вільна.

Найганебніше – це рабство добровільне. Були ті, які відчували свободу в несвободі, і такі, для яких свобода – це була ситість, і все. Була така жахлива моторошна фраза – «ситий, чого ще треба?».

Ті, які хотіли зрозуміти, що таке людина, що таке життя і для чого людина живе, то для них СРСР – це була чума, імперія зла. І хотіли з цього вибратися, подолати страх і слухали Радіо Свобода. Письменники, зокрема перекладачі, голос Миколи Лукаша! Скільки він важив, голос Бориса Тена, голос Григорія Кочури. І я тоді вже потрішки приєднувався до цього голосу без страху. Хотів передати ці волелюбні голоси античних авторів, які страшенно важливі були для нас у той час. У чорні дні 1972-го.

У цей час вже ходили «чорні списки» небажаних для радянської влади авторів. Все писали і перекладали твори у шуфляду. Але ми мали журнал «Жовтень» (нині «Дзвін»), то там вдавалося багато чого друкувати, не зверталось уваги на «чорні списки» і пробивались ті голоси.

– А чи знали ви, що ваше ім’я згадували у передачах Радіо Свобода? Чи зачитували якісь ваші переклади античних авторів?

– Не пригадую вже так конкретно. Але я десь відчував.

Мені дуже приємно було, що я приєднався до тих, які по-своєму протистоять цій тоталітарній системі, докладаються до того світла і роблять все те, що можуть. Я й дотепер це роблю, розуміючи, що боротьба за незалежність, боротьба за свободу – це боротьба, яка ніколи, по суті, не припиняється.

Навіть, якщо є повна незалежність, повна свобода, то тим більше треба працювати, не розслаблятися, щоб цієї свободи не втратити. І щоб ця свобода наповнювалася тим, заради чого ми відстоювали її – щоб людина ставала людиною.

Завжди собі пригадую знамениту фразу, дуже просту, грецького драматурга Менандра, до речі, мій перший проєкт перекладу його комедії. Він сказав: якою прекрасною є людина, якщо вона людина. Цей шлях від людини за назвою до людини за наповненням – це і є боротьба за свободу. Чим більше буде цього світла, тим менше темряви, і тим більша надія, що колись це найстрашніше зло, яким є війна, буде відступати.

– А наскільки важливо було чути українську мову, якою вона була?

– Дуже важливо, якою мовою промовляти до слухачів. Мені здається, що найважливішим епітетом тут буде жива мова. Якою б правильною вона не була, мова на серці не лягатиме, поки вона не буде живою, поки в ній не будуть ті соки від землі, від дідів, прадідів, які роблять мову живою, які сповнюють її тією енергетикою, яка лягає на серці.

Нині ми дуже боремось за правильну мову. Для мене слово «правильна» не з приємних слів. Я нічого не маю проти правил. Але на першому місці повинно стояти, чи ця мова є жива. Чи в цій мові пульсує наша українськість?

А в чому ця українськість? У лексиці, мовних конструкціях, у тому, що ми повинні берегти її! Ми звертаємо найбільшу увагу саме на слові окремо взятому, а не на сув’язі слів, в яких і проявляється українськість української мови. І цю українську мову ми чули з радійних передач у час заборони.

– Про арешти дисидентів ви дізнавались з Радіо Свобода? Чим для вас була правда у той час?

– Це було дуже важливо, тому що ми чули правду. Чули про всі ті арешти. А правда не вимагає коментарів, пояснень. Правда є правдою. Це надзвичайно важливі були ті акценти, ті повідомлення, щоб ми тут знали, що в нас робиться.

Я пам’ятаю, як ми їхали у річницю Чорнобильської катастрофи. У Києві був творчий вечір. У потязі я їхав поруч з письменником Юрієм Ковалем і з нами ще були шахтарі, але не ті, які під землею працюють, а начальники. Вони обоє пригощались, якесь їли м’ясо. Якраз тоді вже почалися арешти. І один до другого каже: «Ну, і что ім надо? Ну от ситий, шо надо?». Мені так врізалася ця сцена. Це такий чіткий вододіл між людьми, для яких ситість є всім, і тими, які шукають іншого у житті. Тепер це якесь наче відлуння тієї моторошної фрази. І якщо говорити про мову. То теж чуємо що ще треба? Бо ж ми, мовляв, розуміємося і так. А треба надзвичайно багато.

Треба не тільки розуміння, а треба, щоб мова лягала на серце. Щоб прочитаний текст працював не тільки для рації, а для душі. Коли почалась війна, я студентам казав: «Хочете знати, що таке мова? Яка її роль в нашій боротьбі з ворогом? Не тільки прочитайте, а увійдіть у вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Там все сказано.

Сосюра говорив не про доменну піч та індустрію. Говорив те, що є в серці. А це надзвичайно небезпечно для ворогів України. Бо коли людина вже це тримає в серці, коли це її душа, її серце, то вона вже ніколи не зрадить, ні перед страхом не відступить. Бо вона розуміє, що таке людяність, що це те, що з людини робить людину.

До речі, я не раз чув, що досить тих сліз, треба бути злими. Навпаки, нам щораз треба бути світлішими, щоб ми розуміли, проти чого ми боремось і задля чого. Якщо зло піде проти зла, то це зло буде примножене. Так що ми повинні пам’ятати і розуміти, що боротьба за мову – це боротьба за серце, за красу, за те, що людина є не тільки розумною, а й людяною.