У другу неділю вересня в Україні вшановують День пам’яті жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
Тимчаки й Димчаки – лемківські родини з Донбасу. Їхніх родичів після Другої світової війни депортували з традиційних лемківських поселень (зараз у складі Польщі) на український схід. Димчаків – на Луганщину, Тимчаків – на Донеччину. Обидві родини вижили, прижилися, змогли дати гідне життя нащадкам. Однак після початку російсько-української війни представники обох родів були змушені полишили край, що став їм рідним, і так само, як предки, шукати прихистку деінде.
Що пережили їхні рідні під час і після депортації, як зберегли свою унікальну говірку та про досвід вимушеного переселення через понад пів століття, який довелося здобути їм самим, – представники двох родин розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?»
Тимчаки
Андрій Тимчак – військовослужбовець одного з підрозділів ЗСУ, який воює на Донецькому напрямку. Позаду в чоловіка – два з половиною роки служби, на яку він пішов добровольцем на початку великої війни.
А ще за його плечима – багаторічна громадська робота. Народжений у селі Званівка Бахмутського району Донеччини, він намагався відроджувати традиції своїх предків у степовому краї.
Андрій розповідає: він сам – нащадок лемків. Цю етнічну групу українців переселили з території Лемківщини одразу після Другої світової, коли Польща й СРСР ділили території. Тоді післявоєнна комуністична влада Польщі депортувала із західних територій Львівщини понад 140 тисяч українців. Серед них були й батьки Андрія.
«Якщо подивитися на карту Львівської області, то ми побачимо з західної сторони – рівну пряму лінію. Так-от: коли ви бачите на картах прямі лінії, то можете уявити – це, можливо, людські трагедії. Де б людина не народилася, коли її насильно переселяють, вона не лише залишає свій дім, вона залишає свій край. І це – справжня трагедія», – каже Андрій Тимчак.
На сім’ю давали пів товарного вагона. Корови їхали окремо. Їхали – місяць
Під час вимушеного переселення його батькові було 11 років, матері – сім. Вони добре запам’ятали, як їхали з рідного села Ліскуватого та як налагоджували життя «з нуля» у Званівці на Донеччині, розповідає Андрій.
«Депортація ця була «лояльною» – людей попередили. Хтось – вірив, хтось – не вірив. Ходили розмови. Зрештою, довелося виїздити. Не поїхати було не можна. Як вивозили? Всі були в списках. На сім’ю давали пів товарного вагона. Корови їхали окремо. Їхали – місяць. Розселили в три села – Званівку, Верхньокам’янське й Роздолівку. Для цих родин були збудовані прості будинки з дерева та глини. Це були невеликі хати – 6 на 7 чи 7 на 8 метрів. Усім – не вистачило, тому доводилося жити по дві родини в хаті», – переказує чоловік розповіді своїх родичів.
Тоді це було пусте місце, степ. Не було ні дерев, ні посадок. Топили кізяками
Вихідці з вологих і прохолодних Карпат опинилися в сухому і спекотному донбаському степу, каже Андрій. Пристосовувалися тяжко.
«Розказували, що влітку просто ховалися в погребах, бо на вулиці було дуже спекотно… Тоді це було пусте місце, степ. Не було ні дерев, ні посадок. Топили кізяками. Мені це дивно. Адже я народився у Званівці – і тоді вже довкола були посадки. Дрова. Але в той час нічого цього не було. Вони збирали кізяки, сушили – і топили», – говорить нащадок лемків.
Згодом, розповідає чоловік, переселені з Лемківщини родини змогли пристосуватися до нових умов – збудували цегляні будинки, нажили господарство. У 60–70 роки ХХ століття їхня Званівка стала заможним селом.
«Але лемки, бойки чи то українці – про це вже не йшлося. Всі знали – то переселенці», – говорить він.
Історією свого роду Андрій зацікавився вже в зрілому віці, після сорока. В інтернеті знайшов перелік питомо лемківських прізвищ, серед них – і своє. Потім виникла ідея створення у Званівці молодіжного простору «Лемко-центр» для популяризації лемківських традицій.
«Одним із заходів став досить масштабний фестиваль. Ми проводили його щороку. Мене підтримувала дружина Юлія і молодший брат Роман. Було більше ніж десяток локацій, звук, світло… Ми робили свою роботу, це було важко, але цікаво, влада нас не підтримувала. Мама цього всього вже не застала, а батько – застав», – говорить Андрій.
«Лемко-центр» у Званівці діяв з 2015 року аж до початку великої війни. У перші дні після повномасштабного вторгнення Росії Андрій вивіз родину на Івано-Франківщину, а сам пішов до військкомату. Пізніше, говорить він, йому довелося служили в рідних місцях. «Лемко-центр» ще був цілий. 23 лютого 2023 року під час чергового обстрілу села його розбомбили.
«Будинок був цілеспрямовано обстріляний. Прилетіло від 10 до 20 засобів артилерії. Все, у що вкладене життя, зруйноване. Вигоріло абсолютно все… Я був недалеко, і вже на другий день туди приїхав», – каже Андрій.
У своєму підрозділі, говорить виходець з Донеччини, він – єдиний лемко. «Живий лемко з Донбасу» – іронізує військовий.
«Лемківську говірку я трохи розумію. Але говорити – не говорю. Слова дуже відрізняються від українських. Наприклад, картопля – «булі». Булі варені, булі смажені. І я – де б не бував, у яких куточках України – коли говорив «булі», мене не розуміли. Ніхто не чув такого слова», – каже Андрій.
«Хлопці, з якими я служу, – із заходу України, бо наша бригада – із заходу України. В основному – бойки. Асоціація зі сходом яка? Що тут усі – «сєпари». А тут – ось, будь ласка: живий, нормальний, лемко з Донбасу!»
Чоловік не будує планів на майбутнє, але має мрію – відвоювати Україну й відродити «Лемко-центр» у рідному селі на Донеччині.
Димчаки
45-річний Владислав Димчак – художник, який народився в Луганську, а зараз мешкає у Львові. Він також лемківського роду. Розказує: його мати – наполовину лемкиня, з роду Похна, а батько, якого вже нема, – був «чистокровним» лемком з роду Демчаків (під час оформлення документів прізвище зазнало спотворення).
Але люди розуміли: на перший раз – просять, а на другий – уже нічого не зможеш забрати
Під час депортації батькові був рік, каже Владислав. Він приїхав на Луганщину зі своїм батьком Миколаєм та матір’ю Ориною, Владиславовими дідом та бабою.
«Звичайний рід, працьовиті люди, хатинка своя була… Як їх депортували? Не те, щоб примусово. А так – «попросили». Але люди розуміли: на перший раз – просять, а на другий – уже нічого не зможеш забрати. Тому – їхали. Що могли, взяли – і поїхали», – каже він.
Його старших родичів по батьковій лінії, говорить Владислав, привезли на схід Луганщини, до села Карла Лібкнехта, що за 20 кілометрів від Луганська. З 2014 року воно в окупації. У цьому селі Владислав бував у дитинстві та юності.
«Бабуся Орина розмовляла по-лемківськи. Одяг носила звичайний, але берегла вишиті рушники, ікону – вивезені з батьківщини. Ми до неї приїздили в гості, на літніх канікулах, на вихідні та свята. Про історію переселення вона нічого не розповідала, а дід раніше відповідав, якщо питали: «Я не хочу до Сибіру». Це ж було ще за Радянського Союзу, тоді й до української мови, у всякому разі на сході, ставлення було неоднозначне, і люди просто боялися говорити. Мій батько розмовляв російською, тобто був вже русифікований. Хоча з братами по телефону – по-лемківськи. Ми в родині говорили російською. Я по-лемківськи знаю лише окремі фрази. Мене завжди дивувало слово «гєрок» – піджак по-лемківськи», – говорить Владислав.
Рід його матері, веде далі чоловік, також має цікаву історію. Його дід, материн батько, Карл Монастирський, був з української шляхти, родина мала багато землі. Його репресувала радянська влада, а коли чоловік повернувся із заслання з Сибіру, змінив ім’я і прізвище. Був Карлом Монастирським – став Омеляном Ковальчуком. Владислав його не застав – той був виснажений неволею і рано помер.
Сам Владислав народився й виріс у Луганську, там же закінчив художнє училище. Вищу освіту здобув у Львові, в Академії друкарства, але потім знову переїхав до Луганська. Там його застали події Майдану й початку російсько-української війни.
«Бачив у Луганську всі ті «антимайдани». Бачив автобуси, якими звозили на них людей з Росії. У мене будинок в центрі, їдеш з роботи – а весь центр забитий бусами з ростовськими та воронезькими номерами. Спершу було спокійно. А потім, як їх спустили з ланцюга – вони почали виловлюватися й бити людей, почалися захоплення адмінбудівель. 6 квітня вони захопили СБУ, я пам’ятаю це дуже добре. Потім стало страшно ходити по місту. Кількох знайомих «на підвали» забрали», – згадує він.
Історія ніби зробила коло
Майже до кінця літа 2014-го Владислав з родиною ще залишалися в Луганську, сподівалися на визволення міста українськими військами, але потім вирішили виїздити.
«Взяли найнеобхідніше – деякі речі, комп’ютер для роботи. Думали, що дуже швидко повернемося», – згадує він.
Зараз нащадок лемків мешкає у Львові. Малює картини й створює графіку для комп’ютерних ігор.
«Історія ніби зробила коло. Я ніби повернувся назад. Знаю, що на Львівщині є багато родичів по маминій лінії, на жаль, я їх не знаю… Розповідаю дітям, що ми – лемки. Свою історію треба знати, цікавитися, бо це – коріння», – каже чоловік.