«Мовчати українською». Як Росія відбирала у Донбасу українську мову
(www.radiosvoboda.org)

Історія родини з Луганська: зберегли крізь депортацію

«Чотири покоління заборонених», – так про свою родину розповідає луганчанин
Сергій Миколайович (ім’я змінюємо з міркувань безпеки). Йому 73 роки – усі прожив в
Луганську, останні десять – в окупації. Каже: на собі відчуває, що історія циклічна, а
«методи загарбництва» – однакові: і в імперській Росії, і в СРСР, і в РФ. «Імперія
намагається зжерти усіх, але постійно давиться Україною», – розмірковує луганчанин.

«Наприкінці 1914-го мою бабцю, яка була ще дитиною, Російська імперія депортувала з
Тернопільщини на схід. Не на Донбас, а саме на схід – так правильно називати Луганщину та
Донеччину. Бо тут були українські села, а не великі фабрики, заводи та підприємства з
гучною пропагандистською назвою «Донбас». Попри негативне ставлення «імперіалістів» до
українського – люди мали можливість спілкуватися рідною мовою та дотримуватися рідних
традицій. Якщо, звичайно, не хочеш вилізти в вище суспільство. Але таких серед селян було
небагато», – розповідає Сергій Миколайович.

Історія повторилася через майже 20 років: у 1933 році його маму дитиною із українського
села на сході радянська влада депортувала до Сибіру. Вона потім згадувала – сім’ї
пояснили, що таким чином рятують дітей від наслідків голоду. А Сибір назвали «більш
сприятливим регіоном». Там дівчинка з Луганщини прожила до 19 років.

«Сибір – регіон, де за українську мову та культуру влада СРСР знищувала людей – від малих
до великих. І попри те, що таких, як ти, україномовних, там були тисячі, чимало обирало за
краще «мовчати українською», ніж померти. Особливо коли йшлося про дітей та підлітків. На
початку 50-х, після Другої світової війни, коли потрібні були робочі руки на заводах та
шахтах Луганщини та Донеччини, моїх батьків, (тата депортували з Харківщини до Сибіру в
дитинстві – ред.) завезли до Ворошиловграда (так називався Луганськ у 1935-1958 та
1970-1990 – ред.). Тут вже було чітке розуміння – ти маєш говорити російською, якщо хочеш
працювати, а не існувати. Тому звичка «мовчати українською» тривала у батьків все життя.
Велике місто на сході України не пробачило б «сільську мову», – згадує Сергій Миколайович.

Тож Сергій народився вже в цілком зросійщеній ворошиловградській родині. Поза домом –
показова російська, вдома батьки з ним також розмовляли російською, щоб у школі нічого не
сказав українською й у них не було проблем. А от співали й розповідали казки у сім’ї –
українською.

«От зараз я – дідусь, хоча і на відстані. Але радію, що онукам читають українською (вони
живуть у Дніпрі – ред.), бо через ось ці казки «вбирається» рідна мова. Може, саме тому,
хоча ніколи не розмовляв українською на людях, завжди її добре знав і вважав рідною, бо
мама співала колискові й читала казки в дитинстві саме нею. Тому українська й асоціювалася
із чимось рідним, сімейним», – ділиться спогадами Сергій Миколайович.

Далі у Сергія була російськомовна школа, потім – російськомовний університет і радянська
армія. В останній – не важливо, ти з Узбекистану, Казахстану, Латвії, Литви чи України –
маєш спілкуватися із товаришами по службі лише російською.

«Це було позиціювання мови єдності. Такий собі «мир, дружба, жвачка». Слухати російську
від казаха чи киргиза – це було реальним знущанням у першу чергу над цією людиною.
Багатьом, дійсно, було важко, попри те, що говорили вони нею із дитинства. Але ж ми – люди
Радянського Союзу. Ми всі єдині. Тому і всі вимушені були говорити російською. А далі було
повернення до рідного міста і перший завод», – розповідає Сергій Миколайович.

Сам він українською не спілкувався, але були колеги з Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини,
які приїхали до Луганська за кращим життям – працювати на заводи. Більшості з них
бригадири одразу пояснювали: хочеш мати бодай якісь привілеї та рух у кар’єрі – українську
забувай.

«Ось ці україномовні колеги насправді підтримували один одного, збиралися у невеликі
компанії, зустрічалися вдома таємно, де могли спокійно читати вірші, співати пісні –
відвести українську душу. Мені – російськомовному – тоді було взагалі незрозуміло,
наскільки їм важко виживати. Як потрібно було ламати свій генетичний український код. Поки
не познайомився із дівчиною з Полтавщини, яка потім стала моєю дружиною. Щоправда, зі мною
їй стало ще важче, коли я перейшов на державну роботу. Тут за будь-яку українськість можна
було і строк отримати, й чергову сімейну депортацію. Тому не ризикували. Дружині теж
довелося «мовчати українською», – розповідає Сергій Миколайович.

Подружжя прожило разом 30 років, виховало чотирьох дітей. Коли Україна набула незалежності
й у Луганську почали відкриватися україномовні школи, туди віддали молодших дітей. Діти
мову знали, але до 2014-го усі спілкувалися російською. Бо навколо російська: в магазинах,
транспорті, роботі, навіть в україномовній школі були вчителі, які викладали російською.

Все змінила війна: на історію родини четверте покоління подивилося уже по-новому. Виїхавши
з окупованого міста, діти принципово перейшли на українську. Онуки Сергія Миколайовича
спілкуються із дідом українською. 10 років намагаються вмовити виїхати з Луганська, він –
проти. Каже, у нього тут своя місія.

«Діти зараз боронять Україну (служать у лавах ЗСУ з 2022 року – ред.). Я ж жартую, що
чекаю їх вдома з онуками – в Луганську, коли вони повернуться із синьо-жовтим стягом до
рідного міста. Чекаю і «мовчу українською». От тільки зараз – у свої 73 роки – розумію, що
мала на увазі бабця, коли розповідала, чому вона ніколи не могла говорити рідною
українською. «Мовчати українською» – коли ти відчуваєш українською, думаєш українською,
але не можеш нічого сказати, бо тебе вб’ють за неї. Сучасний Луганськ змушує мовчати
українською, як і в 1914-му моя бабця, як в 1934-му моя мама, як у 80-х – дружина. Але ж
кінець-кінцем україномовний схід заговорить… не Донбас, а саме схід», – впевнений Сергій
Миколайович.

Таких доль та історій родин, як у Сергія Миколайовича, на Луганщині та Донеччині – тисячі.

Дике поле: як Кремль стер історію сходу до Донбасу

Російські окупанти та підконтрольні їм представники угруповань на Донеччині та Луганщині –
неодноразово заявляли, що історія східних регіонів України починається саме «з Донбасу»,
який «завжди був російськомовним». Мовляв, до початку освоєння «Донецького
кам’яновугільного басейну», тобто до початку XX століття, тут взагалі ніхто не жив.

Проте історичні документи, мапи та й переписи населення свідчать про зовсім інше.

А що ж було на східних територіях сучасної України до цього часу?

«До XV століття це було Дике поле, по якому ходили й де жили всі, хто бував на півдні
України. XV-XVIII століття – період козацької колонізації, до якої потім додалася урядова
імперська колонізація і самовільне заселення селянами-втікачами, які шукали собі вільного
життєвого простору», –

пояснює етнограф
Леся Гасиджак.

«Це був фронтир – територія, на яку не поширювалася централізована влада сусідніх держав,
це і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита, і Кримське Ханство, і Московія. І
тривалий час ці центри не могли опанувати оцей степовий обшир. Але він не був порожній.
Заселявся він переважно українцями. Якщо говорити саме про «колонізацію степу», то першими
там були запорізькі козаки. Вони тікали на степи якомога далі від будь-якої влади, там їм
було комфортно. Могли жити більш-менш вільно, мали вдосталь землі, своєю чергу, самі це не
плануючи – захищали інші землі, які були під владою московського царя, від набігів
кочовиків», – розповідає журналіст, письменник, дослідник Донбасу Максим Віхров.

Російська імперія: десятки законів проти української

8 січня 1654 року гетьман Богдан Хмельницький скликав військову раду у Переяславі. Військо
Запорізьке «разом з містами й землями» присягнуло московському цареві. Досі ця угода
сприймається істориками по-різному, адже невідомо, які саме «пункти» насправді були
обговорені Хмельницьким і що насправді
потім прописала
в документі Москва.

Але з моменту того «об’єднання» Росія постійно своїми указами обмежує, утискає та
забороняє українцям розмовляти рідною мовою. Найвідоміші із численних указів і документів
– Валуєвський циркуляр від 1863 року, яким царський уряд суттєво обмежив сферу вживання
української мови і Емський указ від 1876 року, який фактично заборонив українську.

Попри це, на сході сучасної України українська мова продовжувала жити. У 1879 році в селі
Олексіївка (нині це територія Перевальського району Луганської області) родина Алчевських

відкрила однокласну земську школу. Навчання там велося українською мовою. А викладав – Борис Грінченко, письменник,
укладач словника української мови. За кілька років своєї роботи він створив кілька
підручників для школярів східного регіону, щоб
вони вивчали рідну мову.

За переписом населення у Російської імперії 1897 року у Катеринославській губернії, що
включала більшість сучасної Донецької та частину Луганської області, українською мовою
розмовляло 68,9% жителів, російською – 17,3%.

Кожне обмеження зачіпало всю територію України, яка на той момент була підконтрольна
спочатку царській, а потім імперській Росії. Але схід відчував ці обмеження сильніше саме
через максимальну близькість до російських територій. Особливо це стало проявлятися у
радянські часи, коли територією, де був розташований Донецький кам’яновугільний басейн,
дуже зацікавилися у Москві.

Радянський Союз: фізичне знищення української ідентичності

Російська була мовою міст, які Радянський Союз продовжував «створювати» на теренах
сучасних Луганщини та Донеччини – поблизу місць видобутку корисних копалин. Але тодішня
влада була зацікавлена в знищенні українських сіл, зазначають історики. Причин на це у
Сталіна було кілька, серед яких і бунтівний характер українських селян, які не
підтримували радянську владу.

Цілеспрямоване знищення сіл, які були населені україномовними, став одним із вагомих
факторів, який вплинув на зросійщення Донеччини та Луганщини.

Етап 1. Розкуркулення

У 1929 році почалася загальна колективізація, яка передбачала залучення всіх селян у
колгоспи. Комуністичні ідеї перевести усі ресурси, засоби виробництва та матеріальні
цінності під контроль Компартії селяни сприйняли негативно. Вони не розуміли, про яку
свободу кажуть більшовики, якщо фактично змушують віддати землю, вирощене зерно та худобу.

Заманити до колгоспів їх не вдалося, як результат, 30 січня 1930 року вийшла постанова
Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств…», яка
офіційно розпочала репресії проти самостійних і успішних селянських домогосподарств.

Постанова Політбюро ВКП(б) наказувала:

• безоплатно забрати землю і майно у селян, які не захотіли вступити у колгоспи;
• 60 тисяч куркулів заслати до концтаборів;
• 150 (без членів родин) тисяч осіб депортувати;
• в табори з України відправити 15 тисяч «единоличников»;
• депортувати з України до 35-ти тисяч «куркулів»;
• майно репресованих підлягало конфіскації;
• виселятися із домівок мали і усі члени родин репресованих.

Більш заможних селян відсилали вглиб Росії, відбираючи перед цим їхнє майно. «Куркулями»
більшовики називали заможних селян, які мали велике господарство та найманих робітників. У
них примусово відбирали власність, а їх самих відправляли на заслання, у табори чи
розстрілювали. Тільки у 1930–1931 роках до Уралу, Східного та Західного Сибіру, Далекого
Сходу та Якутії депортовано 63 817 селянських сімей з УРСР, багато з яких зовсім не були
заможними, а мали лише, наприклад, корову.

На кінець 1930 року в УРСР «було розкуркулено 70 407 селянських господарств. За межі
республіки виселили 31 593 сім’ї (146 229 осіб). У північні райони СРСР з УСРР виселили 19
658 сімей (93 461 особу), а до Сибіру – 11 935 сімей (52 425 осіб)».

У 2020 році до Радіо Свобода надійшов
лист від Зої Грехової, яка розповіла про розкуркулення її пращурів – прабабки Зої Стоян (1904 року народження)
з села Осикове Донецької області.

Стояни мали 6 десятин землі, дві великі хати, господарство, власну цегельню, олійню.
Усього у родині було 24 людини. Усі працювали на землі, а також запрошували робітників із
села під час збору врожаю. Родину поважали односельці, хтось встиг попередити, що йдуть
розкуркулювати. Тож дорослі встигли приховати прикраси, які потім в часи Голодомору
вимінювали на хліб.

«Діда прабабки – Федота – відправили до Сибіру. Десь по дорозі він зник. Решта родини мала
заборону на поселення в радіусі 50 кілометрів від їхньої землі. Жили вони у землянці, а з
їхнього будинку зробили тоді конюшню, меблі порубали й спалили. Велика і згуртована родина
розпорошилася. Таку мету і переслідувала нова «червона» влада, але рід вижив. Розкидало
усіх по різних містах та селах, але вони вижили, стали на ноги й вивчили своїх дітей», –
розповіла Радіо Свобода Зоя Грехова.

У розмові з журналістами Донбас Реалії переселенка з Волновахи Олександра Коваль
розповідає, що в Заїківці Луганської області розкуркулили її прабабку – попри те, що
родина не була надто заможна і мала усього кілька корів. Але відмова голови сім’ї
підкоритися більшовикам і віддати зерно поставила хрест на майбутньому родини.

«Прабабці Марії було 5 років. Розповідала, що мама відвела всіх сімох дітей в кімнату й
просила не виходити. Єдине, що чула прабабця – крики своєї матері, щоб не вбивали
чоловіка. Цей материнський крик був настільки страшним, настільки болючим, що ще кілька
років їй снився. Батька тоді дуже побили та дали два дні, щоб покинути село. Вони вирушили
одразу, і як виявилося – недарма. Вже наступного дня за ними прийшли, але нікого не
застали. В будинку, до речі, тривалий час потім жили більшовики. Дуже їм він сподобався»,
– згадує Олександра.

Етап 2. Голодомор

На початку XX століття Україна пережила три періоди штучного голоду: 1921-1923, 1932-1933
та 1946-1947 роки. Найтрагічнішим з них виявився другий. Це було, як стверджують
дослідники, свідоме рішення Сталіна щодо знищення українського села як політичної та
цивілізаційної основи українського народу.

На Донеччині, за словами історика Василя Марочка, раніше, ніж в інших регіонах, був
запроваджено режим так званих «чорних дощок». На них радянські органи влади «вносили»
назви сіл, які не виконували хлібозаготівельний план. А це автоматично означало припинення
будь-якого продовольчого постачання і оточення селе заслонами з червоноармійців.

«Наші колеги, українські демографи, застосовуючи свої класичні методики, вважають, що
втрати на Донеччині становили в межах 11–12% від усього населення. За моїми підрахунками,
зіставляючи порайонну кількість на січень 1933 року із наявним населенням на червень 1936
року, для Донеччини (бо була Донецька область, до складу якої входила і частина
сьогоднішньої Луганської) втрати становили 25–27%. Тобто чверть населення було втрачено»,
–
зазначав Василь
Марочко.

Варвара Черняєва (Копани, Луганщина): «На місцевому кладовищі
вирили велику яму і туди звозили померлих. А часом ще з ознаками життя. І так живими й
закопували».

Раїса Часник (Лозна-Олександрівка, Луганщина): «Наша хата крайня була і ярок, і
їхала коняка. Коняка втопилася. І тоді всі люди, які знали, прибігли до цієї коняки:
зарізали й по куску поділили все. І наварили коняче м’ясо. Батя взяв запросив свого
батька, нагодував теж цією конятиною. І видно, дуже багато, що батько помер од того, що
дуже багато наївся».

Іван Колєснік (Дмитрівка, Донеччина): «Бабця – єдина вижила з п’яти дітей. До кінця
життя плакала, якщо викидали якісь шматки їжі чи крихти зі стола. Плакала, бо згадувала
старших, які їй віддавали такі ж крохи, щоб вона не померла».

Ще одна масштабна хвиля стирання української ідентичності, як наслідок Голодомору,
відбувалася у містах, куди втікали із сіл. Щоб бодай якось прогодувати свої родини,
чоловіки були вимушені кидати землю та йти на підприємства. І там вони чули: отримав
роботу, працюєш на підприємстві, то розмовляй російською, ніякої «сільської української»
бути не може.

Після знелюднення багатьох регіонів внаслідок штучного голоду, в Україну почали завозили
«робочу силу» – колгоспників із Росії. Везли з Горківського краю, Чорноземної області (яка
нині розбита на Курську, Воронезьку і Тамбовську) у Харківську, Дніпропетровську, Одеську
та Донецьку (куди тоді входила і частина Луганської) області.

Усього було 329 ешелонів переселенців – це близько 23 тисяч сімей. На їхнє переселення
радянська влада виділила близько 15 мільйонів 500 тисяч рублів, замість того, щоб надати
допомогу місцевим.

Причому політика радянської влади була така, що ті, хто приїжджав на місця «вимерлих сіл і
селищ», отримували більше допомоги, ніж ті, хто цей Голодомор пережив. Приїжджих звільняли
від сплати сільгоспподатку на три роки, вони могли не постачати державі молоко та м’ясо,
родині давали корову та коня, родини отримували безкоштовно будинок, а ремонт мали їм
забезпечити місцеві колгоспи.

«В одному з документів навіть є свідчення про те, що треба було закупити для переселенців
патефони коштом місцевих колгоспів», –
розповідає історик
Ніна Лапчинська.

Для росіян відкривали спеціальні російськомовні класи, завозили пресу та книги російською.
А місцеві українці, які виїхали під час Голодомору і змогли повернутися, з’ясовували, що
їхні хати зайняті. Надавати місцевим житло було заборонено.

На думку доктора історичних наук та дослідника історії України 20-30-х років
Станіслава Кульчицького, у 1933 році переселенський комітет перемістив у теперішні Донецьку та Луганську області
жителів інших регіонів України значно більше, ніж із території Росії чи Білорусі. Крім
того, чимало з них повернулося додому, зіткнувшись із труднощами на фабриках та заводах.

«Щороку на Донеччину, тобто лише у Донецьку область, прибувало від 400–700 тисяч
населення. Звісно, що не всі залишалися, плинність робочої сили таки була. Але це був
такий мікс, коли ми розуміємо, що у цьому міксі при агресивній ідеологічній політиці
утворювалась інша спільнота, яка не була характерна для донецького краю. Цей регіон був
полем експерименту, де він вдало був витворений», – каже Леся Гасиджак.

Етап 3. Депортація українців, завезення нової робочої сили

Масштабна індустріалізація у Російській імперії в XIX столітті стала причиною завезення
робочої сили на схід України. Працювати приїжджали жителі сіл сусідніх російських
областей.

Керівництво шахт та заводів, а також усі керівники середньої ланки, як то бригадири чи
майстри, були російськомовними. І почалося це ще з часів Російської імперії, каже Максим
Віхров.

«Перші, хто привіз на Донбас нормальні технології, інженерні кадри, гроші – це ж
європейці. І зі своїми привезеними працівниками вони говорили французькою, німецькою,
англійською, проте, коли почалася підготовка саме місцевих кадрів, тоді акцент був на
російськомовних. Адже російська була мовою імперії. І якщо україномовна людина з села
потрапляла на завод чи шахти, то була змушена опанувати російську, бо це мова, якою
говорили на виробництві, якою зверталася адміністрація», – коментує Віхров.

Тому етнічні українці, які жили в імперських контекстах, були вимушені переходити та
ідентифікувати себе як росіяни, щоб вижити.

У роки Другої світової війни та після її закінчення СРСР поглинув нові регіони України.
Усього з 1944 по 1951 роки (а в окремих випадках і по 1952 рік) виселили майже 750 тисяч
українців. Перші хвилі виселення прокотилися у 1944–1946 роках. Це було покарання за
бажання бути незалежними й боротьбу з комуністами в лавах ОУН-УПА. Українців із їзахідних
областей переселили в різні регіони УРСР, серед них – Слобожанщина та Донеччина.

Після Другої світової війни на Донеччині та Луганщині залишилося менш як 50% довоєнного
населення. Зруйновані підприємства – заводи та шахти, треба було відновлювати. Тому
протягом другої половини 20 століття у складі населення регіону знову зросла частка
росіян.

«Моїх батьків вивезли з Тернопільщини в 50-х до Комунарська. На Комунарському
металургійному заводі були найкращі умови для роботи, найвищі зарплата, сухпай, навіть
могли якусь додаткову їжу давати, якщо знали, що у тебе маленькі діти. Було одне «але» –
такі умови тільки для приїжджих з Ростова, Кубані чи найближчих областей Росії, але не для
депортованих із заходу України… Таких було сотні родин, серед них – і моя. Ми вдома
спілкувалися українською, але «перемикалися» на російську, як тільки виходили за двері
квартири. Бо батьки максимально намагалися не проявляти себе, як депортовані із західної
України. На той час найкращий відпочинок після роботи для дорослих – грати в доміно на
вулиці, сидіти на лавочці та обговорювати останні новини. Батьки ніколи не виходили на
такі посиденьки, боялися, що почнуть говорити українською і їх одразу здадуть», – згадує
Марина Іванівна
(прізвище не називається з метою безпеки) з Сорокиного.

Каже: мама часто плакала по ночах. Вона була однією з найкращих робітниць у бригаді, але
ставлення «як до другого сорту» її знищувало.

«Родина мами стільки пережила. Її сестер вивезли в Німеччину, братів та батька розстріляли
за політичні погляди, її мати померла через хворобу. Вона усім серцем ненавиділа все, що
було пов’язано, як зараз модно казати, з «русским миром». Але заради життя нас – дітей –
вона була вимушена переступати через себе і бути російськомовною», – каже Марина Іванівна.

Радянський Союз: українська мова – «мова селян»

Сьогодні російська пропаганда продовжує нав’язувати думку, що на сході ніколи не говорили
українською. А якщо хтось і говорив, то це – «селюки», і то не мова, а сільський суржик.

За словами Анатолія Найруліна, кандидата філологічних наук, викладача кафедри
української мови Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, попри те,
що в українську мову на сході проникали русизми, фонетика і граматика залишалися повністю
українською.

«Жителі Старобільщини, Новопсковщини, взагалі Луганщини спокійно вимовляють слова
«паляниця», «рушниця», «полуниця». Фонетично вони їм не складні, вони їм рідні. Те, що
відрізняло східні регіони, як вимовлявся звук «ф», він був ближчим до «хв». Бухвет,
замість буфет, кохвта, замість кофта, хвабрика, а не фабрика. Але це теж характерно для
української мови, оскільки в літературній ми теж часто замінюємо «ф» іншими. Квасоля, а не
фасоля», – каже Найрулін.

Він також додає, що в селах Луганщини та Донеччини досі розмовляють українською, попри
багато століть винищення її Росією.

Радянська влада обрала чітке позиціювання, що російська – мова інтелігенції, українська –
нижчого сорту. Тому максимально стимулювала переходити саме на російську.

За словами Олександра Набоки, доктора історичних наук, професора, завідувача
кафедри історії та археології Луганського національного університету імені Тараса
Шевченка, в радянські часи місто відкривало нові можливості українцям. Але місто – це
обов’язково російська мова.

«Студенти приїжджали до університетів і говорили українською, яка була рідна для їхнього
села. Тобто це був діалект. І тут же починалося цькування. Вони були вимушені перейти на
російську. Тобто це був серйозний процес, розтягнутий на роки, під час якого створювалася
окупаційна реальність, де російська мова – передова та домінуюча», – каже Набока.

Якщо на початку 30-х в Донецькій області були приблизно 80% україномовних шкіл, вже за 10
років – 66%. А у 70-х у Донецьку закрили останню україномовну школу. Уже з 50-х років
вивчення української стало необов’язковим. А вже у 1983-му з’являється постанова ЦК КПРС
про доплату вчителям природничих наук, якщо вони викладатимуть російською.

«Якщо ти мав чітку проукраїнську позицію в часи СРСР – це був хрест і на тобі, і на ще
кількох поколіннях після тебе. Або якщо, навпаки, ти був пращуром якихось давніх «ворогів»
системи, які померли ще 70 років тому, але просто ідентифікувати себе як «українці» – це
залишатися без освіти, без роботи, без шансів на бодай якесь майбутнє», – розповідає
Марина Іванівна.

Згадує, як її рідний дядько викладав в комунарському університеті. Йому прогнозували
світле наукове майбутнє, він міг добитися професорського ступеня, в майбутньому – стати
ректором цього ж університету.

«Він дійсно був унікальним і талановитим. Любив науку і розчинявся у ній. Щоб продовжувати
свою наукову кар’єру, отримав паспорт «радянської людини». А там можна було національність
обирати самому. І якщо ти писав «русский», тобі відкривалися всі двері. І наче у тебе є
вибір: ти можеш сам вирішити – українець чи русский. Але умови створені такі, що вибору у
тебе немає. Ти маєш поставити позначку «русский», інакше тебе знищать. Знаю, що батьки до
самої смерті не пробачили дядькові, що він став «русским», – додає Марина Іванівна.

В інтерв’ю Суспільне Культура історик Олександр Алфьоров нагадав, що і в Російській
імперії, і в Радянському Союзі русифікували прізвища українців. Таким чином, демонстрували
«вищість російської нації навіть у сім’ї «братніх народів». Історик зазначає, особливо це
явище набирає обертів в 1942-1943 роках.

«Ми бачимо сьогодні багато закінчень на «-ов». Наприклад, речник Генерального штабу військ
РФ має прізвище Конашенков. Це говорите нам про те, що його дід або, скажімо, батько були
просто переписані в армії з додаванням літери «-в» для того, щоб їхні прізвище звучали
російськими…У 1942-1943-х совєцька армія починає масово роздавати звання і одночасно
переводити людей на партійну роботу, бо підвищення звання або отримання якоїсь державної
нагороди часто автоматично визначалося тим, що людина вступала в партію», –
цитує
Алфьорова Суспільне Культура.

Журналіст і громадський діяч Богдан Логвиненко
звернувся до читачів
зі своєю історією зросійщення прізвища і виявилося, що таких в Україні чимало: «Антонець»
ставав «Антонцевих» або «Антонових»; українське прізвище «Курінна» змінювалося на
«Курінская», а та, хто мала прізвище «Довга», ставала «Долгой».

За словами Максима Віхрова, найгостріше прірва між містом і селом постала після
Голодомору. Саме в ті часи селян перетворили на нижчу касту радянського соціуму. Адже, на
відміну від тих же гірників, їм не платили за роботу живі гроші і до початку 70-х років
минулого століття не видавали паспортів.

«За радянських часів з’явилося чимало робітничих поселень при заводах та шахтах. Вони
отримували відповідний статус – зовсім інша частина пролетаріату, не те що колгоспники та
селяни. І через ось це пониження в правах у селян будь-які елементи вбрання чи українська
мова дійсно сприймалася негативно у містах. Тому ті, хто приїжджав звідти, намагалися
максимально прибрати з себе ці маркери, серед яких – і перейти на російську. І це був суто
соціально-економічний чинник, який підсилював, дуже підсилював політичну русифікацію», –
каже Віхров.

Анатолій Найрулін згадує, як він вступав до університету у 1985 році. Тоді набір був
зовсім не рівнозначний: 2 групи на відділення «української мови та літератури», а на
російську – аж шість.

«І була там дівчина зі Сватівського району. Вона говорила українською в житті, і їй було
дуже важко навчатися на російському відділенні. То з нами вона спілкувалася українською, а
під час навчання – намагалася російською. Цікаво, що вже через роки вона все ж перевчалася
за спеціальністю українська філологія. Але дійсно, тоді максимально показували, що
російська – це інтелігенція. Акцентували, що навіть література українська – тільки про
села і кріпацтва. Хоча ті ж «Хмари» Нечуя-Левицького – про українську інтелігенцію. І в
СРСР було заборонено писати українською про інтелігенцію», – каже Анатолій Найрулін.

Одна з підписниць Донбас Реалії Тетяна Радужан розповіла історію своєї родини, яку
також зросійщили. Її мама народилася у 1940-му. Після закінчення школи та училищ в Лимані
та Костянтиновці вона переїхала вступати в університет.

«Раніше він називався Краматорський індустріальний інститут. Їй заборонили складати іспити
українською мовою, а їй було важко здавати російською. Тому вступити до інституту змогла
не одразу і на вечірнє відділення. Українською її ніде не сприймали, говорили, що «село».
Тож вона вимушено перейшла на російську і вчилася вже російською», – згадує Тетяна
Радужан.

Сучасна Росія: копіювання політики минулих «імперій», але жорстокіші методи

«І Російську імперію, і Радянський союз, і Росію об’єднує ось це позиціювання: «ми –
імперія». На їхню думку, вони – передова держава, яка несе якусь цивілізаційну місію. І
чомусь ознакою цієї першості вони бачать саме російська мова. Вони фактично формують таке
ксенофобське відчуття зверхності, яке притаманно російськомовним носіям ідеї імперії, які
вони нав’язують», – каже Олександр Набока.

За словами істориків, попри те, що простежується одна політика російської влади до
українців щодо зросійщення, підхід все ж таки у ці три історичні періоди був різний.

За словами Максима Віхрова, в Російській імперії русифікація на сході України була більш
стихійною: «Насправді їм було все одно, якою мовою говоритимуть люди на заводі чи шахтах.
Головне, щоб підприємства розвивалися і приносили гроші».

Політика змінилася, коли прийшли більшовики, мовляв, вони будували нове сильне суспільство
з новою історією, філософією та культурою.

«Насаджувалася саме радянсько-інтернаціоналістична версія русифікації. Тобто ті українські
люди, які живуть на Донбасі, втрачали свою мовну та національну ідентичність, вони вже
були не українцями, але й не росіянами. Бо в СРСР була ідеологія інтернаціональності. Ми –
не українці, казахи, росіяни. Ми – люди Радянського Союзу. Зрозуміло, що були різні
періоди: закручування гайок у 70-х, демократизація – у 80-х, але загалом все було в одній
парадигмі», – каже Віхров.

А сучасна русифікація на окупованих територіях, додає історик, – цілеспрямована і з чітким
етнічним напрямом: «Вони не кажуть, що ви велика сім’я Росії чи народів РФ. Вони чітко
проговорюють луганчанам і донеччанам: «вы – русские».

Анатолій Найрулін наголошує, що і Російська імперія, і радянська влада залишали обмежений,
але бодай маленький шанс для існування української мови, але не путінська Росія.

«Попри всі обіцянки окупаційної влади, пам’ятаєте, в 2014-му вони казали, що буде дві
державні мови у них. А вже за кілька років вони прибрали українську звідусіль – зі шкіл,
садочків, університетів, викинули україномовні книжки. Сучасна Росія перевершила навіть
Радянський союз і Російську імперію в ненависті до української мови», – каже Найрулін.

Олександр Набока зазначає, хоча Росія показово звинувачує Україну в знищенні радянської
історії під час декомунізації, сама вона діє набагато радикальніше.

«Вони заходять до окупованого міста і ламають пам’ятники, змінюють назви міст, викидають
звідти українські літери «І». Тобто російські політичні ідеологи, стратеги віддають
належне системі символізму, у них жодних уявлень в цьому контексті про неупередженість,
про толерантність до історії, тим більше – української історії. Вони чітко знають, як
потрібно перемалювати свідомість і створити ситуацію, у якій люди будуть їм охоче
підпорядковуватися», – каже Набока.

Як сучасна Росія повторює усі методи, які раніше застосовувалися у Російській імперії?

• Паспортизація. У квітні 2024 Володимир Путін заявив, що Росія видала на
  захоплених територіях понад 3,2 млн російських паспортів. Проте чимало українців на
  окупованих з 2022 року територіях відмовляються отримати паспорти через те, що не
  підтримують російську агресію, не мають довіри до окупантів, мають низький рівень життя
  після окупації та очікують звільнення.
• Депортація. У 2022-му 3 млн українських громадян були депортовані окупантами,
  серед них – понад 12 тис. дітей. Останніх в Росії дозволяють усиновлювати, змінювати їм
  ім’я та прізвище і максимально стирати дітям українську ідентичність.
• Заборона українських книжок. У 2023 році на окупованих територіях остаточно
  вилучили з бібліотек навчальних закладів підручники, довідники й періодичну літературу
  українською мовою. До цього часу протягом дев’яти років окупації з великих бібліотек
  окупованої території вилучали українську класику.
• Викорінення української мови зі шкіл. До 2020-го українська мова на гібридно
  окупованих територіях фігурувала як «державна». Проте з 2014-го її планомірно прибирали
  зі шкільної програми. Спочатку зменшували кількість годин, потім перевели на
  факультатив, далі – за «бажанням батьків» вона зникла навіть в історично україномовних
  школах. У 2020-му так званий державний статус мови підконтрольне РФ угруповання
  скасувало.

Крім того, всі 10 років окупації Росія нав’язує альтернативну історію, поширює пропаганду,
створюючи легенди про «нескорений Донбас», його нібито історичну російськомовність й те,
що він є частиною великої Росії.

Окуповані території тримають у повній інформаційній блокаді: українські мобільні оператори
не працюють, телефонувати можна тільки на внутрішніх операторів або російські номери,
блокується ціла низка інтернет-ресурсів, а у захоплених у 2022 році містах взагалі немає
інтернету та GSM-покриття. Соціальні мережі повністю контролюються російськими
спецслужбами. З серпня на окупованих територіях заблокували навіть YouTube – єдину
платформу, де без VPN була змога дивитися українські передачі.

Тих, хто не підкорюється або не хоче сприйняти окупаційну реальність, як і в радянські та
імперські часи, – арештовують. На окупованій Луганщині та Донеччині з’явилися понад 160
незаконних тюрем, де людей катують та вбивають.

І знову на захопленому, тепер вже не Російською імперією, а Російською Федерацією, сході
України – «мовчати українською» означає «вижити».