«Просили не ховати Женю, дочекатися нас». Історія батьків, які їхали з окупації востаннє побачити сина-захисника
(www.radiosvoboda.org)

Сніжана Гусаревич

Подружжя пенсіонерів, Олександр та Анна Ємець, уже понад рік живуть в одному з львівських гуртожитків. Кілька разів на тиждень вони їздять на Марсове поле провідати свого сина Євгена. Він загинув 5 грудня 2022 року на Луганщині під час евакуації побратимів. Останній раз батьки бачили сина ще до початку повномасштабної війни. І більше їм не судилося побачити – ні живим, ні бодай попрощатися з ним після смерті. Після звістки про загибель Євгена подружжя наважилось виїхати з-під російської окупації. Утім, вони так і не змогли провести його в останню путь.

Про життя в окупації і пам’ять про сина – у репортажі проєкту «Ти як?» від Радіо Свобода.

Віщий сон про війну та оборона міста

Віддалений район Львова оповитий зеленню, новобудовами та будинками-монстрами радянських часів кінця 80-х. Сіра дев’ятиповерхова будівля гуртожитку №З одного зі львівських вишів стоїть осторонь від прилеглих, таких само – незграбних радянських екземплярів. З дверей гуртожитку виходить подружжя Ємців.

64-річний Олександр та 61-річна Анна обоє родом з Херсонщини, але усе своє життя прожили в Енергодарі Запорізької області. Чоловік працював майстром у котельному цеху на тепловій станції. Після 29 років роботи вийшов на пенсію. Анна працювала кухарем у дитячому садочку, але за станом здоров’я звільнилась з роботи, не дочекавшись пенсійного віку.

З ранньої весни до пізньої осені подружжя проживало на дачі у селі на Херсонщині. Взимку повертались додому з власноруч вирощеною городиною. Повномасштабна війна застала їх у місті. А їхній 35-річний син Євген Ємець жив у Львові, де працював у сфері безпеки. І одразу після початку російського повномасштабного вторгнення подався добровольцем на війну.

«Я знала, що буде війна. Ще в грудні мені наснився сон, що над будинком літають літаки та обстрілюють місто. Сон виявився віщим. 24 лютого десь о сьомій ранку – ми ще спали – зателефонувала родичка і сказала, що почалось. Ми злякались, серце почало скажено битися. Пізніше у місті почалась повітряна тривога. Не знали, куди бігти, тому сиділи у коридорі. А через декілька днів російська колона вже стояла під містом. Мер закликав мешканців вийти на трасу на в’їзді до Енергодара, щоб не пустити росіян далі. Ми з Сашком теж поїхали», – згадує Анна.

Ввечері 1 березня 2022 року мер Енергодара Дмитро Орлов написав на своїй сторінці у соцмережі, що «понад дві години жива черга беззбройних мешканців Енергодара, протяжністю в кілометр, не давала колоні агресора зайти в місто. Енергодар був і залишається під прапорами України!», а пізніше закликав мешканців міста долучитися до оборони. Вже 2-го березня родина Ємців приєдналась до мітингу на трасі.

– Ми сіли в автобус та поїхали на виїзд з міста. На дорозі було багато люду. Навпроти них колоною стояла піхота РФ, їхні танки та БТРи, – пригадує Олександр.

– Ще вертоліт літав, – додає дружина.

– Аню, то дрон!

– Тю, дрон. А я, що сказала «вертоліт»? – Анна відмахує рукою. – Наші ще техніку комунальну нагнали. Заблокували дорогу. Ми їх тоді не пропустили. На другий день росіяни вже пішли атакою.

3 березня, зі слів Анни і Олександра, російська армія відкрила вогонь по мітингувальниках та зайшла колоною в Енергодар. Обстрілювали місто та Запорізьку АЕС з танків, розповідає подружжя, вночі атомна та теплова електростанція була захоплена російськими військами. У місті перестав працювати інтернет та зникав мобільний зв’язок.

Життя під окупацією

Родина Ємців не наважилась одразу виїхати з міста, хоча син наполягав.

– Женя тоді казав, щоб ми виїжджали. Я подумала, куди ж ми поїдемо?! Мені здавалось, що війна через пів року закінчиться, – згадує Анна.

– Грошей не було взагалі, лише одна пенсія на двох, – продовжує Олександр.

На початку окупації у подружжя ще був запас їжі. Та вже за декілька днів, коли Олександр пішов по продукти, виявив, що хліб зник з продажу. Місцеві волонтери почали випікати його самостійно – люди стояли по буханку у черзі по 4-5 годин. Комендантську годину у місті запровадили з шостої вечора до пів на шосту ранку, люди займали чергу по хліб з п’ятої.

За словами Анни, перші дні окупанти не чіпали енергодарців. Пізніше почали перевіряти документи. Шукали АТОвців.

«Кадирівці стояли у міськвиконкомі, і не вилазили звідти. Місто патрулювали росіяни. Вони хапали людей на вулиці за татуювання на тілі та, якщо знаходили будь-яку українську символіку, вихоплювали чоловіків із черги за продуктами й забирали на підвал. По ринку ходили, людей лякали. Клацають затворами зброї й кажуть, що зараз усіх перестріляють. А люди все одно на ринок ходили, бо треба було щось їсти», – каже Олександр.

Навесні подружжя перебралось на дачу у село на Херсонщині, яке, утім, теж було окуповане. Їздили на стареньких «жигулях». На виїзді з Енергодара на блокпосту спочатку, кажуть, перевіряли тільки паспорти. Пізніше окупаційна влада запровадила перепустку, яка давала право пересуватися по місту на машині та виїжджати з однієї області до іншої. Родина намагалась продовжувати звичайне життя у селі – поратися на городі, вирощувати овочі та фрукти, але – під звуки обстрілів навколо. Окупанти, згадують, обстрілювали інший берег Дніпра – міста Нікополь та Марганець. У липні 2022 року до села зайшли російські військові. Ходили по будинках, шукали українських військових.

– Перші, які зайшли у село, такі чемні були: роззувались у хаті зі словами: «У вас тут так чисто. Ничего себе вы тут живете!». А вже після них, інші – заходили як до себе додому. У брудних чоботах, в болоті. Дивувались, що ми живемо в нормальних умовах. Килими, телевізори, холодильники, – розповідає Олександр.

– Якось до нас прийшли. Сашко мене гукав, я не чула. Він кличе мене: «Аню, до нас прийшли, тут документи хочуть перевірити». А у мене в кімнаті телевізор голосно працює з українськими новинами. Вони кажуть мені: «Можна пройти дальше?». Я кажу: «Можна». Йду швидко перед ними, щоб телевізор вимкнути. Злякалась тоді сильно, бо подумала, що стрельне мені в спину. Але вони нічого мені не сказали, – продовжує розповідь чоловіка Анна.

Перший час в окупації Олександр ще міг отримати українську пенсію та скористатися банкоматами, хоча в Енергодарі були перебої зі світлом, зв’язком, інтернетом. Але з 1 січня 2023 року, каже чоловік, російська окупаційна влада заборонила використання гривні та ввела свою валюту. Гривню обмінювали на рублі. Арештовували усіх, хто торгував за національну валюту, твердить подружжя. Патруль на ринках та в магазинах перевіряв людей, коли ті розраховувались за придбаний товар.

«Памʼятаємо всіх, хто на щитах»

Їхній син Євген Ємець народився в Енергодарі. З дитинства займався боксом, був кандидатом у майстри спорту України. Після закінчення школи вступив до Дніпровського державного університету внутрішніх справ. Деякий час працював у Дніпрі у сфері безпеки, поки одного разу не поїхав у відпустку до Львова. Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Так і залишився жити у місті Лева. Згодом у подружжя народився син Сашко. Згодом подружжя розлучилось, але Євген мав теплі стосунки з родиною. Залишився жити у Львові.

Після початку великої війни зв’язок із сином Олександр та Анна тримали вночі, спілкувались тільки у квартирі. Коли виходили в місто, то телефон залишали вдома. У селі могли говорити із сином і вдень, коли йшли до берега Дніпра.

– Стоїш сапаєш на городі, а поруч десь гримить, – каже Анна.

– Аню, зачекай. Запитання було про сина. А ти зі своєю дачею. Перші дні Євген пішов до військкомату як доброволець, потрапив до ТрО. 7 березня вже підписав контракт зі 125-ю окремою бригадою територіальної оборони ЗСУ. Спочатку їх кидали по Львівській області, вони охороняли мости, – розповідає Олександр.

– Він просився на фронт. Ми йому казали: «Женю, не поспішай на передову!». А він – лише сміється у відповідь. Казав, що все буде добре, – тремтячим голосом згадує Анна. Олександр жестом просить дружину зупинитися.

– Аню, давай поступово. Женя нам нічого докладно не розповідав. Він у нас був такий міцний, атлетичний, спортсмен. Тому і позивний «Джексон», як у того боксера Джексона. У Женьки були золоті руки. Він у нас в Енергодарі допомагав церкву будувати на волонтерських засадах. А у Львові допомагав робити реставрацію у Гарнізонному храмі. Священики з цієї церкви постійно про Женю з теплотою згадують, – розповідає про сина батько.

– Він так хотів жити! Хотів дожити до перемоги, – схлипує мама.

– Все, все, Анюто, не плач, – заспокоює Олександр дружину. – Як підписав контракт, то жалівся, що не беруть у батальйон розвідки. Тому перевівся до піхоти кулеметником. А тут – батальйон розвідки взяли й відправили на фронт. І він каже мені: «Тату, як так?». Я кажу йому, що «сину, напевно, не твоє, не поспішай». Він довго проходив навчання, гарно закопувався. Син казав, що після нашої перемоги піде навчатися. Але не судилося.

Підрозділ «Джексона» тримав оборону на Сєвєродонецькому напрямку. Батькам ніколи не жалівся на складнощі у війську. Взагалі майже нічого не розповідав про службу. Іноді надсилав короткі відео з собою або побратимами, як вони окопи риють. Батьки більше дізнались про сина-воїна від його командира Володимира – вже після загибелі Євгена. На околицях села Діброва, Луганської області був тяжкий бій. Багато поранених з підрозділу потребували евакуації, переповідає подружжя.

– Женя й ще четверо поїхали туди на допомогу іншим хлопцям на пікапі. Командир Володимир казав мені, що син завжди возив хлопцям БК на нуль, нічого не боявся. Пішло затишшя. Син сказав командиру, що під час цього затишшя піде у розвідку. Попереду була посадка, і там нічого не було видно. І він вийшов на відкриту місцевість. Женька у нас високий метр вісімдесят росту, але все одно витягував хлопців з поля бою. «Кацапи» пішли на штурм. Його помітили. Почали по ньому стріляти. Отримав три поранення: у плече, печінку та кишківник. У нього рація була, вона весь час працювала. Володя сказав, що усе чув, але не міг до нього добратися, був щільний вогонь. Женя все одно продовжував бій, відстрілювався ще три години. А ті лізли на нього, як мурахи. Через три години медики його поповзом витягували. Він ще був при тямі, але стік кров’ю. У машині стало серце. Встиг сказати медикам: «Так трошки ще хочеться пожити». Володя каже, якби Женя не загинув, то був би сержантом взводу, – розповідає Олександр.

– Мені перед цим сон наснився. У полі стоїть п’ять дерев – два з них без коріння. А поруч – військові чоботи. Я відчувала, що щось не так. Навіть коли син не виходив на зв’язок по кілька днів, то все одно завжди потім дзвонив і казав, що з ним усе добре. Якась тривога була, але я думала, що через те, що ми в окупації, – додає Анна.

Батьки Євгена іноді збираються з побратимами сина, ті розповідають, що «Джексон» часто виходив за лінію зіткнення фронту до окупантів у цивільному одязі. Проводив розвідку, а потім українські військові за його даними коригували туди вогонь.

6 грудня у День Збройних сил України ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний почав свою промову зі згадки про полеглих воїнів. Подружжя Ємців дивилось цей виступ з тривогою – батьки хвилювалися за сина, який не виходив на зв’язок два тижні.

– Я так чекала на дзвінок, щось відчувала. Телефонувала. Ніхто слухавки не брав. Я так плакала, коли Залужний казав про загиблих. Пізніше, десь о першій, в той же день нам сказали, що Женя загинув, – згадує Анна.

– Нам з військкомату подзвонила Лілія Романівна. Ми одразу вирішили виїхати. Просили не ховати Женю, дочекатися нас. Сина не бачили три роки. То ковід, то війна. Розмовляли тільки по відеозв’язку. Хотіли попрощатися з ним, – продовжує батько.

«Женю поховали без нас»

Після сповіщення про загибель сина родина вирішила виїжджати до Львова. Вони знайшли перевізників, які мали акредитацію російської влади на виїзд та в’їзд з окупованого Енергодара. Перевізники мали право виїжджати з міста раз на тиждень. Виїзд відбувався через балку до Запоріжжя, адже міст був розбомблений. Утім, почались зливи – і балку затопило, перевізник відмовився їхати. Подружжя записалося до іншого водія. Але і тоді не склалося.

– 15 грудня росіяни заборонили виїжджати будь-кому з міста на українську територію до 15 січня. Після – продовжили заборону, – пояснює Олександр.

– Ми тоді сказали, щоб Женю поховали без нас. Вже було майже сорок днів. Він же не буде лежати у морзі та чекати, коли ми приїдемо, – додає дружина.

Спершу, розповідає подружжя, вони боялися їхати через Крим.

– Переїзд через Крим був більше тисячі доларів. Зараз ціна ще більша. Вони, напевно, платять росіянам на блокпостах, щоб виїхати, – обурюється Олександр.

– Женю поховали без нас, – завершує Анна.

Подружжя змогло виїхати з Енергодара лише 3 травня 2023 року. Весь час збирали гроші на виїзд. Можливості виїхати через балку до Запоріжжя вже не було, тому їхали через Крим, Росію, Латвію, Литву та Польщу. Дорога до Львова зайняла п’ять днів.

«Енергодар став сірим»

– Ще до Чонгара їхня ФСБ перевіряла всі телефони. Нікого не забрали, слава Богу. Я тому небагато речей і фотографій з дому взяла. Люди розповідали, що росіяни усе на землю висипали. До нас запитань не було, бо ми у віці. Вони у нас тільки наші українські паспорти подивились. А молодь затримали на години чотири, але потім відпустили, – пригадує виїзд Анна.

– На кордоні з Латвією нас тримали цілий день, хоча не було черг. Взагалі, крім нашого бусика, майже нікого не було. Запитували, коли ми назад будемо повертатися. Ми сказали, що через місяці три, – додає Олександр.

У Львові родину зустріли батьки колишньої дружини Євгена. До гуртожитку їх поселив друг сина. Подружжя каже, що вже звикли до життя «у великому організмі».

Подружжя продовжує платити за комунальні послуги в Енергодарі. Пояснюють: окупаційна влада привласнює квартири тих, хто не оплачує послуги, та віддає квартири або російським військовим або родинам громадян РФ, яких завезли у місто.

«Росіяни придумали нові проблеми. Вони сказали, якщо господарі квартир з документами не з’являться і не підтвердять, що вони є господарями, то житло будуть відбирати на користь російської армії або приїжджих росіян. У них є списки. Коли ми виїжджали з Енергодара, то вони дивились, хто їде з міста та фіксували нашу прописку», – розповідає Олександр.

За словами родини, їхня дача у селі ціла, але замість городу – окопи російської армії. Берег замінований. Вихід на річку заборонений.

«Росіяни сказали, що будуть розстрілювати, якщо побачать когось на воді. Енергодар став сірим. У нас було дуже гарне місто. Завжди поливали квіти, дерева висаджували, дороги поробили, дивились за містом. А потім ці росіяни танками заїхали, обстріляли будинки і нічого зараз в окупації для міста не роблять. Знайома казала, що влітку листя усе жовте, ніби вже осінь. Вони ж там стріляють постійно, а там немає ні світла, ні води. Люди на вулицю майже не виходять. Діти у місті є, але зараз не зрозуміло – чи то наші, чи їхні, бо туди цілі родини російські понавозили. Декілька шкіл і садочків продовжують працювати. Спочатку казали, щоб наші українські вчителі викладали, але ті відмовлялись, то росіяни понавозили своїх», – каже Анна.

Син

Уже у Львові батьки нарешті змогли навідатися до сина. Він похований на Личаківському військовому цвинтарі, меморіалі – більш відомому як Марсове поле.

«Зі всього взводу хлопців залишилось вісім людей. Женьки немає рік і вісім місяців. Нам так його не вистачає. З кожним днем все важче і важче. Два рази на тиждень ми їздимо до сина на Марсове. Поруч із Женею – його побратим з іншої роти, Сашко Алімов. Вони загинули на одному полі бою. Його одразу не змогли забрати. Його ніде не було. Пізніше, коли наші зайшли у село Діброва, то знайшли тіло Саші коло хреста. Росіяни прив’язали його до дерева та замінували. Тому до Львова його привезли пізніше. У Женьки ще друг був Віталік, теж його побратим. Після того, як син загинув, то ми постійно з Віталіком спілкувались телефоном. Так жодного разу і не бачились. Він загинув 6 лютого 2023 року, теж похований на Марсовому. Сина нагородили орденом «За мужність» III ступеня від президента», – розповідає мама Євгена.

Після запису розмови з подружжям Ємець, Анна дістає з поліетиленового пакета різноформатні фотографії Євгена у прозорому файлі, ті, які вона змогла забрати з собою з дому. Він у школі, у боксерських рукавицях, з батьками, його весілля, із сином Сашком, та вже нові, видруковані після загибелі – у військовій формі, з побратимами, з другом Віталіком.

Подружжя кличе у гуртожиток на каву. Невеличка кімнатка, площу якої заполонило двоспальне ліжко, шафа, розкладний стіл, крісло, комод, на якому знову-таки фотографії Євгена, а ще – лампадка й ікони. Анна дістає з комода великий альбом.

«Це я для онука альбом роблю, в пам’ять про Євгена. Видруковую фотографії сина. Дивіться, які гарні блакитні очі у мого Женьки, – гладить жінка рукою портрет сина. – Він так хотів ще трошки пожити».