Наталя Куліді
Російські обстріли відбирають життя українських дітей. За останніми офіційними даними, 575 дітей загинули внаслідок війни. Імена цих дітей не мають залишатися забутими. Спільно з родинами загиблих неповнолітніх платформа пам’яті Меморіал та Радіо Свобода уже третій рік розповідає їхні історії. У цьому тексті розкажемо про чотирьох дітей – з Миколаївщини та Харківщини. Павлика вбило, коли пішов до вбиральні, сестричок Віру та Аріну – на подвір’ї, Едуард підірвався на міні…
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Щоби повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.
13-річний Павло Літвінов
Надія жила у Подолівці на Харківщини. Мала доньок від попередніх стосунків (одна із них померла у дорослому віці).
Другий чоловік Надії, Сергій Літвінов, забрав її з двома дітьми до Іванівки Ізюмського району. Невдовзі жінка завагітніла. Мама почувалася добре. Гарно харчувалась, часто відчувала рухи малюка в животі. Хлопчик народився 7 лютого 2009 року.
«Його поклали мені на грудки. Такий маленький був – як рукавичка. Відкрив ротика, скривився і заплакав», – говорить Надія Літвінова.
Ім’я Павло для немовляти підказала бабуся з боку тата.
Мама згадує: невдовзі після народження їй наснилося, що у майбутньому втратить сина. Вона відігнала тривожні думки й не розповідала про них чоловікові.
Павло ріс схожим на батька – і за зовнішністю, і за характером: худенький, спокійний.
У школі не соромився виступати – співати, танцювати та розповідати вірші. Долучався до всіх свят.
З уроків полюбляв фізкультуру і малювання, охоче відвідував гуртки. У вільний час бігав із хлопцями на вулиці, обирав собі друзів старшого віку, бо, як казав: «А що робити з меншими?»
Вдома допомагав з господарством – порався біля тварин та на городі. «І навіть дядькам своїм допомагав: і картоплю садити, і полоти. Все робив», – згадує мама. Павлові подобалось фотографуватись. А дорослим мріяв служити моряком.
Після Павла у Надії народились ще два сини – Владик та Ілля. Павло радів тому, що має велику родину.
Після початку повномасштабного російського вторгнення родина залишалась вдома на Харківщині. Надія просила 13-річного сина не виходити на вулицю.
«У нас всюди бахкало. Залишала сина вдома, а він казав, що хоче гуляти, кататись на велосипеді», – каже мама.
В Іванівці родина мала дві хати: в одній із них мешкали, інша була покинутою. 31 травня 2022-го Павло був на подвір’ї другої оселі, куди поїхав на велосипеді. Його вбило ворожим обстрілом у вбиральні. Від влучання тіло дитини розірвало.
«Чи можна так вбивати жорстоко? Ніжки, ручки повідривало, голову розрізало. Дитинка пішла в туалет, а її розірвало…», – говорить Надія Літвінова.
Від того, що побачила власного сина у такому стані, жінка частково втратила пам’ять. Загубила паспорт. Для поховання останки хлопчика збирали по шматках. Одну ручку так і не змогли знайти.
Павла Літвінова ховали всією Іванівкою – зібралось багато людей. Дитяча домовина була блакитною.
«Снився мені цілий тиждень після поховання, просив: «Мамо, знайдіть мою руку, у мене ж її немає. Поховали мене без ручки». Я казала, що все провалилось туди. Як ми її виловимо?», – пригадує мама.
Свій паспорт Надія знайшла через місяць – він раптово випав з книжки, яку взяла до рук.
Невдовзі жінка із молодшим сином виїхала на Волинь, тільки нещодавно повернулась додому. Павлу Літвінову вже встановили пам’ятник на могилі.
17-річна Віра Бірюкова та її 3-річна сестричка Аріна Бутим
Світлана з села Мішково-Погорілове, що під Миколаєвом, юною одружилася із Олександром. У 18-ть народила першу донечку Дашу. Коли завагітніла вдруге, Світлані знову хотілось дівчинку.
«Про мою другу вагітність знали лише найближчі люди. Бо мала маленький животик», – згадує.
Крихітку, яка народилась 1 грудня 2004 року, назвали Вірою. Таке ім’я мали обидві прабабусі дівчинки.
«Вона важила 3 350 грамів та мала 52 сантиметри, коли народилася. Старша Даша у мене була темненька. А Віра народилась біла-біла. Такі гарні щічки… Коли почала ходити – так смішно рухалась, мов каченя з ніжки на ніжку перекочувалась. Змалечку була такою дівчинкою-дівчинкою», – згадує мама.
Віра росла спокійною. Плакала небагато, істерики не влаштовувала. Та з часом почала проявляти і впертий характер.
Коли Віра була маленькою, Світлана розійшлась із її рідним татом. Одружилася із Дмитром, який виховував її разом із сестрою.
«Дмитро вчив Дашу та Віру, що вони мають стояти горою одна за одну. Старались всім однакове купувати, не обділяли», – говорить Світлана Бутим.
У Віри була улюблена лялька Ксенія. Дівчинка так її любила, що не могла спати, коли тієї не було поряд.
У п’ять років дівчинці подарували ведмедика – і вона постійно тримала його при собі. У кожній мандрівці іграшка була з нею. Віра нікому не дозволяла брати Мішку – навіть рідним.
Даша пішла у школу, коли Вірі було чотири роки. Через рік молодша вже теж просилась на перший дзвоник. На той момент їй було 5,5 років.
«Ми пішли з нею до школи. Але перша вчителька сказала, що донька маленька – не візьме її до класу. Віра сильно розплакалась. Тоді вчителька порадила звернутись до психологині, щоб та подала свої думки щодо готовності дівчинки ходити на уроки», – говорить Світлана Бутим.
Віра вдало впоралась з усіма завданнями, проте психологиня порадила притримати її, щоби після року навчання дівчинка не втратила інтерес до уроків. «Та ми ризикнули. І не пошкодували», – згадує мама.
У 5,5 років Віра пішла у перший клас. Жодні побоювання не справдились. Дівчинці подобалось вчитись – і це збереглося аж до 11 класу.
«Віра могла сидіти дивитись мультики, а потім: «Я ж математику не зробила!». Схопилась і побігла виконувати завдання», – пригадує мама.
Найкраще дівчинці давалися точні науки – математика, фізика, хімія. Вона займала призові місця на конкурсах різного рівня.
«Якщо Віра знає якусь тему, її знатиме весь клас», – говорили вчителі про неї.
«Хтось із учнів намагався списати відповіді, Віра ніколи так не робила. «Я от сюди дійшла, а далі не розумію». Ми з нею сідали разом та розбирались, я їй все пояснювала. Якщо щось не розуміла, то Віра намагалась добитись, щоб все зрозуміти», – розповідає Олена Качановська, яка викладала у Віри математику та фізику, а у 10-11 класах стала її класною керівницею.
У школі дівчина познайомилась із Катею, з якою подружилася, а пізніше до них долучилась Поліна. Так і товаришували втрьох до випуску та після нього.
«Нас поєднувало навчання. Ми могли говорити на різні теми. Віра завжди залишалась доброю та світлою людиною, з якою було комфортно. Щороку ми ставали ближчою одна з одною», – говорить Катя.
Віра відвідувала модельний гурток. Сама шила собі сукні, костюми, вчилась ходити по подіуму. У середній школі займалась волейболом. Гарно малювала та в’язала.
Коли Вірі було вісім, у неї народився молодший братик Максим. Разом зі старшою сестрою Дашою вона допомагала батькам із немовлям. «Я могла на них покластись у всьому», – говорить Світлана Бутим.
Родина з трьома дітьми жила у приватному будинку. Мали город. Якщо йшли поратись на грядках, то Віру залишали вдома – у цей час вона прибирала оселю.
«Коли Віра прибирала, все було ідеально. Кожну скриньку, кожну ложечку почистить. Усе під лінійку складала», – згадує мама.
У 13 років у Віри з’явилась ще одна сестричка – маленька Арина. Дівчинка народилась 21 червня 2018-го.
«Це була запланована донечка. Чоловік хотів більше дітей. Маленька була копією Даші. Даша з Аріною були близькі, майже як мама з донькою», – говорить Світлана Бутим.
Дівчинку Аріною називали рідко, частіше Ведмежам чи Нюсею.
«Навіщо ви її принесли додому? Несіть назад. Хлопчика не могли принести? Навіщо мені ще одна дівчинка…», – так на немовля відреагував старший хлопчик Максим. Але пізніше дуже зблизився з молодшою сестрою, засмучувався, якщо вона не хотіла з ним гратись.
У пів року Аріна захворіла на кір. Разом з мамою лежала в інфекційному відділенні.
«Вона вже сама піднімалася на ніжки. Лікарі казали, щоб я їй не дозволяла це робити. А як її всаджу, якщо вона сама встає? У вісім місяців залазила високо на комод та раділа цьому. У 9-ть – бігала. Була бойовою», – говорить мама.
Коли дівчинці було 8 місяців, Світлана розлучилась з чоловіком. Невдовзі жінці довелось вийти на роботу. Маленьку доглядали старші сестри.
«Прийде Аріна до мене спати: «Мамо, я спатиму з тобою». Полежить хвилин 15: «Ні, я пішла до Даші». Та побігла. Віра, яка нікому ніколи не давала свого Ведмедика, могла запропонувати його сестрі, яка плакала. «Пішли, дам тобі Мішку». Аріні так подобалась ця іграшка Віри», – розповідає Світлана Бутим.
Аріна любила малювати та складати конструктори. Вдома для розваг мали і батут, і великий басейн.
Разом родина любила збиратась на кухні. Старша Даша готує піцу, Аріна допомагає місити тісто. Всі інші дивляться серіал чи фільм. «Це було найулюбленішим для нас заняттям», – розповідає Світлана Бутим.
«Ми з дівчатами їздили гуляти у Миколаї. Мали там улюблену кав’ярню. З Поліною пили каву, Віра – чай. Гуляли та спілкувались», – згадує подруга Віри, Катя.
На знак своєї дружби дівчата купили собі браслети з різними написами англійською: «Любов», «Надія», «Віра». Віра носила з «Вірою».
У 2021 році Віра закінчила школу. «Вона така худесенька була у своїй сукні, гарна зачіска на довге волосся. Хоча вона залишалась дитиною, не поспішала дорослішати», – розповідає класна керівниця дівчини.
Спочатку Віра хотіла вчитись готельно-ресторанній справі, але передумала. Вчителька вмовляла її піти за фізико-математичним профілем, бо дівчинка мала великі здібності до цього. Віра вступила у Миколаїв на бюджет, напрямок – менеджмент. Лише кілька балів не вистачило, щоб бути на стипендії.
Мама хотіла, щоби донька жила вдома, а на навчання їздила у громадському транспорті. Шлях в один бік займав хвилин 40. Але Вірі хотілось залишатись у гуртожитку.
«Коли подавали останні документи в університет, я все ж запитала про гуртожиток. Вона мене так почала обіймати та цілувати», – говорить Світлана.
У грудні Віра відсвяткувала свій 17 день народження. Тиждень зустрічалась по черзі з усіма компаніями друзів. Її знайомі були старші на рік та вже досягти повноліття. Віра мріяла вже відзначити своє. «А як я святкуватиму 18-ть років?», – питала у мами.
Наприкінці першого семестру дівчині вдалось отримати стипендію, чим вона пишалась.
«Ми навчались в різних містах, але продовжували спілкуватись. Мали спільний чат, де ділились новинами чи обговорювали, наприклад, нову сукню. Віра раділа кожному дню. Вона жила у моменті», – розповідає Катя, подруга дівчини.
Після початку повномасштабного вторгнення Віра з гуртожитку у Миколаєві повернулась додому до мами, сестер та брата.
«З Вірою ми тримали зв’язок, потім він не обірвався…», – говорить подруга Катя.
П’ятого березня родина переховувалась у підвалі через обстріли. Коли вони стихли, Світлана взялась прати, наносила води. Діти були на подвір’ї.
«Пішла заносити миску, виходжу, відчиняю двері і в цей момент – приліт. Такий звук був, що присіла від болю та оглушення. Не розуміла, що відбувається. Хочу встати, але уламок у стегні…», – згадує Світлана Бутим.
До мами підбіг Максим і сказав, що трирічна Аріна лежить на подвір’ї. Мама схопила доньку та побігла додому.
«Мамо, Віро!», – прокричала з іншого боку старша донька Даша. Віра лежала на кухні, без ознак життя, з ротової порожнини йшла кров. Біля серця молодшої Аріни – маленький отвір.
Дівчат забрали до однієї лікарні, Світлану разом із чоловіком, що теж постраждав від того обстрілу, в іншу. Жінка мала рвані рани спини та стегна. Лікарі переконали Світлану зробити рентген.
«Мене одразу відвезли до операційної. Я не розуміла, наскільки серйозним є те, що відбувається. Виявилось, що уламками мені розірвало внутрішні органи…», – каже вона.
Коли Світлана отямилась після першої операції, лікарі не дали їй подзвонити рідним. Потім – друга операція. Вже після неї жінка зв’язалась зі старшою донькою та спитала, як Віра та Аріна.
«Все гаразд. Вони у реанімації», – відповіла Даша.
Світлана почувалася погано. Було відчуття, наче на ній лежить бетонна плита. За можливості зв’язувалась із Дашею, яка постійно казала, що з Вірою та Аріною все добре. Даша та Максим на той момент були в колишнього чоловіка.
«Потім я нарешті подзвонила до чоловіка та спитала: «Що дівчатка?». Він мовчить. Я наважилась: «Що, жодна?..».
Так Світлана дізналась, що в один день ворог вбив двох її доньок. Дівчат поховали через тиждень після обстрілу. Світлана не змогла попрощатись з ними.
Домовину з Вірою несли її однокласники.
Невдовзі Максим та Даша разом з бабусею та сусідами виїхали у Польщу. А Світлана на кілька місяців опинилась у Німеччині, де тривало її лікування. Родина возз’єдналась лише у серпні 2022-го, коли жінка переїхала до дітей.
«Після того, що сталось, Максим боявся зайвого галасу. Він постійно здригався. Дощ, грім – був уже в ліжку біля когось. В Україну навіть у гості не хоче…», – ділиться Світлана Бутим.
У грудні 2022-го Світлана єдиний раз відвідала домівку в Україні. Діти вмовляли її не їхати, бо сильно непокоїлись. Але та хотіла нарешті попрощатись зі своїми донечками.
«У своєму будинку я була пів години, більше не змогла, така тиша – ріже слух. Неможливо перебувати там. З дому взяла фото, документи, улюблені речі Віри…»
Світлана відвідала могили доньок, за якими доглядали друзі та її старший брат.
«Після того дня мені наснились мої дівчата. «Нарешті ти прийшла, тепер ми можемо йти…». Я побувала на цвинтарі та відпустила їх…», – каже мама.
«Наше листування залишилось у месенджері закріпленим. Я все ще не можу його видалити…», – говорить Катя, подруга Віри.
16-річний Едуард Лисаков
Тетяна з Віталієм зійшлись наприкінці 1990-х. Родина жила у Барвінковому на Харківщині. Першим у пари народився син Віталій – якраз молоді мріяли про хлопчика. Через сім років пара очікувала на ще одного малюка.
«Другу дитину ми теж планували. Тим паче – старший син хотів братика», – говорить мама хлопчика Тетяна Лисакова.
22 липня 2006 року у Лисакових народився другий син. Немовля назвали Едуардом – так підказала бабуся.
Хлопчик ріс спокійним. Цікавився мотоциклами. Любив робити із коробочок танки та хатинки.
«У дитинстві Віталік з Едиком чубились, а потім сильно дружили. Де один був – там і другий», – говорить Тетяна Лисакова.
«Спочатку чубилися, а потім одне за одного стояли горою», – додає сам Віталій.
Едуард навчався у Барвінківському ліцеї №3. «Веселий, товариський, мав багато друзів», – говорить класна керівниця хлопчика у середній школі Карина Приймак.
У школі йому подобалась фізкультура, трудове навчання та інформатика.
«Дисципліну Едуард ніколи не порушував. Був неконфліктним, сором’язливими. Коли робили загальні фото, старався заховатись», – говорить класна керівниця хлопця.
«Дружив і з хлопчиками, і дівчатками. Приходили в гості до нас всі. Родиною ми у вихідні їздили у парк кататись на гойдалках. Влітку – купатись на річку», – розповідає мама хлопця.
З молодшим сином Тетяна мала довірливі та щирі стосунки. Навіть якщо прогулював уроки, то обов’язково про це розповідав мамі.
«Якщо Едуарда не було, то однокласники казали, що він комусь допомагає – підробляв так», – говорить Карина Приймак. За словами вчительки, з віком її учень став серйознішим та відповідальнішим. Від інших хлопців вирізнявся спортивною статурою: «Височенький, світловолосий, блакитні очі…».
У 2014 році в Едуарда з’явився власний мотоцикл. Самотужки ремонтував його. За порадами щодо своїх мотоциклів до хлопця звертались і набагато старші чоловіки.
«Дивився в інтернеті, як і що робити. З підробітків відкладав гроші на новий мотоцикл. Дуже хотів мати сучасний», – говорить старший брат Віталій.
Перед повномасштабним вторгненням у Віталія народився син Ростислав. Едуард, як дядько, був сильно прив’язаним до хлопчика. Малюк навіть своє перше слово сказав «дядя».
Після повномасштабного вторгнення родина з Барвінкового виїхала до Хмельницька. А через пів року повернулись. Едуард не боявся обстрілів чи загалом війни, був сміливим. «Казав, що хоче йти в армію і обороняти країну. Був патріотом», – каже мама.
«Едуард хотів після повноліття долучитись до десантно-штурмових військ. Нічого не боявся. Загалом цікавився військовою технікою», – ділиться Віталій Лисаков.
Хлопчик навчався дистанційно. 29 березня 2023 року разом із друзями він поїхав по пісок.
«Вранці подався мотоциклом по бензин. Потім йому зателефонував друг-військовий. Попросив, щоби він поїхав з ним в балку по пісок для ремонту. Едик довго не повертався. Я сказала про це старшому сину. Він відповів, що нічого страшного, ще трохи почекаємо. Хоча йому все було відомо, але не знав, як мені розповісти. Ввечері мені зателефонували з поліції і сказали, що син загинув», – ділиться Тетяна Лисакова.
«Я дізналась через півтори години, як це трапилось. Зателефонувала знайома, вона поряд живе. Їхали хлопці на легковому автомобілі та підірвались на невідомому вибуховому пристрої. Але ми тоді ще не знали, що там наш Едик був…», – говорить Карина Приймак.
«Я чув той вибух. Одразу подумав, що щось сталось з машиною, де вони їхали…», – додає Віталій Лисаков.
Вибух стався між містом Барвінкове та селом Гусарівка. Пізніше стало відомо, що автівка наїхала на протитанкову міну.
«Мій чоловік найняв машину, сам повантажив загиблих, відвіз у морг. Нам у цьому ніхто не допоміг», – додає мати.
16-річного Едуарда Лисакова та іншого чоловіка, який загинув, ховали у Барвінковому в один день. Класна керівниця юнака говорить, що спочатку пішли на один похорон, потім одразу на інший.
«Едика ми часто згадували з однокласниками, яких я нещодавно випустила. Ми писали про те, що він так і не зміг одягнути випускну стрічку. Так і не зміг дійти з нами до фінішу…», – каже вчителька.