Чи могли щось вдіяти українці в Росії, щоб спинити Путіна? Розповідь Валерія Семененка
(www.radiosvoboda.org)

Валерій Семененко – багаторічний поборник української культури в Росії, відомий діяч української діаспори в Москві. Він був співголовою Об’єднання українців Росії (2005–2012) та членом ради директорів Світового конгресу Українців (СКУ) до 2021 року.

84-річний чоловік був змушений виїхати з Росії до Вірменії під час повномасштабної війни, аби уникнути переслідувань. Це – вже друга його еміграція.

Про те, як розпочалася для нього повномасштабна російсько-українська війна, чи могли щось вдіяти українці в Росії, щоб спинити Путіна, та про свої надії на перемогу України – Валерій Семененко розповів в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

– Понад двадцять років життя на теренах Росії віддано українській ідеї. Радіо Свобода не раз розповідало і про вашу діяльність, і про переслідування, зокрема про ситуацію з закриттям української бібліотеки в Москві. І – виїзд?

– Так, я розпочав свою діяльність 1989 року. Тоді в Москві ми створили Об’єднання українців Москви, я був головою об’єднання. Потім нам треба було перереєструвати організацію – і нам не дозволили називатися «Об’єднання українців Москви». Ми створили «Організацію українці в Москві», щоб абревіатура збереглася. Я був головою до 2005 року, коли на Конгресі українців Росії мене обрали співголово Об’єднання українців Росії. Був на цій посаді до 2012 року, поки Верховний Суд не закрив об’єднання. 2015-го року я виїхав з Росії, прожив за кордоном близько двох років…

– Тобто, це не перший ваш виїзд?

– Так, це вже другий виїзд, друга еміграція.

– Розкажіть, як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, де ви були, як дізналися?

– Я був у Москві. Як по голові вдарила мене ця звістка – повномасштабна війна. Я тут же сів у машину, доїхав до метро й поїхав у центр. Там почали збиратися люди на антивоєнний мітинг. Кілька тисяч. Це було просто в самому центрі, біля пам’ятника Пушкіну. Але дуже багато наїхало й автозаків, багато поліції. І почали людей кидати в автозаки.

– Це були тільки українці?

– Ні, українців якраз була меншість. Навіть я не наважився підняти там український прапор, інакше мене тут же вкинули б в автозак. Ні-ні, це були далеко не українці. Це були москвичі, росіяни, які не сприйняли цю війну.

Люди вигукували гасла: «Нет войне!». Тут же налітали «омоновці», хапали – молодь в основному. Мене не чіпали, бо я постарше, так би мовити. Вони влаштували такий «прес»: солдати йшли плечем до плеча й усіх видавлювали з переходу. Я все ж прорвався через цей «поршень», оглянув площу… Тривало це кілька годин. Зачистка була капітальна, але я цілий і неушкоджений поїхав додому.

– Як далі розвивалися події?

– 9 березня ми традиційно ходимо до пам’ятника Шевченкові. Що ж робити? Все-таки я зателефонував багатьом, кажу: «Я йду!». Прийшли, небагато – але прийшли. Поліції, мабуть, було більше, ніж нас. Учасників не займали, але стояли до нас майже впритул. А я ще увімкнув головно радіо, якраз тоді розпочав працювати «єдиний марафон» в Україні. Мене примусили вимкнути. Ми поклали квіти, зробили фото, постояли й розійшлися. Це вже були суто українці, це була діаспора.

А десь наприкінці березня я почав замислюватися: що ж робити? На третій день після початку війни моя донька з родиною виїхали до Вірменії, бо побоювалася репресій. Донька волонтерила звідти. І саме вона наштовхнула мене на думку. Каже: «Татусю, а ти можеш організувати людей, аби вони перевозили тих, хто тікає із зони бойових дій, із тимчасово окупованих територій?». Ідеться про людей, які через Росію хотіли б потрапити за кордон. І тоді утворився цілий волонтерський рух «Поможем уехать».

– І ви до нього долучилися?

– Я зі своїх українців організував групу людей, які мали водійські посвідчення, і кажу: «Давайте будемо вивозити й довозити до країн Балтії». Перший рейс, таке незнайоме діло, ми взялися удвох з товаришем. Ми поїхали під Воронеж, там була ціла сім’я з-під Харкова – втекли, у них убило дочку. Забрали цю родину. Ми проїхали Москва-Воронеж, потім з Воронежа через Мордовію, через Нижній Новгород, де ще забрали людей, – і просто на Балтію. Іван-город. Нас за три кілометри не пустили далі, так що всі наші люди поїхали далі машруткою. І вони вибралися. Досі пишуть мені.

Так з’явилася наша група. Нас, водіїв, осіб 15 було. Донька організувала збір коштів. Гроші нам давали на оренду машин і бензин, все. Так ми їздили – безкоштовно. З пів року, а то й більше, ми активно перевозили людей, які тікали від війни: з-під Харківщини, Луганщини, Рубіжного, з Маріуполя.

Пам’ятаю, виїздило три жінки. Одній – 85 років, її дочці – 64 роки, внучці – десь під сорок. І вона везла, тримала за пазухою сіамську кішку. Три жінки й кішка. Вони тікали з Маріуполя, пройшли фільтрацію, пройшли кілька таборів, опинилися в Рязані.

– Що зупинило вашу волонтерську роботу?

– Перервалася наша робота, коли оголосили мобілізацію. Я телефоную: Андрію, треба їхати під Бєлгород». А він: «Я в Румунії». Коли оголосили мобілізацію. Частина водіїв розбіглася.

Далі – після розгрому російської опозиції до нас долучився Михайло Кригер. Це наш земляк, із Дніпра. Почав вивозити людей, зробив кілька рейсів, був дуже втішений цим. «Слава Богу, я хоч щось роблю». Дуже патріотична людина. Але ще в 2020 році хтось щось про Путіна написав, а він на фейсбуці, на своїй сторінці, – щось на кшталт «я підтримую, щоб його повісити» і все таке інше. Цей допис йому потім поставили в провину. Його схопили в листопаді 2022 року, на вулиці, він був у своїй машині. Арештували. Потім були суди, ми ходили на них. Судили його – за попередні публікації, не за участь у нашому волонтерському русі.

– Це ж він співав на суді «Червону калину»?

– Так, він. Йому сім з половиною років дали. Перед оголошенням вироку – останнє слово. А він каже: «Скажу українською мовою – до своїх земляків. Я – з вами». І заспівав «Червону калину».

Це було навесні 2023 року. Ми возили менше, але все таки возили. А більше – приймали людей у себе, в Москві. Біженцям треба було десь перебути.

Запам’ятався момент. Дівчина Катя, треба було відвезти. Телефоную: «Де ти, що ти?». «Я біля метро». Приїжджаю, бачу – тягне величезну валізу й величезний собацюра-вівчарка з нею. Забрав, відвіз, а далі – машиною на Балтію. Іще – дідусь, 93 роки, з Рубіжного… У всіх них я брав невеличкі інтерв’ю, є записи.

– А ви самі – як в цей період?

– 2 серпня 2023 року, шоста ранку. Мені стукіт у вікно. Відчиняю двері – два амбала-поліцейські з автоматами і четверо в цивільному, явно «фсбешники» і ще троє чи четверо в цивільному. Проти мене одного. «Ми зашли побеседовать с вами». О шостій ранку! Пред’явили мені постанову Мосгорсуду про «осмотр помещения».

Перевертали все довго, кілька годин. Потім поїхали ще до мене в гараж – там дивилися. Забрали в мене два комп’ютери, два смартфони, знайшли український прапорець, який мені посольство на ювілей подарувало. Забрали прапорець.

– А в чому підозрювали?

– «В порядке борьби с екстремизмом – проверка» – було написано в постанові. Один виходить, я пам’ятаю його таку ідіотську посмішечку, виносить портрет Шевченка: «От что нашел!». Моя мама в таких випадках казала: «Старці, старці, де ваші торби?»… Кажу: «Ну, візьміть собі на пам’ять». Портрет Шевченка вони не взяли. Шукали бомби, зброю – нічого такого, звісно, в мене не було.

Живу я не у висотці, а в приватному будинку, на околиці Москви, котеджне село. Це ж – всі бачили, всі знають. Звичайно, переважна більшість людей, росіян, – вони мене мали за ворога. Насправді їм – все одно, але – «Путин прав».

– А чому – за ворога? Ви ж умієте говорити російською.

– Бо всі знали, що я за Україну.

– Коли прийшло рішення виїздити?

– Дуже незатишно мені стало десь наприкінці жовтня – на початку листопада. Дружина виїхала в Єреван, до доньки, а я залишився один. Наприкінці листопада 2023 року я також вилетів туди.

– У Росії було страшно, за вами стежили?

– Не те слово. Ми повністю були під ковпаком. Мене слухали, за мною стежили.

– Озираючись назад, який висновок – чому етнічні українці в Росії масово не підтримали Україну? Чому не виходили на масові акції?

– Побудьте там – і ви зрозумієте, чому. В Росії якісь виступи або протести неможливі абсолютно. Зараз, наприклад, мої однодумці, які працювали зі мною у волонтерській організації, – їх почали переслідувати, викликати на допити, розпитувати про нашу діяльність, тиснути психологічно.

Ранні візити. Ну так, як до мене приходили. Я один вдома. Навіщо ті амбали, дві машини, поліція? Привели «общественность», як вони називали, – понятих. На мене одного.

– Як вистава?

– Так, як вистава. Це був явний психологічний тиск.

– Скажіть, а яка мотивація українця, який живе в Росії, і не підтримує Україну?

– Все залежить від кількості. Не так багато вийшло на вулиці… Якби пів мільйона зібралося й вийшло, як ми наприкінці 80-х збиралися й кричали: «Єльцин, Єльцин» або ще щось, тоді – вже не страшно. Тут – великої кількості не було. Люди абсолютно інертні. Оскільки холодильник переміг, то ідея – їм якось не дуже…

– Так вони ж українці?

– Я вам скажу, що серед українців немало таких, які, як кажуть, «похлеще» росіян. «Путіністи». Проти самостійної політики України, проти бажання її йти в Європу. Навпаки – «хай Україна буде з Росією».

І багато, звісно, таких, що не сприйняли війну, але висловити свій протест, на жаль, не можуть.

Яким був наш протест? Ми возили людей. Я знав, що за нами стежать, що ми під ковпаком, усіх попереджав: «Не пишіть про війну, не пишіть про армію, ми – просто перевозимо біженців. Все. Що нам пред’являть?».

– Які ще могли бути форми спротиву?

– Ще – приймати біженців з України, допомагати їм – грішми, чим завгодно. А більше – ніякі. Писати? Якщо дуже розпишешся десь в соцмережах – все, арешт.

– Виїзд – це теж форма спротиву? Є така статистика – скільки українців виїхало з Росії?

– Так, це теж форма спротиву, думаю. Сотні людей виїхали. Це небагато. Зрозумійте, куди вони виїдуть? Наприклад, чимало українців, які хотіли б виїхати з Росії. Європа їх не прийме, Україна – теж, бо в них немає документів, посвідок на проживання, вони всі – громадяни Росії.

Як відділити зерна від полови? Як на мою думку, треба всіх українців, які хотіли б виїхати з Росії, – приймати. Що серед них шпигуни? Шпигуни інших шляхів шукають.

– Скільки людей, українців, заарештовані за свою позицію під час війни в Росії?

– Такої статистики немає. Думаю, небагато. Народ наскільки заляканий… Ми фактично повернулися до сталінських часів. Страх…

А на українські організації – особливий тиск. Тюмень, хотіли зібратися на 25-річчя товариства – заборонили. Далі – у Хабаровську, організація «Зелений клин». Викликали голову – «убрать «Зелений клин» з назви». Сильна організація в Санкт-Петербурзі – іде до закриття… Багато українських організацій ліквідували: Іркутськ, Омськ, Ярославль… Під офіційними приводами, податкова й так далі.

– А з людьми що відбувається з таких організацій?

– Розпорошуються, мовчать… Всі етнічні українці зараз – під підозрою.

Проблема ще й в тому, що частина українців себе не ідентифікують як українців. Вони не говорять українською мовою.

– Що ви думаєте про кінець війни Росії проти України?

– Я думаю, що війна не закінчиться, вона лише затихне, але перемир’я не буде . Просто не буде сил іти далі одна на одну – ні в України, ні в Росії. Ресурси виснажаться. Значить, будемо чекати якогось доленосного зламу. Може, Путін Богу душу віддасть. А друге – багато чого буде залежати від підтримки союзників, від Заходу.

А нам у цей час – хто що вміє: воювати, донатити, допомагати.