Відремонтувати ліфт. Заборонити косарів трави тримером. Створити мовний патруль. Скасувати сповіщення про відбій тривоги через гучномовець.
Серед трьох сотень електронних петицій, опублікованих на сайті Київської міськради в 2024-му, заховалася одна з довгою назвою: “Вшанувати захисника Михайлівського та Софії – відновити історичну спадщину”.
В ній ідеться про Миколу Макаренка, який 90 років тому відмовився підписати вирок Михайлівському Золотоверхому собору. Навесні 1934-го його заарештували в Києві, восени того ж року вислали до Казані, а на початку січня 1938-го розстріляли за вироком “трійки” НКВС.
Реклама:
Петиція пропонувала перейменувати на честь Макаренка вулицю акторки Алли Тарасової, лауреатки п’яти Сталінських премій. Відповідь Київради зводилася до того, що неможливо декомунізувати декомунізоване і деколонізувати деколонізоване. Вулиця Тарасової ще 2021-го отримала історичну назву – Троїцький провулок.
“В нас є важливіший “троїцький” топонім – недавно перейменована Троїцька площа… і є ще вулиці Свято-Троїцька і Троїцько-Кирилівська – багато чого “троїцького” є… А от чого нема, мов не було – начисто і зовсім, зачистка 100%, привіт Орвелу, – це будь-якої пам’яті про погром історичного Києва в ХХ-му столітті”, – наполягала авторка петиції Оксана Забужко.
Реклама:
УП вивчила матеріали “київської” частини справи Миколи Макаренка, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань.
Нагадуємо історію, в якій могильники доби неоліту заримувалися з будівництвом “Азовсталі” на початку 1930-х і знищенням Маріуполя росіянами навесні 2022-го.
“Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра”, – писав про Миколу Макаренка його друг і колега, професор Максим Гронець
“Привешение власти” і опер Спіноза
Якому Бекету могло би наснитися, що в анкеті професора Макаренка невідомий грамотій впише: “под следствием 1924 р. по 1928 р. в привешение власти, неправельно расходованье сум“.
Який Кафка міг би вигадати, що справу археолога зі світовим ім’ям розслідуватиме оперуповноважений на прізвище Спіноза.
Втім, у прізвищах слідчих можна зустріти і не такі дивні “рими”.
“З прізвищ чекістів, мабуть, найбільш “цікаве” – це Грушевський. Грушевський Микола Дмитрович був одним із тих чекістів, які фальшували справи, готуючи протоколи допитів удома і змушуючи арештованих під тортурами підписувати їх. Загалом щонайменше близько сотні осіб вбили за сфабрикованими ним справами”, – розповідає Андрій Когут, директор архіву СБУ.
Оперуповноважений Спіноза обрав арешт запобіжним заходом для професора Макаренка
Інші анкетні дані “громадянина Макаренка”: місце народження – село Москалівка. Соціальне становище – син селянина. Національність – українець. Освіта – вища. Фах – археолог. Партійна належність – безпартійний. Стан здоров’я – інвалідність.
Після початкової школи і гімназії “син селянина” в пошуках освіти подався до Санкт-Петербургу. Навчався в Центральному училищі технічного малювання барона Штиглиця (в майбутньому – “Мухінське училище“) та Імператорському археологічному інституті. 17 років працював в Ермітажі. Виїжджав в експедиції, отримав звання колезького радника, що в “табелі про ранги” прирівнювалося до полковника.
Після жовтневого перевороту 1917-го більшовики запропонували Макаренку посаду “комісара Ермітажу”. Той відмовився. Багато років по тому на запитання слідчого про причини відмови він відповість, що така діяльність не підходила йому “ні по духу, ні по характеру”. Ця фраза в протоколі допиту підкреслена – як доказ контрреволюційності обвинуваченого.
Навесні 1919 року Макаренко повертається в Україну. Як і чому це сталося, він розповідає в одному зі своїх листів, копія якого долучена до справи.
“У 1919 році я виїхав із СПБ, у відрядження на Україну. Тут мене захопив рух – українізація. Ви знаєте, я сам українець. Здавалося тоді, що справді я можу бути корисним батьківщині…
Далі Українська Академія наук обрала мене директором свого музею / колиш. зібр. Ханенка. Цілу низку інших установ повісили мені на плечі…
З 1919–22 р. у буквальному сенсі слова голодував і сидів узимку в кімнаті за одного, двох градусів тепла. Всі лекції велися в приміщеннях за нуля. Якби ви бачили, як ми тоді одягалися і взагалі на що були схожі. Роботу в ці роки, як бачите, вів я не за гроші. Ідея змушувала витрачати всі мої сили… єдино з причин ідейно-національних”.
Реклама:
“Наймерзенніша боязнь і безмежне терпіння”
Як виглядала в 1930-ті “чорна мітка”, що визначала долю людини? В справі Миколи Макаренка її можна побачити – подряпаний шматок паперу з двома реченнями.
“Під час похорону проф. Щербаківського я чув промову т. Макаренка, в якій, між іншим, він, звертаючись до труни покійного зазначив: “кати тебе замучили”. На жаль, промову свою Макаренко виголошував дуже тихо, я стояв позаду його, тому більш що-небудь почути мені не пощастило. 27/ ІV – 27 г. Л. Левитський“.
Автор доносу – колега Макаренка, діяч освіти, науковець-медик, який до того сам потерпав від доносів.
Донос на Миколу Макаренка чекав свого часу з 1927 року
На той час Макаренко вже встиг відчути усі принади роботи з новою владою. У грудні 1924-го побував за ґратами – в Лук’янівській в’язниці. Дійсного члена Всеукраїнської академії наук (ВУАН) звинуватили в тому, що він заборгував платню за службову квартиру – кімнату при музеї Ханенків на вулиці Терещенківській, 13, де мешкав з дружиною, сином Орестом і бульдогом.
З посади директора музею, до колекції якого він повернув багато експонатів з Москви, викрадених ще 1915-го, Макаренка звільнили з формулюванням “за невідповідність своєму призначенню й низку ненормальностей в постановці справи”.
“На моєму місці директора сидить комуніст, який не має жодного стосунку до музею”, – згадував він.
Чи залишилися в нього на той час ілюзії щодо “українізації” радянської України? Навряд чи. Так само, як і щодо порядності більшості колег.
“За всієї ясності справи, Українська Академія Наук, якій я віддав стільки сили і у підпорядкуванні якої перебував, не вдарила палець об палець для полегшення моєї долі…
Мені було прикре таке ставлення, як і загалом усього українського суспільства, щоправда загнаного, забитого, боягузливого і не самостійного. Тепер я тільки оцінив його належним чином. Адже, право, ні на мідний гріш немає в них того, що називається почуттям власної гідності. Звикли за дві сотні років діяти і бути в підпорядкуванні іншого. Те почуття людини, що зберігалося й так проявилося в українця у XVІІ столітті, тепер зникло без сліду, а на його місці стала наймерзенніша боязнь і безмежне терпіння. Що хочеш з ним роби, він витерпить”, – пише він в одному з листів навесні 1927-го.
В копії цього листа, долученого до справи, бачимо ще одну підкреслену чекістами фразу: “Ви можете тепер собі уявити, в лапах яких мудреців перебуває культура”. І трохи нижче підпис: “Копія з копії вірна. Ст. слідчий капітан Розумний”. Кафка би плакав.
Реклама:
Могильник “Азовсталі”
“Мій Ор (син Орест – УП), між іншим, цієї весни закінчує трудову школу. Зробився дорослим зовсім. Але досі не вибрав дороги, якою треба спрямувати свої думки. Археологом не хоче бути. Цікавиться філософією, але тепер у наших навчальних закладах така дисципліна вигнана”, – у тому ж листі засмучується Макаренко.
За кілька місяців станеться трагедія: під час однієї з експедицій, куди дослідник узяв із собою сина, 17-річний Ор потоне в річці Удай.
Археологія залишиться головним сенсом у житті Макаренка. Але наукові інституції вважали за краще уникати неблагонадійного колеги з сумнівним минулим і непевним майбутнім. Втім, своєї “Трої”, про яку мріє кожний археолог, він таки дочекався.
7 листопада 1930-го в день річниці жовтневої революції в Маріуполі мало відбутися урочисте закладення фундаменту першої доменної печі “Азовсталі”.
І треба ж було такому статися, що за кілька місяців до цього саме тут, на лівому березі річки Кальміус, знайшли стародавнє поховання. Роботи з могильником у серпні 1930-го очолив Макаренко. Головна вимога до нього звучала так: розкопки мають бути завершені до урочистостей з приводу закладення печі.
“Ми працювали до виснаги. Досить сказати, що роботу починали о 7 годині ранку… Вихідних днів не знали. Нарешті дійшло до того, що дехто з працівників буквально не витримував – падали з ніг. А прохання з адміністрації йшло за проханням – “якнайшвидше закінчуйте роботу””, – згадував ці кілька місяців Макаренко.
Його команда врятувала 130 поховань унікального могильника доби неоліту. Через поспіх вирізали кістяки разом із землею. Кожну таку вирізку вагою 1,5–2,0 тонни складали в дерев’яні ящики. Щоб занести їх до Маріупольського краєзнавчого музею, довелося розбирати частину стіни.
Загалом Макаренко передав у музей приблизно 600 безцінних археологічних знахідок.
Дослідник встигне видати свою головну книгу – “Маріюпільський могильник” – українською й англійською.
В 1934-му після арешту автора за вказівкою каральних органів весь наклад книги мали знищити. Вона збереглася лише завдяки одному зі співробітників Інституту археології, який заховав примірники.
Реклама:
“Відправлений до 2-ої свиноферми”
Вулиця Лібкнехта, 17.
Ця адреса вказана в документах “справи Макаренка”. В будівлі, яку сучасні кияни знають як “Шоколадний будиночок” на Шовковичній, колись мешкав більшовицький діяч Християн Раковський, згодом заарештований і розстріляний як троцкіст. Саме тут жив історик і академік Всеукраїнської академії наук Матвій Яворський, розстріляний у Сандармосі. Саме в квартиру № 6 цього будинку 26 квітня 1934-го до Миколи Макаренка заявилися чекісти з ордером на обшук і арешт.
“Загалом справа Макаренка доволі типова для 1930-х років. Тоді на основі агентурних донесень і протоколів допитів могли арештувати та призначити винним будь-кого, – розповідає Андрій Когут.
– Єдиний не дуже типовий момент – це те, що у випадку Макаренка чітко зрозуміло причину репресії, а саме відмову погодити знищення Михайлівського собору”.
Трагедія науковця в країні заляканих невігласів наближалася до розв’язки. Тізером до неї могла би бути сцена на київському вокзалі, куди 24 червня 1934-го прибув потяг із Харкова з керівниками тодішньої УРСР на чолі з Григорієм Петровським у білому костюмі.
Столицю радянської України перенесли до Києва. Храми XI та XII століть не вписувалися у краєвиди оновленої столиці. Середмістя потребувало нових символів – пафосних сталінських новобудов і плаців для військових парадів.
На початку 1934-го влада оголосила архітектурний конкурс проєктів урядового центру, який мав поглинути Софійську та Михайлівську площі. На місці Михайлівського монастиря та Трьохсвятительської церкви мали збудувати палаци Раднаркому і ЦК КП(б)У (нині – Міністерство закордонних справ), а між ними – гігантський пам’ятник Леніну.
Залишалася формальність: від науковців вимагали висновок про те, що Михайлівський монастир не становить історичної цінності. Першими відгукнулися “фахівці” Інституту матеріальної культури: “Первісна споруда XII століття не збереглася, наявний храм зведений пізніше, у барокові часи”.
Михайлівський монастир на початку 20-го століття і після знищення в серпні 1937-го
“Байдужість нинішня мене обурювала. Треба їм відкрити очі. Нехай знають “не варвари же ми”, що мовчатимемо – казав я”, – намагався пояснити слідчим мотиви своєї бурхливої діяльності з порятунку пам’яток архітектури Макаренко.
Захищав він і Софію Київську – намагався “відкрити очі” київським можновладцям, писав Сталіну.
Його наукова репутація була беззаперечною, тому для влади було важливим, щоб саме він опинився серед тих, хто підведе “базу” під вирок Михайлівському.
А арешт Макаренка наприкінці квітня 1934-го став останнім попередженням. Після “м’якого” вироку про заслання з України строком на 5 років його на якийсь час навіть звільнили з в’язниці, щоби дати можливість зробити “правильний” вибір.
4 серпня 1934-го він востаннє бере участь у засіданні комісії, члени якої мали підписати експертний висновок і поставити крапку в історії Михайлівського. Всі підписали. Окрім Макаренка. Переступити через свої переконання не вважав за потрібне та можливе – “ні по духу, ні по характеру”.
“11.IX.34 року заступник Народного Комітету Юстиції товарищ Крайній запропонував мені виїхати з України негайно не до Котласа і не до Уральська, а до обраного мною пункту, наполягаючи на виїзді: “Я вам раджу виїхати”. (З листа Миколи Макаренка)
Наслідки його вибору не забарилися. Що сталося далі, описує сам Макаренко в одному з листів, надісланих зі свого казанського заслання.
“Я виїхав з відкритими глибокими виразками туберкульозу кісток ніг, ледве пересуваючись за допомогою палиці, сподіваючись одержати в Казані можливість наукової роботи, без якої мені важко жити, пропрацювавши за своїм фахом, як історії матеріальної культури та мистецтва, понад 30 років та надрукувавши в Союзі та за кордоном понад 70 праць.
Тут, у Казані, вести наукову роботу не вдасться. Хвороба ж моя, під впливом суворого клімату, посилилася до такої міри, що лікарі відмовляються оперувати…”
Реклама:
Вдруге Макаренка заарештували вже в Казані. Цього разу його засудили до трьох років виправно-трудових таборів.
“29/X-1936 року приїхав у Сиблаг, місто Маріїнськ Західного Сибіру, і наступного дня був відправлений до Чумаю, Ново-Іванівського табірного пункту, 2-ї свиноферми. Попрацювавши там у ролі статистика (відомий у Європі археолог і мистецтвознавець) один день, його відправили в місцевий стаціонар. Пролежавши там тиждень, маючи туберкульоз кісток обох ніг, зяючу рану з оголеною гомілковою кісткою”, – писала дружина Макаренка, яка добровільно розділила з ним заслання в Казані.
Третій і останній вирок 60-річному археологу винесли в середині грудня 1937-го. Цього разу як “учаснику кадетсько-монархічної повстанської організації, що мала на меті повалення радянської влади шляхом збройного повстання”.
За кілька тижнів його розстріляли – місце поховання невідоме.
Довідка про розстріл Миколи Макаренка 4 січня 1938 року
До того моменту від Михайлівського собору не залишилося навіть руїн. 14 серпня 1937-го його висадили в повітря. Київська газета “Більшовик” так описувала цю подію:
“У різних місцях собору заклали приблизно 2,5 тисячі зарядів амоналу. До кожного заряду провели електричні проводи. О дев’ятій вечора інженери Антонов і Кетнер увімкнули розмикач. Почувся невеликої сили вибух – і уся величезна споруда осіла всередину”.
Сучасна архітектурна репліка за мотивами Михайлівського Золотоверхого з’явилася в Києві наприкінці 1990-х. На відміну від вулиці на честь людини, яка намагалася його врятувати.
Втім, київська топоніміка таки не оминула увагою Макаренка. Щоправда, не Миколу, а Антона – педагога і помічника начальника відділу трудових колоній НКВС. Його ім’я аж до листопада 2022-го носила вулиця в одному з районів столиці й дотепер носить провулок.
***
Середина квітня 2022-го, Маріуполь. Під час чергового артилерійського обстрілу міста російськими військовими в будівлю краєзнавчого музею влучають два снаряди.
Пожежа миттєво охоплює будинок. Із 53 тисяч експонатів, за словами працівника музею Олександра Горе, знищено орієнтовно 50 тисяч. Згодом у мережі з’являються знімки, на яких окупанти виносять щось у мішках і ящиках.
Доля артефактів маріупольського могильника Миколи Макаренка невідома.
У травні 2023-го в Москві відкривається мультимедійна виставка “Русский Азов”. Її “гордістю” стає кістяна фігурка тварини з дитячого поховання доби неоліту з Маріупольського музею.
Рівно те саме, що відбувалося 90 років тому зі знищеним Михайлівським, фрески з якого опинилися в Москві та Ленінграді.
Нічого нового. Просто неоліт 21-го століття. Просто “можуть повторити“.
Михайло Кригель, УП