Як Запорізькою областю їздили колгоспники на іноземних вантажівках – спогади очевидця
(zprz.city)

За щастя було висіти на кузові та вдихати густючу куряву

Про те, як екстремально запоріжці їздили на машинах у середині XX століття, ми нещодавно розповіли. А зараз розкажемо, чим був у той час автомобіль для колгоспників.

Про це дізнаємося зі спогадів селянського сина Івана Швеця. Покоління Івана (а народився він 1929 року) росло в бідності, юні роки обпалила Друга світова війна. Утім, внаслідок війни діти побачили не лише радянські автомобілі, а й тодішні іномарки – німецькі, американські машини. Яким був той досвід, читаємо в мемуарах Івана Швеця. Він написав їх у зрілому віці, озираючись на своє дитинство і юність, проведені в селі Єлизаветівка (по-народному Больбатова) Василівського району.

Читайте також: Не знайшла на автостоянці – у поліції розповіли, як запоріжанка загубила автомобіль і що при цьому порушила

Сьогодні – у День автомобіліста і дорожника – ми вибрали ті місця з мемуарів Івана Васильовича, де є історії з машинами. Самі ж мемуари для публікації люб’язно надав племінник їх автора запоріжець Олексій Швець. До речі, завзятий автомобіліст.

Отже, село й машини. Спогади очевидця.

Мемуари Івана Швеця

До війни

«Однією з вуличних розваг нашої дітвори була зустріч в селі машини – чи то легкової, чи вантажної. Як тільки влітку в крайніх будинках почують гуркіт автомобіля, тут же ж як по ланцюжку нашою Больбатовою миттєво ширяться хлопчачі вигуки «машина їде!».

Вискакуємо з двору і мчимо тротуаром, і кожен намагався попереду, не вибігаючи за тротуар. Це до того, аби потім сказати, що машину обігнав. […]

Коли їхала вантажна, то була велика честь причепитися за задній борт і так проїхатися висячим, якщо не вдасться кудись ноги приставити. Іноді – влітку частіше, ніж зазвичай – приїжджав з району якийсь начальник, не пам’ятаю посади, але пам’ятаю, що прізвище його було Гук. Як казали тямущі люди, машина у нього полуторка, а я лише пригадую, що вона була дуже красива і невелика. Цю машину ми з хлопцями хотіли затягнути куди-небудь, однак вона стояла на гальмах і ця дурість нам не вдалася, та ще й у вікно з контори [колгоспу] постукали.

Якщо «тямущі люди» були праві, то, виходить, товариш Гук приїжджав на такій машині – полуторці

А ще для нас було справою честі зуміти при розгоні машини відчепитися, аби не впасти. Навички дитинства мені пригодилися в майбутньому, коли я за віком був уже хлопчаком і поїхав до Запоріжжя [про ту поїздку нижче буде окрема розповідь]».

Війна

«Якось […] на перехресті біля великої могили [очевидно, кургану], де стояв указівник на Кам’янку, зупинилася німецька легкова машина. Ми, хлопці нашого села, якраз ішли на баштан і зупинилися поодаль […], все ж таки подалі від німців краще.

Машина щось довго стояла, офіцер ходив, курив, а водій копирсався в моторі. Потім шофер закрив капот і щось сказав офіцеру. Той обернувся до нас і промовив «ком». Ми підійшли. Шофер сів за кермо, ми штовхнули машину, і вона завелася.

Поки шофер прогазовував, німець дістав сигарети і закурив, а хтось із наших хлопців сказав: «Пане, дай закурити». Німець дав сигарету, а сам сів у машину й поїхав.

Раптом якби машина не завелася, мабуть, нам довелося б котити її до самого фронту».

Війна. Після деокупації

«Іду ввечері зі школи, попереду їде якась крита машина. Дивлюся крізь темряву: наче щось упало. Підходжу – думав, камінь – а це буханець хліба: м’якого, теплого, солдатського. Радості немає меж. Хліб у пазуху та мерщій додому.

Удома дістаю. Поділили. Мені з [молодшим братом] Васею ближче до скоринок, а мамі зі [старшим братом] Петею середину. Мама завжди дитині віддасть краще, а Петя до нас добрий, поступиться скоринкою».

Після війни

«Іноді я виїжджав до Запоріжжя, аби […] подивитися там життя. Зазвичай на другий день повертався додому. От 47-й рік, поїхав до Запоріжжя. Грошей нема, до Василівки причепився на машину, доїхав лежачи в кузові і потім устиг вискочити, щоб шофер не помітив. А [далі] потягом простіше».

ЯАЗ-200 – радянська вантажівка 1940-х років, а, по суті, – копія американської GMC-803

Читайте також: Стоп-кадр 1975 року – у Запоріжжі спустили на воду «Метеор»

«Поїхав я з Іваном Бондаренком до Запоріжжя, він тоді хотів улаштуватися вчитися у ФЗО чи в ремісничому училищі. Знайшли наших земляків Петра Коваленка і Василя Денисенка, а треба було їхати на якийся завод – чи то алюмінієвий, чи котрийсь інший, а жили на 11-му селищі [це Павло-Кічкас].

І от вони кажуть: поїдемо машинами. Вони чіплялися на машинах-попутках, де ті знижували швидкість, і потім зістрибували в потрібному місці, де водій пригальмує. Нам сказали: щоб не впасти, треба відштовхнутися від машини з силою. Хоч я раніше [про це] знав, але на великій швидкості не пробував.

Машина жене по асфальту, ми висимо з Іваном, інші в кузові. Швидкість знижена – треба стрибати. Відштовхнувся щосили, але недостатньо, щоб зупинитися. За значною інерцією й великими кроками протьопав по асфальту і приземлився. Добре, що не обличчям, руки все ж мене втримали, чим і поплатився – здер шкіру».

Читайте також: Генерал Черешня в Європі – запорізькі розробники представили власні дрони на виставці у Чехії

[Крім Запоріжжя, автор спогадів «через одну дурість», як він сам пише, поїхав до Токмака – вступати до технікуму. У цій поїздці були й стрибки з товарного потягу, і десятки кілометрів пішки. А коли на зворотньому шляху дістався Василівки, пішов на автобусну зупинку, аби якось доїхати до рідного села. Далі знову пряма мова].

«Під’їжджає машина велика – здається, «Шевроле». Натовп до неї.

Chevrolet G506. За ленд-лізом до СРСР надійшло понад 47 тисяч таких автомобілів

Шофер сповіщає: «Їду до Павлівки через Скельки» [Павлівка – село поблизу Балок, згодом вони з’єдналися. Як, до речі, і Єлизаветівка/Больбатова стала частиною Балок]. Сідають люди, займають хороші місця. Мені ж хорошого місця не треба, найкраще місце для мене безкоштовне. Усі місця зайняли, я заліз [і сів] поблизу борту: може, доведеться десь вискочити.

Поїхали. Виїжджаємо за Василівку, не доїжджаючи протитанкового рову, зупиняємося, [водій] лізе на машину: «Прошу розплатитися, хто Скельки, а хто до Балок». Протягнули руки, дають гроші, [водій] ледве встигає збирати, кому з рештою, а кому без решти.

– Усі здали?

Голос: «Усі!».

Поїхали. Душа тепер із п’ят знову переселилася в серце.

Приїхали в Павлівку, а це вже можна вважати, що я вдома.

Коли розповів хлопцям […] – вони, за натурою сміливіші за мене, – кажуть: «Дарма ти решту не попросив».

Читайте також: Партизани виявили замаскований склад боєприпасів окупантів у Запорізькій області – фото

«46-го року спокусив мене Анатолій Мельник повезти до Запоріжжя насіння, намолочене на зібраному колгоспному полі [певно, насіння соняшнику, знайдене після збирання врожаю]. Він з братом Віктором уже двічі їздив. Відро насіння коштує 60 карбованців. Продавали, звісно, перекупникам. Я довго відмовлявся, адже доки доберешся до міста та звідти, так і без грошей залишишся. […] Але все-таки вмовив він мене.

Запаслися насінням – у невеликій, звичайно, кількості – і поїхали. Поїхали машиною, що йшла з Кам’янки, за гроші. Прибули до Василівки. Анатолій мене попередив: квиток [на поїзд] не братимемо. [Далі автор спогадів описав поїздку потягом до Запоріжжя та назад – на даху вагона, серед злодіїв-торбохватів. Але то тема окремої публікації, яку ми підготуємо пізніше].

[…] У Запоріжжі зійшли з поїзда й подалися за вокзал, там був якийся маленький ринок, котрий називали хитрим. Щойно увійшли так одразу ж і продали. […] Збувши насіння, ми рушили додому. […] Доїхали [потягом] до Василівки. Звичайно, голодні, але гроші не витрачаємо, та й немає де тут.

Стоїмо на зупинці. Їдуть хто куди – як завжди, на Скельки, хто на Орлянське, а більше на Балки. Шкода витрачати гроші, які так важко дісталися, але доведеться. Анатолій каже: не поспішай платити, може, проскочимо.

Під’їхала машина на Кам’янку, у кузові вже сидять люди. Сідаємо і ми. Доїхали до Скельок, частина людей вийшла. Зупинилася машина у Балках, шофер запитав: «Це всі до Кам’янки?», ми мовчимо. Поїхали, швидкість пристойна. Доїжджаємо до кінця Балок, Анатолій штовхнув мене ліктем: готуйся.

На виїзді з Балок дорога трохи горбиста, шофер збавив швидкість. Перевалюємося через борт. […] І ми навіть не впали, хоча пилу наковталися, а головне – гроші не витратили».

Читайте також: Єднання українців по всьому світу – як у запорізьких бібліотеках писали радіодиктант (фото)

«Увечері перед завтрашньою мандрівкою я рано ліг спати. Треба було до світанку добре виспатися, тому що на зорі я повинен вийти до військкомату. Туди мене терміново викликали. А добиратися дуже далеко. Це кожен знає, кому доводилося відміряти три десятки кілометрів, щоб встигнути впоратися зі справами, за якими викликають, і повернутися додому.

Але такий шлях протягом дня ми рідко встигали відміряти своїми ногами і завжди доводилося або ночувати [у Василівці] […], або йти додому, заставши в кінці дороги ніч.

Читайте також: В Україні частково відновили бронювання військовозобов’язаних — що це значить для запоріжців

Повоєнні роки стали для нас мирними. Але тепер, окрім щорічного військового навчання за місцем проживання, стали іноді викликати до військкомату на комісію. Там оглядали на придатність до служби, призначали обов’язкове лікування за місцем проживання, а при серйозних захворюваннях посилали на стаціонарне лікування, потім періодично викликали для перевірки.

От і зараз треба піднятися раніше, аби протягом робочого дня потрапити у військкоматі на прийом до лікаря. У військкоматі нам говорили завжди, що вони розсилають телефонограми на сільради, аби виділяли для допризовників транспорт. Але фактично це порожні слова, транспорт давали лише для проводів до армії.

Читайте також: Запоріжцям потрібно повторно відвідати ТЦК – кому і навіщо

Світанок. Мама розбудила і, не встаючи, сказала, де лежить маленька сумочка з чотирма коржами й помідорами та побажала щасливої дороги. Я відповів, що надвечір постараюся повернутися.

Пішов прудко, намагаючись, поки прохолодно, пройти велику відстань. Адже доки ще вийду за Павлівку, то буде лише сім кілометрів, а потім ще Златопіль з підйомом на бугор, а там і Маячка вирине.

Головне зараз, поки ще не сильно припекло сонце, дістатися Скельок, а далі завжди нам здавалося, що вже менше йти залишилося [до Василівки].

Маршрут Івана до військкомату

А от пам’ятаю добре, коли 37-го року ще хлопчиком їздив з мамою до Запоріжжя, то пішки цю відстань пройшов і навіть на потяг не запізнилися.

Іду дорогою, намагаюся не дивитися довкола. Пройду, дорахувавши до 500, підніму голову, щоб глянути, скільки пройшов, і знову нахилю голову і рахую до 1000, щоб більше пройти. […] Потім почав рахувати телеграфні стовпи […].

А годинники тоді в нашому селі рідко в кого були – здебільшого настінні або будильники. Час завжди визначали за сонцем та за півнями. А числа і дні все-таки рахували, адже без цього не можна, не знатимемо, наприклад, чи скоро зима скінчиться та весна почнеться.

Але того року, коли я крокував з лічбою […], літо було сухе, тепле і навіть гаряче, але без дощів. […] На дорогах і поруч з ними дуже багато пилу, а вітер все піддував зі східного боку, обсипаючи мене пилюкою, та так сильно, що на зубах потріскував пісок, який все частіше доводилося […] випльовувати. […]  А після машин піднімається така курява, що хоч ковдрою накривайся, якщо не встигнеш відійти на незапилене місце.

Читайте також: У Запоріжжі нетверезий водій наїхав на пішохода – подробиці справи

Дотоптав я вже до Скелянської балки – довгої за протяжністю та крутої на сходження. Але вистелена вона міцно та ретельно каменем-вапняком. Настилали її, як я пам’ятаю, ще 37-го року. Тоді ми йшли до Василівки з мамою. А, може, почали ще раніше, бо довжина бруківки дуже велика.

Проблема була ще в тому, що я йшов босоніж, і на кам’яній дорозі [почалися] неприємні відчуття від дрібних камінців, котрі впивалися навіть у мою затверділу підошву. Я в ті роки завжди, з теплих весняних днів до осені, поки дозволяла ще неохолола земля, ходив босоніж. Щоправда, іноді це приносило неприємне відчуття – таке, як я зараз описую. Або якщо приїжджав до Запоріжжя в сильну спеку, а там на тротуарах асфальт мало не плавився, то доводилося перебігати [у тінь].

Читайте також: Найбільший в країні – майже 100 років тому у Запоріжжі відкрили кінотеатр

Спустився я в балку, відійшов на узбіччя, дістав із сумочки пару коржів і помідори, трохи вгамував спрагу і поїв. Узяв сумочку в руку, став підніматися, мріючи про щастя хоч трохи на чомусь під’їхати. Ця мрія дала мені сили просуватися вперед. Пройду трохи, озирнуся, ще пройду та озирнуся. А, спитати б, навіщо це? Адже нікого й ніколи, поки не дійдеш, не буде. А все-таки зі своїми думками начебто швидше просуваєшся.

Іду, задумався, останній крутий підйом залишився. […] Озирнувся, а з протилежного боку [балки] спускається машина, крита тентом, а позаду метрів за двісті за нею інша така ж. Якийся вантаж, напевно, везуть і причепитися не можна. Шкода.

Піднімаються на бугор. Я тим часом удаю, ніби не звертаю уваги, а крадькома поглядаю, чи не можна хоч якось причепитися. Іду, сумочку в лівій руці несу, вийнявши її з кишені. Машини їдуть важко, гора все-таки крута, та ще й вантаж.

Підходить задня машина. Я наче й вусом не веду, а машина їде повільно, двигун реве. Проїхала метрів п’ятнадцять. Міркую: ще малувато, поки не гнатимуся. Відстань невелика, шофер знає, що я можу наздоганяти, але я ще далі її пропускаю, вже метрів за двадцять від мене. Дивлюся: шофер […] голову з кабіни висунув, дивиться, чи не біжу я. Але, певно, вирішив, що не побіжу, сховав голову.

А тут уже бугор кінчається, ось-ось дасть розгін для перемикання на більшу швидкість. Я побіг – спочатку круто вліво на дорогу, а потім за машиною. Легким я тоді був, може, тому що завжди голодний, не пам’ятав уже коли навіть каші наїдався.

Підбіг, стрибнув, а до борту заднього тент цвяхами прибитий. Просунув одну руку, а ногами намацав зчіпку. Хоч і незручно, але тримаюся. Просунув і другу руку, насилу зірвавши прибитий шматок тенту до заднього борту. […]

Так і [причепився]: руки й ноги [тримаються], а сам я звисаю.

Читайте також: Понад 30 діб боронив позиції з побратимами – історія захисника із Запоріжжя

Виїжджаємо вже до скелянських млинів-вітряків, шосейна дорога закінчилася, почалася ґрунтова. Швидкість пристойна, але пилюка – вся моя. Такої куряви я за все своє життя не бачив, навіть біля соломотряса [пристрою для відокрмлення соломи від зерна й полови], коли працював на молотарці.

Добре, що хоч не дуже трясе завдяки великому вантажу, а товстий шар пилу на дорогах того року компенсував усі вибоїни.

Німіють руки, стомилися від напруження м’язи на ногах. Скільки ще вони витерплять, а хочеться до Василівки протриматися.

У кузові кавуни – це мені надає сили, а лукаві думки заспокоюють і ніби наказують: тримайся, тримайся.

Сповільнюється хід, я занепокоївся: раптом якщо зупиняться і почнуть перевіряти тент на міцність? Тоді не минути лиха, прощай військкомат. Та й мама з прикрістю скаже, що не слухав її, погано обдумав свої дії.

Задихаюся від куряви, а машини, що сповільнили хід, знову набирають швидкість. Я зрозумів: ми проїжджаємо там, де перед Василівкою протитанковий рів. Ділянка дороги ця звивиста, зараз під’їдемо до Василівки. Я знаю, дорога там гірша, машини повинні знизити швидкість, треба буде зістрибнути.

Протитанковий рів за Василівкою викопали 1941 року. Хоча його по війні і засипали, цей рів видно навіть з космосу (фото до російської окупації). На перехресті рову з дорогою Василівка – Орлянське у двадцятих числах жовтня 1941 року фашисти розстріляли майже пів сотні євреїв

Очі, які я зрідка розплющував, засипані пилом. Але ж я хотів ще й кавунчика скинути, однак там далі пилу менше, поб’ються всі, треба кидати тут, де більше пилюки.

Відпускаю одну руку, а другою сильніше притискаюся до борту. Один, два, три… Скидаю з машини і ледве встигаю перехопити борт другою рукою, скидаю ще два. Хоча перед в’їздом [у Василівку] швидкість вантажівки зменшилася, я, штовхнувши себе назад, полетів шкереберть за машиною по товстому шару пилу і навіть сильно не забився.

Оглянув себе і побачив усього засипаного сірою пилюкою. Розбиті всі кавуни, крім одного, та ще один не дуже розколовся. Решту я не збирав. Узяв розколотий кавун, відійшов подалі на узбіччя, обтрусився, поїв того кавуна і навіть ним очі протер.

Колись так подорожували кавуни з Балок

Трішки відпочив, забрав нерозбитий кавун і пішов. Крокував Василівкою, людей мало, майже ніхто не звертав уваги. А коли я підійшов до автобусної зупинки, люди, що стояли там, дивилися на мене з цікавістю й усміхалися. Я здогадався, підійшов до річки, торкнувся обличчя, а воно під шаром бруду. Умився і сховав кавун […], обклавши камінням.

В’їзд до Василівки з боку Запоріжжя на старій світлині

Прийшов до військкомату із запізненням. Сказали, що всі пішли, хто має займатися з призовниками.

Дивлюся, вийшов начальник другої частини капітан Морозов і, на щастя, він мене вже знав. Каже, якщо все нормально, готуйся – викличемо перед призовом на комісію й одразу до армії. Так і вийшло, але це було вже потім. […]

А як дістатися назад? Дуже не хотілося пішки, тим паче наодинці, хоч би вдвох – усе ж веселіше. Пішов до райвиконкому – може, хтось на конях туди приїхав з Балок. Але там стояла машина нашої МТС. Шофер сказав, що директор на нараді, а коли закінчиться, не знає – вона лише розпочалася.

Балківський автопарк у середині XX століття

Ризикнув я, пішов за кавуном. З’їли його з шофером, а коли [директор МТС] вийшов з наради, я за вказівкою шофера шмигнув до кузова і там заліг. Машина рушила і довезла мене до МТС. О, яке це щастя після нещастя!

Іван Швець (справа) з братами Василем (зліва) і Петром (у центрі). Позаду них видно автомобіль Василя. Фото 1980-х років

Титульне фото: вантажівка 1940-50-х років. Модель не ідентифікована – можливо, скомпонована. Капот нагадує радянський, кузов – ленд-лізовський, кабіна – також (можливо, трофейна).

Достеменне одне: номер Запорізької області зразка 1946 року (серія УО)

Фото: архів Олексія Швеця, архів редакції, Музей Балківський/Facebook, Internet