В умовах війни влада вирішила віддати велике замовлення з виробництва ключового виду боєприпасів одній державній компанії. Та не справилась ні з обсягами, ні з якістю продукції. Як таке стало можливе?
Виробництво боєприпасів – першочергова потреба фронту й водночас вразливе місце української оборонної промисловості. Послідовна бездіяльність профільних чиновників до 2022-го року призвела до повної нездатності України виробляти боєприпаси для мінометів та артилерії на початку великої війни.
У 2022-му році вітчизняні заводи освоювали технологію та будували виробничі лінії. У 2023-му році почали надходити перші серійні партії українських снарядів та мін. 2024-й мав стати роком, коли з конвеєра сходитимуть дійсно великі обсяги боєприпасів.
Цьогоріч влада зробила велику ставку на вітчизняних виробників. Проте один із заводів, який ЕП не буде називати з міркувань безпеки, отримав аномально високий кредит довіри з боку держави. А разом із ним кілька контрактів на десятки мільярдів гривень та 75% авансу.
Спроможність цього заводу виконати замовлення на гігантську партію боєприпасів, яких він раніше випускав зовсім небагато, з самого початку викликала сумніви у профільних органів. Виробнику явно бракувало виробничих площ, обладнання, персоналу, він мав ризик ракетних атак, і попри все угоди із ним таки уклали.
Епопея зі снарядами тягнулась весь 2024-й рік. У підсумку скандал із неякісними 120-мм мінами у військах – це лише видима частина проблеми, адже значно більше боєприпасів не були поставлені взагалі.
Частину угод завод просто розірвав і повернув гроші в бюджет, по частині переніс терміни виконання замовлення на 2025-й рік, а військові на лінії вогню недоотримали сотні тисяч мін та снарядів в найгарячішу фазу масштабного наступу росіян по всій лінії фронту.
Україна зробила неабиякі успіхи у виробництві артилерії, дронів та інших видів озброєння. Але історія з провалом згаданих контрактів на постачання мін та снарядів має змусити чиновників і військових зняти рожеві окуляри. Або вони почнуть дивитись на можливості вітчизняних заводів реально, або масштаб проблем в умовах ракетних ударів та світового дефіциту вибухових речовин виросте в рази.
Мінне поле закупівель
Військові відчувають хронічний дефіцит снарядів та мін й стріляють усім, що отримують. Кожна партія боєприпасів виграє час у стриманні ворога й зберігає життя захисників.
Боєприпаси західних калібрів здебільшого постачають партнери, адже вони мають відповідні запаси й виробничі спроможності. А от із радянськими складніше – їх виробляють лише росіяни, їхні союзники, українські заводи та кілька країн Євросоюзу.
Україна часто купує снаряди за власні гроші й витрачає на це мільярди доларів з державного бюджету. Міноборони має три варіанти, із ким укладати контракти: компанії-спецімпортери (посередники), іноземні виробники та вітчизняні заводи.
Надійного постачальника серед них немає. Сьогодні всі три варіанти містять високі ризики.
Компанії-спецімпортери оперують стійкими зв’язками та досвідом на ринку, шукаючи боєприпаси навіть у недружніх країнах. Але їхні логістичні ланцюги складні, а контрагенти не завжди зрозумілі, тож якість продукції та терміни постачань часто не відповідають заявленим. А є випадки, коли окремі компанії-спецімпортери просто беруть державні гроші й взагалі нічого не постачають армії.
Пряме контрактування з іноземними виробниками є обмеженим, бо Україні доводиться конкурувати з іншими країнами, а деякі з європейських компаній принципово працюють виключно через посередників, маючи у цьому фінансовий інтерес. До того ж світовий дефіцит вибухових речовин призводить до зривів термінів постачань на заводах по всьому світу.
Вітчизняні ж виробники зрозумілі, працюють лише на потреби української армії й частину грошей залишають всередині країни, але їхні заводи постійно перебувають під ворожими ракетними обстрілами. Додаткові ризики, такі як нестача досвіду, обладнання, технологій та кваліфікованих кадрів, можуть призвести до зриву виробництва.
Зрештою, українські заводи так само відчувають загальносвітовий дефіцит вибухових речовин та окремих комплектуючих. Можливо, навіть гостріше за інших виробників, адже на відміну від західних оборонних корпорацій вітчизняні компанії ще не мають усталених партнерств та ланцюгів постачань компонентів.
Інфографіка: Економічна правда
Закупівля боєприпасів – це мінне поле, на якому потрібно вивіряти кожен крок. Від Міноборони потрібна скрупульозна робота із ризиками, щоб у підсумку військові не залишились без снарядів, а державні гроші дійсно працювали на закупівлю боєприпасів.
В ідеалі Агенція оборонних закупівель (АОЗ) Міноборони має в межах розумного контрактувати вітчизняного виробника, розвиваючи українські заводи, балансувати ризики прямими довгостроковими угодами з іноземними компаніями, а також підключати до постачань спецімпортерів, якщо вони мають ексклюзивні й надійні пропозиції.
Але у випадку із закупівлею мін та снарядів цього року все із самого початку пішло не так.
Півмільйона “мін Шредінгера”
Історія почалась у січні 2024 року. Новий бюджетний рік – новий сезон контрактування виробників. Серед пріоритетних потреб – 120-міліметрова міна, яка потрібна завжди, усюди й у необмежених кількостях.
Агенція оборонних закупівель готувалась до контрактування й отримала одразу дев’ять комерційних пропозицій від спецімпортерів, закордонних та вітчизняних виробників.
“Зіркою” серед них була пропозиція від одного з державних підприємств, прямо підпорядкованого Мінстратегпрому. Завод заявив про спроможність за рік виробити 500 тис 120-міліметрових мін. Це більше, ніж було в усіх інших пропозиціях разом узятих. До того ж він готовий був це зробити за трохи нижчу або співставну із конкурентами ціну.
Співрозмовник ЕП в АОЗ розповів, що закупівельники одразу підозріло поставились до цієї пропозиції, адже спроможність виготовити таку кількість продукції викликала сумніви. Завод мав протерміновані та невиконані контракти з 2023 року, а директор підприємства і його менеджмент фігурують у кримінальних справах про зловживання службовим становищем.
Запобіжником від брехні менеджменту цього заводу мала стати комісія військових представників, яка в січні навідалась на підприємство й особисто перевірила наявність необхідного обладнання, виробничих цехів, персоналу, доступу до компонентів тощо.
Результати перевірки були невтішними для заводу. У висновку військових представників йшлося, що завод здатен виготовити майже вдвічі менше від заявленої кількості. Причина – нестача кваліфікованих робітників, виробничих майданчиків та верстатів. Також під сумнів поставлене серійне виробництво підривника – вкрай дефіцитного компонента.
Але за два тижні АОЗ отримала доповнення до цього висновку, яке суттєво відрізняється від початкового. Згідно з уже оновленою інформацією, згадане підприємство нібито здатне виробити 670 тис мін, тобто навіть більше, ніж було зазначено у його початковій комерційній пропозиції.
Ймовірно, у цьому висновку заклали очікування поступового збільшення спроможності заводу вже під час виконання контракту. Проблема полягала в тому, що підприємство просило аванс у 75%, тож якби Агенція законтрактувала весь запропонований обсяг, то в неї не залишилося б грошей на укладення договорів з іншими виробниками цих боєприпасів.
Відповідно армія опинялась сильно залежною від одного вітчизняного виробника із сумнівною спроможністю виконати контракт та великими безпековими ризиками. Логічним у цьому випадку здається диверсифікувати постачання.
Перемовини відбувались на тлі завдання від президента “максимально завантажити підприємства вітчизняної оборонки”. Що відбувалось за закритими дверима нарад Міноборони – загадка. Але у підсумку, після вагань і суперечок, АОЗ все ж таки уклала контракт на 120-міліметрові міни зі згаданим українським виробником на всі заявлені 500 тис штук, що коштувало бюджету понад 10 млрд грн. Три чверті від цієї суми завод отримав від держави авансом.
В інтерв’ю “Українській правді” керівниця АОЗ так пояснювала причини підписання цих угод:
“Я на момент підписання була рівно два тижні як директор Агенції. І я була проти цих угод. Я вважала, що треба диверсифікувати. Там було очевидно, що будуть ризики зриву. Водночас на той момент ми справді не мали надійних джерел постачання цих боєприпасів за прийнятними цінами”.
Цим контрактом мала бути закрита більшість річної потреби ЗСУ на 120-міліметрові міни, тож пропозиції по імпорту вже здавались не такими цікавими. Якби державному заводу вдалося виконати цей амбітний контракт, це змінило б правила гри на ринку боєприпасів.
Перші українські 120-ки мали би надійти до війська у квітні 2024-го і далі щомісяця відвантажуватись рівними партіями. Але, як зізнаються співрозмовники ЕП в АОЗ, вся історія виглядала надто хорошою, щоб бути правдою.
Тривожний дзвоник пролунав уже у квітні, коли завод надіслав лист, що на виробництві стався форс-мажор: прилетіли російські ракети, частина компонентів і обладнання були знищені, тому графік відвантаження слід скоригувати.
Внаслідок цього перші партії мін за цим контрактом почали надходити аж у червні. Виходить, перше півріччя цього року ЗСУ воювали взагалі не отримуючи цих законтрактованих мін. А до кінця літа постачальник передав у військо кілька десятків, не сотень, тисяч боєприпасів.
У цей період у Міноборони зрозуміли, що ставка на цей завод виявилась невиправданою. Дірки у постачаннях почали закривати імпортними контрактами, піднімаючи комерційні пропозиції, які надходили на початку року. Але повноцінно це зробити не вдалося, бо контрактування сильно гальмувалось бюрократією та логістикою. В цей же час військові на фронті недоотримували міни, що коштувало їм життів.
Як тоді переконували співрозмовники ЕП в Мінстратегпромі, головна проблема вітчизняного виробництва була у тому, що у світі розгорівся шалений дефіцит порохів.
Не всі поставлені в рамках замовлення з одним заводом міни злітали і досягали своїх цілей
Getty Images
“Всі виробники полюють за будь-якими доступними партіями пороху. Тому, скільки порохів ми по світу можемо знайти і затягнути в Україну, стільки боєприпасів і можемо виробити”, – пояснював на початку осені співрозмовник у міністерстві.
Оскільки майже всі українські снаряди виробляються на 50-80% з імпортних комплектуючих, це пояснення виглядало цілком логічним.
Але воно взагалі не в’яжеться з актом військових представників, які перед укладанням угоди підтверджували спроможність заводу виробити 500 тис мін. Адже виробник мусив їм довести, що він має або запаси порохів або канали їхнього постачання. Інакше, в теорії, “прийомка” не могла підтвердити його спроможності. Врешті, з цим мають розібратись правоохоронці.
До осені особливих скарг на поставлені 120-ки у ЗСУ не було, але і надходило їх не дуже багато. Восени почались постачання згаданих боєприпасів більш-менш великими партіями. Але щойно надходження до військових стали масовими, вилізли інші проблеми.
За даними ЕП, станом на кінець листопада ЗСУ передали трохи більше третини із законтрактованих 500 тис. Але уже на початку листопада військові почали масово скаржитись, що деякі з поставлених мін непридатні для війни.
Загалом скарги ЗСУ у листопаді стосувалися багатьох партій 120-міліметрових мін, і сумарно військові вимагали перевірити майже 100 тис боєприпасів. Тобто майже всі осінні поставки.
Остаточної цифри проблемних снарядів ще немає, відповідна міжвідомча комісія працює і має надати свої висновки до кінця листопада. Керівник Мінстратегпрому Герман Сметанін 28 листопада написав, що “поверненню підлягає порядка 24 тис мін, що складає менше 1% продукції, виробленої цього року”.
В такому трактуванні ситуація не виглядає великою проблемою. Однак таке трактування некоректне, щоб не сказати маніпулятивне. Адже мова йшла про порівняння із загальною кількістю артилерійських снарядів та мін, які виробила Україна за 2024 рік.
Коректно говорити про те, що майже всю потребу у 120-міліметрових мінах для ЗСУ мали закрити одним контрактом на 500 тис штук. Але до кінця року виробник в кращому випадку виконає його на 35% (тобто 65 зі 100 проплачених мін у війська не поставлять).
І навіть із тих 35% виконаної частини контракту близько 16% (тобто ще мінус 5 мін зі 100) непридатні для війни й підлягають заміні.
Але, як переконують співрозмовники ЕП і в уряді, і в АОЗ, скандал із бракованими мінами – це проблема конкретної партії порохів і контролю якості готової продукції, яка б не мала із заводу потрапити у війська.
Самі виробничі лінії і спроможність виробляти таку критично важливу для ЗСУ продукцію не має стати жертвою проблем конкретної партії.
Якщо узагальнити, то беззаперечних проблем із поставленими мінами було дві.
Проблема перша – порохи. Вони або взагалі не викидали міну зі ствола, або давали такий розкид по влучності, що вести прицільну стрільбу було просто неможливо.
У Мінстратегпромі і в профільному комітеті парламенту заявляли, що проблеми також виникали через відсирілі вишибні патрони, які дають міні початковий поштовх. Хоча при дотриманні технологічних норм упакування цих відхилень не мало б бути взагалі.
Друга проблема – підривники. Багато мін, навіть якщо кудись долітали, то просто не вибухали.
Частково це відбувається через те, що виробництво нових підривників освоєне в Україні недавно, тому частина із них не спрацьовує.
Частково ж проблема із розривом викликана тим, що на 120 міни через брак комплектуючих ставили підривники від схожих за калібром артилерійських снарядів. Візуально і технологічно вони подібні. Але швидкість польоту міни і снаряда дуже різна, тому частині мін не вистачало сили, щоб підривник спрацював.
Все це разом і спричинило той скандал, який розгорається останніми днями.
І що з цим робити?
Згаданий завод мав як успішні постачання, так і проблеми, причому не лише зі 120-міліметровою міною. ЕП відомо про провали із постачаннями ще принаймні двох видів боєприпасів. Один калібр міни постачається з дуже сильним відставанням від графіку, а контракт на постачання одного з артилерійських снарядів виробник взагалі хотів розірвати в односторонньому порядку, повернув гроші державі, а в підсумку пообіцяв поставити 1/25 від початкової кількості.
Причому в другому випадку ситуація була дуже схожа на історію зі 120-ми мінами – військові представники спочатку написали одну спроможність, Міноборони фактично законтрактувало вдвічі більше, а у підсумку “форс-мажор” і непостачання.
Наслідком цієї історії став втрачений час і снарядний голод, бо фронт хронічно недоотримував боєприпаси.
Але особливий цинізм полягає в тому, що от саме в цей момент згаданий завод надсилає до АОЗ свої комерційні пропозиції на мільйони (!) снарядів і мін, які він начебто готовий виготовити у 2025 році. Хоча після скандалу є сподівання, що його керівництво повернуть з небес на землю, дадуть заводу рівно такі замовлення, які він реально зможе виготовити, і їх ретельно перевірять перед тим, як поставити в армію. А не після того.
Не менш важливо встановити відповідальних за поставку на передній край фронту завідомо бракованого озброєння. І відповідальність мають понести не просто якісь “відбували”, а весь ланцюжок – від людей, які свідомо завищили спроможності заводу випускати озброєння і протискали контракти, до керівництва заводу і тих, хто проводив “перевірку” продукції перед відправкою у ЗСУ.
Це якраз та ситуація, коли держава має показати силу і принциповість у захисті своїх захисників, якщо розраховує на їхній захист.
Однак, є й хороші новини. Перша – ситуація з мінами та снарядами на фронті, ймовірно, ставатиме більш прогнозованою, адже до війська починають надходити імпортні боєприпаси, які компенсують недопоставлені або браковані міни.
Друга – в Україні є багато виробників боєприпасів, в тому числі державних, яким вдається витримувати графіки й нарощувати постачання.
Українське виробництво озброєнь має продовжувати розвиватись й отримувати пріоритет у контрактуванні.
Але держава мусить зважати на реальні спроможності вітчизняних виробників та диверсифікувати ризики. Адже оборонка потрібна Україні для забезпечення військових, а не для красивих доповідей на Ставці.