У деяких європейських столицях країн-членів НАТО знову почали активно обговорювати можливість розміщення своїх військ в Україні
Колишній головком ЗСУ, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус та російський диктатор Путін практично в один день заявили, що ця війна уже вийшла за межі регіонального конфлікту – має не локальний, а глобальний характер.
Тобто де-факто йдеться про Третю світову.
На цьому тлі активізувалися розмови про те, що європейські країни обдумують над можливістю розміщення своїх військ в Україні. Зокрема, французьке видання Le Monde пише, що відповідні переговори нібито ведуться між Парижем і Лондоном. До слова, 23 листопада міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро в інтерв’ю BBC розповів, що Париж «не відкидає жодного варіанта» (щодо розгортання військ в Україні, – ред.).
Але це ще не все.
26 листопада посол Литви при НАТО Дейвідас Матульоніс заявив, що його країна підтримує ідею Франції щодо можливої відправки західних військ до України, і якщо Франція вирішить це зробити, їй не потрібен дозвіл НАТО.
«Це можуть бути національні рішення, група країн, коаліція, яка бажає приєднатися до цієї ініціативи. Тут не обов’язково мати погодження чи мітку НАТО», – пояснив Матульоніс, додавши, наразі це «лише ідея» і різні країни мають щодо цього різні позиції.
Втім, якщо навіть гіпотетично уявимо, що якась країна-член НАТО відправила свої війська в Україну – що робитиме Росія? Судячи з останніх заяв Путіна і його камарильї, РФ погрожує ракетним ударом по такій країні. Але чи працюватиме в такому разі 5 стаття Північноатлантичного Союзу, яка передбачає, що напад на одного учасника НАТО є нападом на усіх його членів і викликає відповідь усіх держав-членів Союзу?
Укрінформ звернувся до відомих українських експертів – ексглави МЗС України, керівника Центру досліджень Росії Володимира Огризка та президента Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайла Гончара – з двома запитаннями:
- Наскільки виправдані розмови про Третю світову, яка почалася, чи підтримують вони таку позицію?
- Чому розмови про ймовірну відправку військ в Україну знову пожвавилися, чи може будь-яка країна-член НАТО ухвалити рішення про це на національному рівні, і чи запрацює 5 стаття в разі прямої загрози для такої країни з боку РФ?
Третя світова: можна скільки завгодно сперечатися, коли саме вона розпочалася, але де-факто – ця війна уже йде
Володимир Огризко в коментарі агентству заявив, що коли ми говоримо про Третю світову війну, важливо чітко визначити, що саме маємо на увазі.
«Попередні світові війни характеризувалися масовою участю десятків країн у прямому військовому протистоянні. Наразі ж у цій війні безпосередню участь беруть лише три країни – Росія, Україна та нещодавно Північна Корея. Хоча залучення північнокорейських військових додає конфлікту нового географічного виміру, це поки що не перетворює його на глобальну війну», – вважає дипломат.
Але якщо ми говоримо про війну сучасну, гібридну, то вона вже давно триває в глобальному масштабі.
«Те, що сьогодні роблять Росія, Китай, Іран, та ж сама Північна Корея по відношенню до цивілізованого світу, інакше як глобальною війною не назвеш. Ця війна, правда, не має форми гарячої, а більше – форму гібридної. Але ж ми сьогодні живемо в іншому світі, ніж це було в часи Першої чи Другої світових війн. Сьогодні можна знищувати супротивника і в кіберпросторі. Тому якщо говоримо про сьогоднішню Третю світову як про гарячу, то ми дещо випереджаємо події. Але говорити про сьогоднішню Третю світову як про війну політичну, економічну, ідеологічну, кібернетичну, то тоді так – це справді Третя світова», – вважає Огризко.
«Як може розвиватися ситуація далі? Навряд чи Китай, чи Іран вирішать направити свої війська. Ймовірніше, Москва продовжуватиме використовувати найманців, злочинців чи маргінальні групи з інших країн. Це не формалізована участь держав, а радше хаотичні спроби зібрати додаткову живу силу, – каже експерт. – Тому можна очікувати, що Росія спробує збільшити кількість північнокорейських військових у своєму розпорядженні. Але на цьому список потенційних союзників, готових до офіційної підтримки Москви, скоріш за все, завершиться».
Втім, дипломат не виключає появу нових загроз з боку РФ, яка зараз перебуває у відчаї, що підвищує ймовірність неадекватних рішень з боку її божевільного керівництва.
Михайло Гончар відносно Третьої світової розмірковує так: «Розпочалася вона, чи не розпочалась… Думаю, що аргументи за і проти ще довго будуть висувати. Але ж ніхто одразу не говорив у липні 1914 року про те, що розпочалася Перша світова. Так само ніхто одразу не говорив у вересні 1939 року про початок Другої світової. І чому саме 1 вересня 1939 року, а не раніше вона почалася?» Адже задовго до нападу Німеччини на Польщу, війська Гітлера зайняли у 1936 році демілітаризовану Рейнську область.
«У мемуарах генералів Вермахту було написало, що вони боялися, що французи викинуть їх звідти за порушення угоди про демілітаризацію Рейнської області. Але нічого не трапилося і нацистсько-фашистська чума рушила далі», – каже президент Центру глобалістики «Стратегія XXI».
А далі був аншлюс Австрії у березні 1938 року, окупація Чехословаччини у березні 1939 року і лише потім – напад на Польщу у вересні 1939 року, що і вважається точкою відліку Другої світової війни: «Якщо ми повернемося в сучасність, то задовго до подій 24 лютого 2022 року (читай – 1 вересня 1939 року, якщо проводити паралелі з Другою світовою) теж відбулася низка подій. Почати можна із мюнхенської промови Путіна у 2007 році, потім – нападу РФ у Грузію у 2008 році».
Тоді, у 2008-му, світ не зупинив Путіна, як і Гітлера у 1936-му. Навіть жодних санкцій не запровадив за агресію. Навпаки, Росію тоді американці винагородили так званою «політикою перезавантаження», а європейці – «політикою модернізації заради прогресу». На тлі цього успіху, а також зростаючих цін на нафту – Путін пішов далі. А далі була агресія проти України в 2014 році – анексія Криму та окупація частини Донбасу. А через вісім років – повномасштабне вторгнення РФ в Україну.
«Можна скільки завгодно сперечатися, коли все розпочалося – у 2008-му, 2014-му, 2022-му чи 2024-му. Але так, це Третя світова війна, – наголошує Михайло Гончар. – Починаючи з повномасштабного вторгнення, РФ діяла спільно зі своїм союзником Білоруссю. Не забуваймо, що з території Білорусі також відбувалося вторгнення в Україну. Навіть цей факт уже говорить про те, що ніякий це не двосторонній конфлікт. Потім долучився Іран, надаючи РФ військово-технічну допомогу. А після – КНДР. Отже, множинність учасників цієї війни зростає. Зрештою, де Іран, де Північна Корея, а де – Східна Європа. Це, до речі, теж вказує на глобальний масштаб війни».
Щобільше – не забуваємо проти кого, за словами Путіна, воює Росія.
«Росія воює з НАТО. Той ультиматум, який Путін виголосив у грудні 2021 року, він же був спрямований не Україні, а Заходу, – акцентує експерт. – Проте наші західні партнери все ще бояться називати речі своїми іменами, бояться визнати те, що Третя світова війна – це реальність, що вона уже йде. Водночас «коаліція хижаків», «коаліція зла» не боїться. Білорусь, Іран, Північна Корея та й навіть Китай дедалі менше приховують свою місію допомоги Росії».
А наші партнери продовжують залишатися на «споглядацькій позиції».
«Так, наші партнери допомагають, але продовжують говорити, що ніяка це не глобальна війна, а війна в Україні. Захід, на жаль, потрапив у пастку російської пропаганди. Починаючи з 2014 року, росіяни дуже вміло запустили наратив про «конфлікт в Україні», «громадянську війну в Україні»… Відтоді й дотепер воно так і звучить на Заході – «війна в Україні».
Це словосполучення, каже Михайло Гончар, замовчує природу цієї війни, яка спрямована не тільки проти України, а й проти Європи: «Попри те, що переважно (але поки що) ця війна проти Європи ведеться гібридними методами, та РФ вже переходить і до інших методів, не тільки гібридних. Яскравий приклад – те, що відбулося нещодавно у Балтійському морі: перерізання двох важливих оптоволоконних кабелів лінії зв’язку. І сталося це, що важливо, через рік з гаком після того, як подібний інцидент уже мав місце 7 жовтня 2023-го, коли газопровід і лінія зв’язку були перервані якорем китайського судна».
Але якщо рік тому Росія намагалася приховати свою причетність, то зараз навіть не намагається.
«Можливо, це дрібний приклад у загальному масштабі, але він дуже характерний. Росія відверто говорить, що переходить від стратегії стримування до стратегії залякування Заходу. І бачить, що ця стратегія працює, поки Європа і Захід в цілому продовжують говорити про «війну в Україні», про локальну війну, а не глобальну», – зазначив наш співрозмовник.
За його словами, Путін має власне розуміння Третьої світової.
«На думку Путіна, це Росія захищається від агресії з боку НАТО. Для Путіна країни між Росією і Європою чи Заходом – десуб’єктивізовані. Тобто це просто якийсь простір, де живуть якісь люди, що їх ввели в оману американці, Західна Європа. Таким простором Путін вважає й Україну, якій з Вашингтона чи Брюсселя намагаються насадити якийсь інший спосіб життя. І тому Росія, в розумінні Путіна, бореться за свої права, протистоїть НАТО – великому альянсу, який об’єднує 32 країни. Тому так, Путін цю війну вважає світовою, – розповідає Гончар. – Якщо ж поглянути з нашої точки зору, то Україна, хай і за підтримки партнерів, але все ж самотужки протистоїть «коаліції зла». В авангарді йде Росія, як агресор, але за цим всім стоїть Китай. Мета цієї «коаліції» проартикульована доволі чітко: зміна світопорядку, який не влаштовує авторитарні країни».
Будь-яка країна НАТО може самостійно вирішувати, чи відправити свої війська в Україну, чи ні. А от щодо запуску 5 статті Альянсу – є сумніви
«Перше – відносно заяви посла Литви. Чи можуть окремі країни-члени НАТО вживати якихось дій? Та звісно, що можуть, діючи не як члени НАТО, а як члени ООН, які відповідно до Статті 51 Статуту ООН, надають допомогу країні, що стала жертвою збройної агресії, – коментує Володимир Огризко. – І тут немає різниці, яка саме країна надає допомогу – Франція, Польща, Нова Зеландія чи Папуа-Нова Гвінея. Кожна суверенна держава може на національному рівні прийняти відповідне рішення про те, що вона хоче допомогти жертві агресії протидіяти самій агресії».
Друге – що стосується відповіді НАТО.
«Якщо російський ракетний удар по території України зачепить військових країни НАТО, це не обов’язково активує статтю 5 Вашингтонського договору. Причина в тому, що напад має відбутися на території країни-члена НАТО. Наприклад, якщо гіпотетично польські військові перебувають в Україні і стають жертвами агресії РФ, це не прирівнюється до атаки на Польщу», – каже дипломат.
Інша справа, якщо Росія завдає удару по території Польщі чи іншої країни НАТО, тоді це буде розглядатися як напад на весь Альянс.
«Якщо на території України гіпотетично перебуватимуть польські війська, й РФ вирішить завдати ракетного удару по території Польщі, наприклад, по американській базі, яка там знаходиться – це буде нападом не лише на Польщу, а нападом на все НАТО. А тому відбудеться автоматична активація 5 статті», – уточнив Огризко.
На уточнююче запитання, чому ті ж поляки і румуни, коли повітряний простір їхніх країн залітають російські дрони-камікадзе або ракети, так бояться визнати цей факт, дипломат відповів: «Бо це б означало, що РФ здійснила напад на країну-члена НАТО. Тобто це б потягнуло за собою юридичні та політичні наслідки. І тому ця країна повинна заявити своїм колегам по альянсу: «Проти мене здійснено агресію. Закликаю усіх активувати статтю 5 і провести негайні консультації для прийняття відповідних рішень». Чи могли б «троянські коні» Москви – Угорщина та Словаччина – заблокувати цей процес? Теоретично так. Але практично думаю, що ні. Якою буде ця реакція – це вже питання наступне».
Але реакція точно буде, вважає Володимир Огризко: «І дуже сподіваюся, що не у вигляді чергової «ніякої заяви», а буде конкретна відповідь. Мені здається, що Росію попередили вже давно і неодноразово щодо того, чим для неї все може закінчитися. Росія самостійно воювати проти НАТО не має жодних об’єктивних і суб’єктивних можливостей. Це відразу очевидний програш».
Михайло Гончар більш скептичний. На його думку, 5 стаття, яка передбачає колективну оборону НАТО, може виявитися малоефективною у кризовій ситуації. Головна причина – недостатня консолідація Альянсу та наявність уже згаданих «троянських коней» Кремля в його лавах.
«Орбан і Фіцо за будь-яких обставин можуть виступити за «політико-дипломатичне врегулювання», що паралізує можливість швидкої військової відповіді. Додатково ситуацію ускладнює обережна позиція Німеччини та потенційне дистанціювання країн Південної Європи, таких як Греція, Іспанія чи Італія. Це створює ризик розбіжностей у підходах, що може послабити ефективність колективного реагування НАТО», – стверджує експерт.
Саме тому НАТО важливо діяти вже зараз – на випередження.
«Функціональність 5 статті потребує перевірки вже зараз, а не тоді, коли Росія здійснить прямі агресивні дії. Як зазначив голова Військового комітету НАТО Роб Бауер, превентивні заходи мають стати основою стратегії Альянсу. Однак наразі політичне керівництво багатьох країн НАТО не готове до рішучих кроків. Історія постачання Україні сучасних систем озброєння, таких як HIMARS, F-16 чи ракети Storm Shadow, яскраво демонструє цю нерішучість. Між прийняттям рішень і їх реалізацією минають місяці, а то й роки», – справедливо констатує Гончар.
Це дозволяє Кремлю діяти агресивно, не очікуючи серйозної протидії. Кремль залякує, зміщуючи акцент своєї ядерної доктрини від стримування до погроз: «Я думаю, що це зрозуміли і в Лондоні, і в Парижі. І саме тому навесні цього року Макрон заговорив про можливість boots on the ground, тобто чобота НАТО на українській землі для допомоги Україні. Однак минуло вже понад пів року, а реальних кроків у цьому напрямку ми так і не побачили. Дискусії тривають, але їх результати залишаються на рівні слів».
«У нинішніх умовах досягти консенсусу серед 32 членів НАТО виглядає малоймовірним. Тож єдиним виходом є формування «коаліції рішучих». До її складу могли б увійти країни, які вже зараз демонструють готовність до активних дій: Франція, Велика Британія, Чехія, Польща, країни Балтії та Скандинавії. Які шанси, що така коаліція таки буде формована? Ну, шанси є. І для цього справді не потрібен консенсус цілого НАТО – достатньо рішення окремо взятої країни або кількох країн на рівні національному, – наголошує Гончар. – Зрештою Путін не просто переводить ядерну доктрину з розряду стримування в розряд залякування. Він чудово розуміє: якщо не Захід в цілому, то окремі країни рано чи пізно перейдуть до більш рішучої позиції».
Михайлу Гончару згадалася книга британського генерала Річарда Ширреффа під назвою «2017: Війна з Росією: термінове попередження від старшого військового командування». Цю книгу, підкреслює експерт, пан Ширрефф написав зі знанням внутрішньої кухні НАТО.
«Звісно, його книга має фантастичний сюжет, однак, який заснований на реальних подіях (російська окупація Криму, – ред.) Якщо коротко: Росія вдирається в країни Балтії, НАТО треба реагувати, запускати механізм колективної безпеки, але – нічого не спрацьовує. Чому? А тому, що немає консенсусу: німці наполягають на переговорах, греки – категорично виступають проти будь-якої збройної відповіді. І тоді ініціативу у свої руки бере американо-британо-польський Альянс й все закінчується хеппі ендом, – розповідає Гончар. – До чого я веду? Ситуація зараз дуже схожа на те, що описав Річард Ширрефф. Тобто потрібно, щоб всередині НАТО виник якийсь малоформатний Альянс рішучих. На жаль, США, замість того, щоб йти в авангарді – плентаються десь в ар’єргарді. Проте ми бачимо, що в Європі дедалі більше звучить голос тих, хто готовий протистояти Путіну не лише вербально-дипломатичним чином, хто готовий діяти превентивно з тим, щоб завдати ураження путінському режиму. При цьому не обов’язково хтось із країн-членів повинен прийти нам на допомогу своїми збройними силами».
Але можна дати нам більше зброї, без обмежень, а не так, як це робиться зараз – не повною мірою, недостатньо, запізно і з малим боєкомплектом. Зрештою, Росію можна бити гібридно – її ж зброю. Заблокувати, наприклад, проходження танкерів данськими протоками, які йдуть в Балтійські порти під завантаження нафтою і нафтопродуктами. За словами Михайла Гончара, це – як один з варіантів, проте далеко не єдиний.
Мирослав Ліскович. Київ