зараз у Сирії, а з часом – і в Росії

Події в Сирії розгортаються надзвичайно швидко. Просто зараз вирішується доля російського контингенту в Сирії і, ймовірно, закінчується період російського впливу на цей регіон, а отже, і її роль «миротворця» у цьому близькосхідному конфлікті. Лунають думки, що крах режиму Асадів, що 54 роки жорстоко правили країною, ще один доказ крихкості диктатур і важлива ланка у ланцюгу подій, що, зрештою, повалить і путінський режим. За словами політтехнолога Юрія Богданова, «навіть якщо “завдяки” Трампу війна в Україні буде “заморожена”, Путіна і його систему вже ніщо не врятує». На чому ґрунтуються такі висновки, як пов’язана геополітична невдача РФ зі стійкістю її владного режиму і чи призведуть негативні наслідки закінчення для Росії «сирійського проєкту» до позитивних зрушень у нас?

Одна диктатура впала, інша – підточена

Росія вже вивела свої бойові кораблі з військово-морської бази в Тартусі й намагається перекинути залишки озброєнь та військової техніки військовими бортами з авіабази у Хмеймімі. Москва навіть звернулася до Туреччини, щоб та допомогла безпечно організувати процес, повідомляє CNN Türk із посиланням на свої джерела. «Ймовірно, ці війська будуть спершу переміщені на території, які перебувають під контролем турецьких військових, а потім транспортовані до Росії авіаційним шляхом», – пояснювало видання. За деякими даними, увесь російський контингент становив 7,5 тисячі осіб, більшість з яких базувалися в Тартусі й Латакії (деякі підрозділи залишилися відрізаними) і їх частково евакуювали, а от бойові літаки – ще ні. За останніми даними, повстанці увійшли до міста Тартус, де знаходиться найбільший порт Сирії та авіабаза повітряно-космічних сил РФ, повідомляв телеканал Al Jazeera. Башара Асада з родиною прихистила Москва.

Здається, це Башар Асад переживає крах, – та насправді вся путінська Росія опинилася в дуже неприємній ситуації, вважають деякі лідери думок в Україні. РФ наразі – такий же «хворий пацієнт», яким був СРСР у 80-х (його навіть виведення військ з Афганістану не врятувало), так пише на своєму Телеграм-каналі Юрій Богданов. «З перегрітою економікою, з аморфною більшістю, з озлобленою на все войовничою меншістю, з елітами, які звикли годуватися з ресурсної ренти, зі старіючим диктатором, який все більше нагадує Наполеона ІІІ, який теж збирав одна за одною зовнішні провали і невдачі», – такою він бачить ситуацію. Мовляв, питання тільки в події Х, яка запустить ланцюгову реакцію, і тоді Кремль чекають серйозні катаклізми.

«Режим впав феноменально швидко й неочікувано, так само впаде і Росія, її населення, що керується телевізором, цього відразу й не зрозуміє», – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Саїд Ісмагілов, колишній муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», а нині військовослужбовець ЗСУ. Сам сирійський кейс безпосереднього впливу на стабільність путінського режиму не матиме – для цього таких кейсів має бути багато, вважає політичний аналітик Ігар Тишкевич. Але ця історія 100% підточує владу російського диктатора, впевнений політолог, керуючий партнер Національної антикризової групи Тарас Загородній. І для кожного з переконань є аргументи.

Дружба ніщо, бази та імідж – усе

Швидкий крах режиму Асада спричинив нову кризу для РФ, оскільки Кремль прагне зберегти свою стратегічну військову присутність у Сирії, – такого висновку дійшли аналітики Інституту вивчення війни у своєму новому звіті. «Навіть якщо Росія збереже деякі або всі свої бази в Сирії, це буде великою геополітичною втратою для Москви, оскільки продовження базування Росії в Сирії залежатиме від сирійської опозиції, яку Кремль раніше називав терористами», – наголошують в ISW.

Сам факт, що Кремль не зумів чи не побажав захистити режим Асада, «вдарить по довірі до Росії як до безпекового партнера» у світі і далі Путіну буде складніше знаходити підтримку та партнерів серед інших країн, наголошують в ISW. Тому втрата баз – це не лише крах близькосхідного і, потенційно, африканського проєктів Путіна, вважає військовий історик, а нині військовослужбовець ЗСУ Роман Пономаренко. «Це втрата статусу і престижу у взаємостосунках із нинішніми партнерами РФ, більшість з яких є типовими хижаками. В нинішніх умовах це дорівнює втраті зовнішньої підтримки», – пише він на своєму каналі у Телеграмі.

В КНДР теж побачили, що Росія ніяк не змогла допомогти Асаду. Відповідно, договір про військове партнерство, який вони нещодавно уклали, не вартий паперу, на якому його надруковано. РФ перестане сприйматися як беззаперечний гарант стабілізації ситуації, вважає політичний аналітик Ігар Тишкевич. Але це не працює миттєво, процес розтягнутий у часі й Росія ще може компенсувати невдачу успіхами в інших регіонах. «Або ні – це покаже найближче майбутнє», – говорить експерт. Ми, щоправда, не знаємо, про що саме просив Башар Асад під час візиту до Москви. «Російські літаки до останнього бомбардували загони повстанців. Припинили, лише коли прем’єр оголосив про передачу влади», – зауважує аналітик. Так чи інакше, російський «дах» виявився дірявим, і хтозна, чи ще хтось попроситься під нього. Ресурсів на кілька фронтів одночасно у РФ немає.  

Коли Росія заходила в Сирію, її ключовим противником була ІДІЛ. «Ісламська держава» скористалася конфліктом у Сирії й захопила контроль над певною територією країни. Тоді з’явилася ціла коаліція західних держав для боротьби з терористичною організацією, а Росія втрутилася в ситуацію безпосередньо на прохання сирійської влади. Довгий час вона грала роль такого собі миротворця у цьому регіоні й мала з того дивіденди у стосунках із Заходом. З нею рахувалися. Путіна у 2013 році навіть висували на Нобелівську премію миру за врегулювання проблеми хімічної зброї в Сирії. «Росія відігравала важливу роль у цьому протистоянні, і на наступному етапі разом з Іраном виконувала функцію «поліцейського» для стабілізації внутрішньої ситуації в Сирії, – розповідає Тишкевич. – Але у форматі існування режиму Асада». «Поліціанти», звісно, тут ще будуть потрібні, та хто стане ними – залежатиме від того, які саме угрупування набиратимуть ваги, а Росія наразі й цієї ролі позбулась. «Чи зможе повернутися у сирійську гру, залежить від багатьох чинників, – міркує аналітик. – Зрештою, вона вже доводила, що не має постійних політичних партнерів і здатна вчасно перемикатися заради вигоди (у Мадагаскарі, Мозамбіку підтримувала інформаційними операціями спочатку опозиційні сили, та потім змінювала симпатії)». Але впливати на Європу в якості стримувача «терористів» та сирійських мігрантів вже, схоже, не буде.  

На чому трималася «слава імперська»

Сьогодні мова вже про захист не дружньої Кремлю диктатури, а його військових баз у Латакії й Тартусі. Це важливий логістичний хаб для, зокрема, утримання Африканського корпусу. Утримає Росія свої військові бази і залишки впливу на Близькому Сході – вирішується просто зараз. На думку аналітика Тишкевича – втратить їх хіба частково. Це залежатиме від того, почнеться зараз у Сирії просто політична внутрішня боротьба або ж вона переросте у нове збройне протистояння. Остаточний вплив на формування сирійської влади РФ таки втратить, каже Тишкевич, але військові бази, є вірогідність, що зуміє зберегти.

Принаймні, не дуже віриться, що росіяни просто спокійно вирішили відмовитися від цього активу, – їх із Близького Сходу фактично викидають і це поразка великого масштабу, вважає Тарас Загородній. «Вони сиділи на Близькому Сході з часів СРСР із завданням постійно підтримувати нестабільність, за якої щоразу зростала ціна на нафту. А це – прибутки СРСР і удар по США, які тоді постачали собі нафту саме звідти», – нагадує політолог. Тепер же бази доведеться покинути, а з ними – контроль над Середземномор’ям. Хоча про нього як оперативний простір мріяли ще російські царі, будували плани, як у Туреччини Босфор та Дарданелли відібрати. «Бо яка ж ти наддержава, якщо не маєш закордонних баз? І тут така велика втрата», – міркує Загородній. І не єдина, на його думку, очевидно, що у війні з Україною росіяни не здобудуть бажаного – знищення нашої держави. А за певних сприятливих обставин Україна взагалі зможе повернути території невійськовим шляхом, бо колапс у РФ змусить забути її про загарбання. «Це все беззаперечно підточує владу Путіна на додачу до внутрішніх пертурбацій і може бути частиною сценарію знесення його влади, – впевнений експерт. – Чимало факторів можуть на це вплинути, але передумови є 100%».

Сам Путін, здається, не вважає події в Сирії загрозою для його власних позицій. Після 2019 року, коли в Сирії закінчилася активна фаза бойових дій, значення Сирії для Росії значно зменшилося і звелося до утримання військових баз, говорить Ілія Куса, експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу. Якби Росія програла в Сирії у 2015-2016 роках – поразка була б дуже драматичною, а зараз сприймається спокійніше. «Моє враження – Путін не дуже цим переймається. Вони навіть не намагалися порятувати Башара Асада, – вважає експерт. – Коли стало ясно, що сирійські урядові війська не будуть воювати, Іран і РФ махнули рукою і зробили все, щоб мінімізувати ризики для своїх військових» (такого ж висновку дійшли в  ISW). Іран домовився про організоване виведення своїх людей, Росія – щоб не чіпали її бази. Бо якщо через втрату цього перевалочного пункту зв’язок з підрозділами в Африці буде порушений, доведеться шукати інший шлях і витратити на це час та ресурс (якщо взагалі такий шлях знайдуть). «Думаю, наступна їх задача – тягнути час, щоб ці бази лишалися за ними хоча б до кінця перехідного періоду, який триватиме, наскільки розумію, 18 місяців, – говорить Куса. – А далі спробують передомовитися з новою владою». Не вийде – організовано виведуть війська та й по всьому.

Що Росія точно втратила – політичні позиції в Дамаску, імідж країни-стейкхолдера Сирії, пояснює експерт з питань міжнародної політики. Зараз цю позицію зайняла Туреччина. За яких умов РФ може зберегти останні форпости в Сирії, поки не зрозуміло. «У мене підозра, що сирійці не забули, як росіяни розносили їхні міста й особливої любові до них не відчувають, – міркує Загородній. – Або це буде предметом грандіозних торгів з Туреччиною, але який, питається, інтерес Ердогана зберігати російські бази на Середземномор’ї? Ніякого». Швидше навпаки – позбутися росіян і панувати там гуртом з іншими членами НАТО. А утримувати силою свої позиції у Росії немає сил, говорить політолог, і то – заслуга України (про це днями і Джо Байден казав). Яка, безсумнівно, виграє від втрати військових баз РФ у Сирії, але – у довгій перспективі, тож навряд відчує ці вигоди швидко, вважає Ілія Куса. На здатності Росії вести бойові дії в Україні поразка в Сирії, на жаль, не відіб’ється.  

А от на здатності продавати крадене в Україні зерно вже потроху відбивається. Російські судна, що систематично брали участь у перепродажу нашого зерна, застигли у Середземному морі, побоюючись заходити в порт Тартус – основне місце вивантаження. Ще 6 грудня одне з суден стояло в порту, та потім швиденько втекло. OSINT-дослідник МТ Андерсон виявив їх місцезнаходження поблизу Кіпра та південного узбережжя Туреччини. Тартус був основним місцем для «відмивання» краденого зерна – звідси воно йшло іншими суднами як сирійське. Тож тепер сирійські «врожаї» відразу впадуть.

Енергоресурси люблять спокій

Зараз уся інтрига – чи вдасться втримати стабільність у регіоні. Це вже буде проблемою Туреччини, яка стане там головним диспетчером, говорить Загородній. Без проблем не обійдеться хоча б тому, що є протиріччя з курдами, підсилення позицій яких Туреччина бажала б менш за все. «А це впливова сила, і війна протурецьких формувань із курдами ще триває», – зауважує Тишкевич. «Підозрюю, турки мають досить ресурсів, щоб навести лад», – каже Загородній.

Лад потрібен для припинення кровопролиття і для відродження нормальних економічних процесів. Зокрема, енергетичних проєктів, в яких зацікавлена Туреччина. Перш за все Arab Gas Pipeline – це газопровід, що мав з’єднати Єгипет, Йорданію, Ліван, Сирію, Туреччину і навіть Ізраїль, але загальмувався у Хомсі через війну. «Цей проєкт може бути відновлений, бо дуже вигідний Туреччині, що матиме ще одного постачальника газу, – говорить Ігар Тишкевич. – Проблем з цим бути не повинно – саме протурецькі сили контролюють Хомс і навряд відмовлять Туреччині в гарантіях безпеки будівництва».

На думку аналітика, проєкт може бути реалізований протягом найближчих 4-5 років, але за умови, що принаймні рік стійкої роботи нового уряду, що забезпечить ухвалення необхідних рішень.

Є ще проєкт Qatar–Turkey Рipeline – газогін, що мав постачати катарський газ до Туреччини та Європи. За Асада його реалізація блокувалася, але якщо громадянської війни не буде, визначать маршрут і виділять землю під будівництво, отримають дозвіл на охорону об’єкту військовими, то цілком можуть запустити і його. Головне – стабільність. Від неї виграють багато країн крім Росії, що продовжить втрачати «газові позиції» в Європі. Наразі, за словами Тишкевича, Туреччина стала газовим хабом, що отримує і перепродає газ від кількох постачальників (це результат послідовної політики впродовж 15 років) і є одним із ключових постачальників газу на Балкани та у країни Південної Європи. «Саме Туреччина забезпечила надходження газу від чотирьох країн замість Росії – для власних потреб і перепродажу», – говорить Тишкевич. І обидва проєкти газогонів посилили б позиції Туреччини у цій сфері й регіоні, а водночас вдарили б по інтересах РФ.

Свого часу Штати чимало вкладали у забезпечення стабільності на Близькому Сході. Та часи змінилися: після сланцевої революції, відколи США самі стали виробниками й експортерами нафти і газу, залежність від процесів на Близькому Сході зникла, пояснює Тарас Загородній. Тож впливати дестабілізацією регіона на нафтові ціни у Росії вже не вийде. «Ось знесли Асада і це ніяк не відбилося на ринку нафти», – говорить він. Але на нього вплине, на думку політолога, інше – позиція Дональда Трампа щодо розвитку відновлюваної енергетики. «За його президентства в Штатах почнуть активний нафтовидобуток – він цих намірів не приховує – і ціни знижуватимуться. Вийдуть на угоди з Венесуелою й Саудівською Аравією, бо це в планах боротьби з інфляцією в США, – розповідає Загородній. – Це ніяк не пов’язано з РФ, але буде смертельно бити по ній зниженням цін на нафту». Російський товар буде ще менш потрібен на зовнішніх ринках, ніж сьогодні. Сама Сирія теж цілком може стати успішним виробником нафтопродуктів і налагодити їх постачання (за сприятливих внутрішніх умов).  

Майбутнє Сирії: з Росією чи без

Як будуватиме Росія далі стосунки з Близьким Сходом, чи інвестуватиме знову в цей напрям – залежатиме від настроїв і подій у Сирії. Роман Пономаренко пише: «У Сирії неминуче спалахне продовження громадянської війни. Занадто велика кількість суперечностей і гравців з різними цілями та задачами». «Не існує єдиної сирійської опозиції, там діють абсолютно різні за ідеологією та етноконфесійним складом угрупування і їм важко домовитися. Якщо не повноцінне громадянське протистояння, то певний період дестабілізації, на жаль, можливий», – вважає Тишкевич. Мохаммад Фараджаллах, експерт з українсько-арабських відносин і головний редактор ІП «Україна по-арабськи» впевнений: сирійці не змарнують шанс, що їм випав. «Малоймовірно, що почнуться збройні протистояння, розвиватиметься політичний процес, багато сигналів на це вказують, – говорить він. – Усі сирійці незалежно від релігійної чи етнічної належності були жертвами диктатури і добре розуміють нагоду побудувати демократичну державу».

Такими сигналами Мохаммад Фараджаллах вважає наказ про амністію всіх призваних до армії Асада, виданий учора, мирну передачу влади прем’єром (якого не стратили і навіть не арештували). Мери, губернатори залишилися на своїх посадах, війська вже частково залишили Дамаск і довірили поліції нормалізувати життя в столиці. Вже було визначено, хто створюватиме тимчасовий уряд на 6 місяців, до наступного (ймовірно, виборчого) етапу. «Це цивілізований підхід, ніхто не бажає помсти, крові і це важливо, – вважає пан Мохаммад. – Поки що всі сили демонструють єдність, лише курди не дуже йдуть на діалог. Але й вони днями зробили заяву, що виступають за єдину Сирію і не прагнуть розколу». Можливо, намагаються отримати більше політичних вигод, як от широка автономія, міркує Фараджаллах.  

Прояви політики національного єднання говорять про те, що опозиція врахувала помилки і за 5 років добре підготувалася до реваншу (з допомогою Туреччини та США). «Розуміють, що для визнання у світі і якнайшвидшого зняття санкцій вони повинні показати демократичні засади і готовність повернутися в ряд цивілізованих країн», – говорить експерт.

Чи потрібна буде в новій Сирії Росія? І що вона взагалі зможе запропонувати  в обмін на свою військову присутність у Тартусі та Хмеймімі (тобто на Близькому Сході взагалі)? РФ вже не зможе використовувати Сирію як тему для політичних торгів із країнами регіону, але все ще має важелі впливу, вважає Ілія Куса – співпрацю в енергетичній галузі. «Намагатиметься знайти інші точки входу в регіон або спробує лишитися в Сирії політично – через нових партнерів серед опозиційних груп, – говорить він. – Може пропонувати обмежену економічну співпрацю». Якщо в Сирії з’явиться стабільний уряд, ймовірно, з неї знімуть санкції і це відкриє доступ до ринків та іноземних інвестицій, компаній, спеціалістів, які можуть реалізувати соціальні та інфраструктурні проєкти. А це все в Росії є. «Не очікую, що вона займе чільну позицію в цих сферах – грошей не так багато. Та щось пропонувати будуть, – говорить Куса. – Питання в тому, до якої міри Росію сприйматимуть місцеві політичні сили як альтернативу Заходу, а це те, на чому Росія трималась на Близькому Сході і в Африці». Антизахідні настрої в Сирії є і за день не зникнуть, тож на них Кремль продовжить грати, маючи вплив на популярні арабомовні медіа.

Але опозиційні сили своїми ворогами крім режиму Асада назвали також Росію з Іраном, нагадує Фараджаллах. «Бо ці дві країни не просто підтримували режим, а брали участь в убивствах. Росія не може брати більше участь у сирійському політичному житті, – вважає він. – Це було б можливо, якби Башар Асад залишався в Дамаску, та ніхто не говорить з тими, хто програв». Зараз, за словами пана Мохаммада, бази в Хмеймімі та Тартусі вже оточені і в майбутньому може йтися тільки про виведення контингенту. «Можливо, РФ блокуватиме якісь рішення щодо Сирії в ООН, та арабський світ вкотре побачив, що вона не може бути надійним союзником і веде до програшу, скільки б часу це не зайняло, – говорить редактор ІП «Україна по-арабськи». – Проєкт у Путіна прогорів і в Єгипті, Іраку, Йорданії зробили висновки з цього».

Українцям теж можливо врахувати цей урок, впевнений Фараджаллах. Були часи, коли повстанці відступили, розуміючи, що ніхто не готовий воювати з ними проти РФ та Ірану. Але вичекали момент і готувалися до нього. «Світ готовий нас підтримати на певному рівні – нам мало, але теж добре, рухатимемося спільно з союзниками», – міркує він. «Всі політичні лідери типу Путіна втрачали владу через зовнішньо-політичні поразки, – нагадує Тарас Завгородній. – А у Путіна вже ціла низка зовнішніх поразок: Нагірний Карабах, Середня Азія, тепер ще й Сирія, якою він так пишався».  

Тетяна Негода, Київ

Перше фото Khaled Elfiqi/dpa/picture alliance