Хор здобув визнання на міжнародній арені, зокрема завдяки виконанню “Щедрика” Миколи Леонтовича.
У 1919 році уряд Української Народної Республіки відправив у Європу унікальну дипломатичну місію – музичну капелу під керівництвом Олександра Кошиця. Це була не просто мистецька подорож, а справжня культурна дипломатія, мета якої – довести світові, що Україна – самостійна держава з багатою культурою.
Дослідниця Тіна Пертусенко розповіла, як українською піснею боролись за незалежність понад 100 років тому. Не лише дипломати прагнули донести до світової спільноти правду про Україну, її культуру.
Місія: змусити Європу почути Україну
На той час ставлення до України було більш ніж скептичним. Французький консул Еміль Енно відверто заявляв, що “Україна, або, правильніше кажучи, Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності”.
Симон Петлюра, розуміючи силу мистецтва, дав чітке доручення: “За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела!”. Найкращих співаків обирали на всеукраїнському конкурсі, спочатку було 100 голосів, потім склад скоротили до 80 осіб.
Тріумфальні гастролі
Протягом травня-жовтня 1919 року хор дав майже 40 концертів у містах Центральної Європи: Празі, Відні, Женеві, Берні. Європейська преса була в захваті. “Українці прийшли і перемогли!”, “Перед нами справжній феномен”, – писали журналісти. Особливо вражав “Щедрик” Миколи Леонтовича.
Паризький тріумф
Головна мета капели – Париж, де саме відбувалася Мирна конференція. 6 листопада 1919 року в залі Salle Gaveau відбувся концерт, що став справжньою сенсацією.
Найчастіше на біс просили “Щедрик”. Композитор працював над композицією за мотивами народних колядок майже два десятиліття. Перша редакція з’явилася 1901, остання – 1919 року.
Провідні паризькі видання були в захваті:
- Le Nouvelliste: “Ще жоден хор – ані французький, ані іноземний – не презентував тут нічого подібного”;
- Le Temps: “Це було справжнє одкровення”;
- Le Figaro: “Концерти Українського Національного Хору були на межі досконалості”.
Але попри мистецький успіх, політичної підтримки Україна так і не отримала. У січні 1921 року капела отримала останній транш державного фінансування від уряду в екзилі. Колектив повернувся до Парижа. “Щедрик” знову тріумфував, цього разу – у найпрестижнішому залі Théâtre des Champs-Élysées.
20 січня у книзі відгуків капели своє “Bravo!!!” залишили танцюристка Айседора Дункан і генерал Моріс Пелле. Однак через два дні в окупованому більшовиками селі Марківка агент Всеросійської надзвичайної комісії застрелив композитора Миколу Леонтовича. Це стало черговим проявом більшовицького терору, який надіслав свої “привітання” французькій демократії.
Світове визнання через десятиліття
Як говорив публіцист Юрій Лавріненко, “Потрапивши під п’яту Москви, Україна так і не довідалася про свою світову культурну перемогу”. Лише через десятиліття світ почав по-справжньому цінувати українську музику. Українська Республіканська Капела довела: мистецтво – потужна зброя самоідентифікації та боротьби за незалежність.
Раніше “Телеграф” розповідав, як вишиванка стала повсякденною модою українців. Кінець ХІХ – початок ХХ століття став переломним моментом у сприйнятті вишиванки.