Роман Бочкала дав прогноз розвитку подій
Після перемоги над режимом Башара Асада сирійська опозиція ставить перед собою мету створити нову Сирію, де люди зможуть жити вільно та без страху. За таких умов підтримати трансформаційні процеси готові також і країни “Великої сімки” (G7).
Але чи справді всі ці події ведуть до глибоких змін в країні? Як в Сирії ставляться до Кремля і чому нову владу не варто ідеалізувати? Про це “Телеграф” поспілкувався з Романом Бочкалою — українським журналістом, військовим кореспондентом і громадським діячем, який неодноразово перебував у Сирії.
“Ще невідомо, хто вестиме Сирію шляхом радикального ісламізму”
— ЗМІ повідомляють, що нова сирійська влада повністю міняє політику. Зокрема, заборонили примушувати жінок носити хіджаби, втручатися в їхній одяг чи зовнішній вигляд. Також заборонено обмежувати роботу медійників. На вашу думку, чи можна це вважати початком демократичних змін?
— Якщо говорити про довоєнний період Сирії, скажімо, 15 років тому, вона ніколи не була країною агресивного ісламізму. Це була досить світська держава. Серед арабських країн Сирія, мабуть, була однією з найбільш світських. Башар Асад, як і його батько Хафез Асад, ніколи не робив акценту на релігії. Асад – алавіт, а це дуже поміркована течія в ісламі, далека від радикалізму.
Сирія стала більш ісламістською вже під час війни. Це було наслідком впливу зовнішніх гравців, таких як Катар і Саудівська Аравія, які підтримували ваххабітські течії. Але це не була офіційна політика сирійського режиму, навіть попри те, що він мав багато недоліків і чинив утиски громадянського суспільства.
Варто згадати, що громадянська війна почалася саме через придушення протестів. На початку Асад навіть допускав демократичні зміни, але згодом під тиском силовиків і спецслужб почав згортати ці процеси. Це й стало каталізатором заворушень у 2011 році. Проте релігійного підґрунтя вони не мали.
Щодо поточної ситуації, то я не схильний ідеалізувати нову владу. Насправді це не “влада” в повному сенсі слова. Це радше воєнізована група, яка скористалася слабкістю режиму Асада.
Щобільше, якщо ми говоримо про події сьогодення, то не забуваймо, що організація “Хаят Тахрір аш-Шам” (ХТШ), яка в багатьох країнах вважається терористичною і забороненою, походить з досить радикальних ісламістських організацій. Вона була заснована “Фронтом Ан-Нусра”.
А “Фронт Ан-Нусра” — це сирійський філіал “Аль-Каїди”, який мав дуже серйозний вплив у 2012—2014 роках. Потім вони розвалилися, перегрупувалися, і з’явився ХТШ. Тому, хто саме буде більше тягнути Сирію в радикальний ісламізм, це ще питання. І яку карту вони розігруватимуть, теж питання.
Згадаймо 2011 рік, з чого почалася “арабська весна” і до чого це призвело в Сирії. Мова про ситуацію в Єгипті на площі Тахрір, коли був повалений режим Мубарака. Тоді до влади прийшли “Брати-мусульмани”. Світ їх тоді сприймав як демократичну силу, що скинула диктатора. Так, Мубарак був диктатором, але сказати, що до влади прийшли демократи, — ні.
Моя думка така: ці повстанці, ополченці, чи як їх ще називають, які зараз прийшли до влади у Сирії, — це тимчасова сила. Це група воєнізованих людей, які змогли повалити режим у певний момент часу через його слабкість. Ми бачимо, що Асад уже фактично не контролював ситуацію в Сирії. Реальний контроль здійснювали проіранські та проросійські сили.
Сказати, що прийшла якась політична течія на кшталт “Талібану” в Афганістані, теж не можна. Бо “Талібан” — це організація з понад 30-річною історією, своїми традиціями, ієрархією. У ХТШ усього цього немає. Це тимчасові гравці, яких, швидше за все, замінять спецслужби.
Насправді у Сирії, країні з сильними військовими традиціями, спецслужби завжди були хребтом управління. І ця структура залишиться. Навіть якщо зміниться назва держави, її політична структура залишиться під впливом силовиків і військових.
Зараз ми бачимо, як Туреччина та Катар посилюють свій вплив, оскільки вони фінансували опозиційні угруповання, які повалили режим Асада.
В цілому, прогнозувати, якою стане Сирія, ще зарано. Я ставлю на те, що ключовий контроль залишиться за спецслужбами та військовими. Політична структура лише пристосовуватиметься до нових умов. Говорити про демократичні зміни поки що не доводиться. Це глибинний процес, який базується на десятиліттях традицій цієї держави.
“У сирійському конфлікті багато внутрішніх та зовнішніх гравців”
— Режим родини Асада керував країною понад 50 років. Очевидно, що в країні залишилися його прихильники. Чи може зараз початися війна всіх проти всіх?
— Цілком реально. Може продовжитися сегментація країни, адже насправді Сирія вже давно не існує у своїх міжнародно визнаних кордонах.
Частину країни контролюють курди, які діють за підтримки проамериканських сил. Іншу частину контролюють протурецькі сили, так звані туркомани, яких у цьому регіоні дуже багато. Не слід забувати, що турецька провінція Хатай, яка межує із Сирією, також має значну частину тюркомовного населення.
Територія, що прилягає до Туреччини, зокрема ближче до Латакії, перебуває під турецьким впливом. Не виключаю, що Туреччина намагатиметься зберегти контроль над цією зоною, хоча й не обов’язково анексувати її. Це може бути якась форма автономії чи квазідержавна структура, яка де-факто залишиться під турецьким контролем, а не під владою Дамаска.
Ще одним важливим фактором є суперечність між сунітами та шиїтами. Наприклад, угруповання ХТШ, яке зараз прийшло до влади, складається переважно із сунітів. Водночас Іран, який підтримував режим Асада через “Хезболлу”, представляє шиїтів. Ці релігійні розбіжності вже стали джерелом конфліктів, і, без сумніву, Іран не залишить спроб зберегти свій вплив у Сирії.
Шиїти, втративши контроль над Дамаском, отримуватимуть підтримку від Ірану. Це може призвести до нової сегментації країни вже за релігійною ознакою. Якщо до цього поділ був переважно етнічним — курди, турки тощо, то тепер ситуація ускладнюється ще й релігійними суперечностями.
Можна провести паралель із Боснією і Герцеговиною, де після конфлікту виникли автономні утворення за етнічними (серби, хорвати) і релігійними ознаками (мусульмани, християни). У Сирії може статися подібне: Дамаск може втратити статус центру впливу, а країна розпадеться на окремі зони, які контролюватимуть різні сили.
Крім того, пустельні території на сході, зокрема поблизу міста Дейр-ез-Зор, досі частково контролюються терористами ІДІЛ. Ці угруповання нікуди не зникли та, ймовірно, продовжуватимуть спротив. Щобільше, вони можуть знайти спільну мову з ХТШ, адже обидві структури є радикальними сунітськими рухами.
Ці процеси розвиваються хаотично. За менш ніж два тижні влада Асада буквально “склалася як картковий будиночок”. Можна припустити, що навіть самі угруповання, які захопили контроль, не очікували такого стрімкого розвитку подій і не були готові до керування всією країною.
Що буде далі, важко сказати. Ситуація залишається непередбачуваною, і розвиток подій залежить від багатьох факторів, включно з впливом зовнішніх гравців, як-от Туреччини, Ірану чи США.
“Спершу Росія сприймалася союзником, потім окупантом”
— Зрозуміло, що арабський світ дуже різний, проте як загалом у Сирії сприймають Росію?
— Тут є кілька контекстів.
Перший контекст. Коли Росія втрутилася у сирійський конфлікт, режим Асада вже ледь тримався. У той час дуже агресивно діяла так звана “Ісламська держава” (ІДІЛ), яка захопила Мосул (місто-мільйонник в Іраку) та сирійське місто Ракка, проголосивши його своєю столицею. На той момент Росія мала значно кращий імідж, ніж зараз, і її дії сприймалися як спроба приборкати ІДІЛ, який тероризував світ жорстокими діями.
Це принесло Росії “плюсик у карму”. Вона виглядала як країна, що допомогла зупинити жахливу загрозу. До того ж природно, що в арабському світі існує певна неприязнь до Сполучених Штатів, які підтримували курдів і мали свої інтереси в Сирії. Тож Росія тоді сприймалася як противага американцям і союзник режиму Асада, що теж впливало на її популярність.
Другий контекст. За сім років присутності Росії в Сирії стало зрозуміло, що її головна мета — не допомога країні, а використання її ресурсів і стратегічного положення. Росія розширила свою військову базу в Тартусі, будувала нові аеродроми, вводила свої компанії для видобутку природних ресурсів і фактично використовувала Сирію у своїх геополітичних інтересах.
Асад усе більше виглядав слабким лідером, який не здатен забезпечити добробут народу. Рівень життя в країні погіршувався, а Росія не вкладала жодних ресурсів у розвиток Сирії. Це призвело до зміни сприйняття Росії сирійським суспільством — від союзника до окупанта.
Зараз сирійці розуміють, що Асад — лише васал Росії та Ірану, які бенефіціарно використовують ситуацію, залишаючи країну в стані руїни. Це, своєю чергою, сприяло успіху воєнізованої опозиції, оскільки народ більше не підтримує ані Росію, ані її союзника Іран.
Голос Сирії в ООН є
— До слова, ЗМІ писали, що Україна надавала певну допомогу сирійським повстанцям. Це може бути нам корисним у довгостроковій перспективі?
— Це залежить від того, якою буде політична влада в Сирії. Якщо вона стане прозахідною, то, можливо, це зіграє нам на користь. Однак я дуже сумніваюся, що така зміна станеться найближчим часом. На мою думку, Сирія залишиться в зоні впливу Туреччини, Катару та інших сунітських держав, які реалізують свої регіональні інтереси.
Стан самої Сирії також не сприяє активній співпраці. Країна перебуває у жахливому, злиденному стані, і їй точно не до допомоги Україні.
Якщо ж говорити про політичну підтримку, то в теорії Сирія може відіграти певну роль. Це держава, визнана ООН, яка має свій голос у міжнародних організаціях. Наприклад, Сирія могла б підтримувати резолюції, що засуджують Росію, або голосувати на користь України в ООН та інших структурах.
Чи це можливо? У теорії — так. Але практична реалізація залежить від багатьох факторів, включно зі зміною політичного режиму в самій Сирії.
Союз Асада та Путіна тримається не на довірі
— Повалений президент Сирії Башар Асад і члени його родини отримали політичний притулок у Москві. Чи варто Асаду переживати, що його передадуть до Сирії для справедливого суду? Тим паче Путін — не молода людина, і рано чи пізно в Росії зміниться влада.
— Переживати Асаду точно варто, адже Путін — не та людина, якій можна довіряти. Асад вже давно не є самостійною фігурою. Він фактично маріонетка в руках своїх покровителів — Ірану і Росії, зокрема самого Путіна.
Наразі його доля залежить від однієї людини — Путіна. Чи буде для нього це вигідно найближчим часом? Скоріше за все, ні. Але якщо обставини складуться так, що Росія матиме шанс утримати Сирію у своїй зоні впливу, можливо, Асад залишатиметься під російським прикриттям. Для Росії стратегічно важливі об’єкти в Сирії — це військово-морська база в Тартусі та авіабаза в Латакії.
Однак важливим гравцем у цьому питанні також є Туреччина, яка визначатиме баланс сил у регіоні. Якщо Туреччина погодиться на збереження російської присутності, Асад може залишитися під російським захистом.
Насправді я далекий від думки, що Путін може здати Асада на справедливий суд. Оскільки це стало б сигналом для інших васалів Москви, що їхня доля теж може бути під загрозою. А такий крок похитне впевненість інших лідерів, які зараз співпрацюють із Росією.
Інший варіант — Асад може спробувати знайти притулок в одній з арабських держав. Але в арабському світі його репутація залишається досить слабкою. Асад належить до алавітів, які не мають значної суб’єктності чи підтримки на міждержавному рівні в регіоні.
Тому, найімовірніше, за життя Путіна він залишатиметься в Москві. А що буде далі — після зміни влади в Росії, — дійсно сказати складно.
“Під час війни у Сирії до українських журналістів ставилися вороже”
— Як давно ви були у Сирії?
— Я бував у Сирії щонайменше п’ять разів. Чому кажу “щонайменше”? Тому що частина цих поїздок була не зовсім офіційною. Коли Сирія вже не контролювала свої кордони, я, пам’ятаю, заїжджав із боку Йорданії. Ми потрапляли до міста Дер’а, потім заїжджали з боку Туреччини. Там є пункт перетину Рейханлі, неподалік турецького містечка Кіліс, і через нього ми теж переїжджали, потрапляючи, наприклад, до Алеппо.
Ситуація була такою, що Сирія вже фактично не контролювала свої кордони. Через це траплялися такі поїздки, але я їх не враховую. Офіційно я потрапляв до Сирії через Ліван, перетинаючи долину Бекаа. Далі ми їхали машиною і добиралися безпосередньо до Дамаска. А вперше я побував у Сирії у 2011 році.
Це був початок громадянських заворушень. І тоді це ще не можна було назвати війною. Заворушення відбувалися на півдні країни, у місті Дер’а. Ми тоді прилетіли літаком з України, і мені пощастило побачити Сирію саме на початку цих подій. Я зміг побачити, якою країна була до війни.
Після цього я уважно спостерігав за подіями в Сирії протягом наступних років, аж поки у 2014 році не почалася війна в Україні та анексія Криму. Після цього моя увага, як журналіста, перемкнулася сюди. До того ж Сирія перестала бути другом України. Режим Асада тоді повністю співпрацював із Путіним.
Сирія почала ставитися до України вороже, і врешті-решт наші країни розірвали дипломатичні відносини. Це сталося, здається, у 2018 році. Після цього посольство Сирії в Україні закрили.
Ситуація в Сирії завжди була для мене цікавою. Кожна поїздка була унікальною, і я продовжував стежити за подіями в цій країні, навіть коли мої пріоритети змістилися в Україну.