Чернігів – місто, яке наче живе у двох світах. Тут поміж гучних проспектів і сучасних районів немов зависла у повітрі тиха й загадкова історія. Є Чернігів, що живе своїм сьогоденним, нестримним життям, а є – стародавній, що спокійно плекає свої тисячолітні легенди.
Іду одного разу містом, звертаю численними асфальтованими доріжками, вуличками, минаю сірі висотки, які немов проросли з невеличкого клаптика землі. І раптом помічаю дерев’яного красеня, що причаївся тут серед бетонного світу.
Родовитий, з історією, фіолетовий будиночок вбраний у мереживо. Підходжу роздивитися. Біля нього наче пахне давниною, а ще – розпеченою на сонці фарбою. Голову одразу захоплюють думки, вирує фантазія, уява про днини, історії тих людей, тих поколінь, які жили тут кожен у свій час.
До речі, одну з таких історій мені таки вдалося почути. Її розповіла одна з власниць цього фіолетового різьбленого будиночка, що стоїть на затишній вулиці Василя Стуса, Валентина Коновалова.
Історію про те, як почалося тут її життя, хворобу, яка її змінила, й обставини, що сьогодні спонукають жінку залишити свою частину фіолетового будиночку комусь наступному.
ПЕРЕЇЗД
Сама я родом з Чернігова. Коли вийшла заміж, ми з чоловіком спочатку жили в мене, в будинку моїх батьків, на Земській. А потім вирішили переїхати до чоловіка. Це був, здається, 86-й чи 87-й рік. У будинку тоді тільки зробили ремонт.
Чоловік мій був не місцевий, він із Білої Церкви. Його батька прислали сюди працювати директором меблевої фабрики.
Чоловік мені колись розповідав, що вони з батьками переїхали у цей будинок у 1956-му. Тоді ще тут вхід був із вулиці, ґанок там був такий і зверху над ним стояла дата «1862» – його рік будівництва. А потім вже переробили вхід із двору і той напис не зберігся. Казали, що багата родина раніше жила тут, власник був лікарем. Будинок великий, десь метрів 120 (квадратних. – Ред.). Усередині він абсолютно звичайний, лише стелі дуже високі, 3,30 м.
А згодом цей будинок поділили на три квартири, господарями однієї з них і стала сім’я мого чоловіка.
Коли я переїжджала, то тут скрізь стояли дерев’яні будинки, і наш особливо не вирізнявся. Може, хіба що різьбленням. Напроти теж стояв доволі великий будинок, його при мені вже знесли та побудували дев’ятиповерхівку.
ЖИТТЯ
Я дуже добре співала з самого дитинства. Мама навіть сміялася і казала, що я ще й слів не навчилась говорити, а вже співала. У молодості проходила прослуховування до хору імені Верьовки, але не пройшла за віком. Тоді я вступила до технікуму й отримала спеціальність товарознавця.
Усе життя я працювала за спеціальністю, продавцем. Працювала в магазині «Сюрприз», там, де зараз «Копієчка», потім у магазині «Берізка», «Малятко», загалом понад 28 років. Хотіли поставити мене колись завідувачкою, але за станом здоров’я я не змогла, в мене хворе серце.
НЕДУГА
У 46 років в інституті імені Амосова мене ошелешили страшними висновками. Сказали, що я в будь-яку секунду можу померти. Терміново необхідна була операція на серці, зносився клапан. Але грошей на операцію у нас із чоловіком не було. Ні дачами, ні автомобілями ми не володіли. І мене виписали на другий день.
Дали тільки візитівку таку, куди можна було пересилати гроші. І треба було якось зібрати необхідну суму для операції. 18 днів поспіль мій чоловік ходив по різних організаціях, просив допомоги. Я плакала і молилася, просила в Бога помочі, хотілось жити. І коли я приїхала до лікарні, сума в мене була, навіть удвічі більша ніж треба.
Учень Амосова зробив мені операцію, вона пройшла успішно. Вже на той час я стала віруючою людиною, я дуже полюбила Бога, пережила його зустріч. Ця хвороба змінила повністю моє життя, я стала по-іншому ставитися до всього. І от уже 27 років я живу з протезом у серці.
ВІДНОВЛЕННЯ БУДИНКУ
Займалися організацією відновлення будинку сусіди. Щоб так оздобили красиво наш будиночок, я проти не була. Приходили волонтери, дуже чемні, інтелігентні, виховані. На будинку дуже мало збереглося різьблення оригінального, і волонтери забирали ті елементи, що залишилися, щоб відновити втрачені. Пригадую, вони казали, що це один будинок у Чернігові, де досить велика кількість різних видів елементів дерев’яного мережева. Є дерев’яні будинки, що схожі на наш, але такої кількості різьблених елементів по дереву не було ніде.
Звісно, тепер серденько радіє від такої краси. Люди йдуть, зупиняються, підіймають голівоньки вгору і роздивляються. Бачила, що багато людей фотографує, як проходять. Людям подобається.
ПОВЕРНЕННЯ
Я прожила в цьому будинку щасливе життя. Спокійне, буденне життя. Вдень – робота, ввечері ходила співати в хорі до Палацу мистецтв. Він, до речі, і досі існує, йому вже, мабуть, стільки років, скільки й мені. А мені – 73. Інколи люди паспорт питають, бо не вірять, мені стільки не дають. Думаю, це все через те, що я живу в радості, я не живу у смутку. Я завжди знаходжу, чому радіти та за що дякувати Богу. А як щось треба, то помолюсь – і він мені допомагає.
Зараз я залишилась сама. Дітей у нас із чоловіком не було. А в мого рідного братика вроджена хвороба, він також один, тому я вирішила, що до нього переїду і буду допомагати.
У 2016 році так сталося, що у мого чоловіка стався інфаркт і інсульт, я була поряд із чоловіком. І якийсь період життя поруч із братом була тітка, їй 86 скоро буде. Тітці вже не в силу.
Тепер повертаюся доживати свої роки туди, звідкіля приїхала, на Земську. Різьблений будиночок вирішила продавати.
Отак добігає кінця ця розповідь. Життя сьогоднішніх героїв фіолетового будинку та його власниці продовжується далі і тихенько вплітається в нескінченне полотно історій цього величного міста.
Спілкувалася Марина Лялеко
Отримуйте оперативні новини Чернігівщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал – https://t.me/CheLineTv