Часи суворого, але уважного до козацтва Стефана Баторія сприймалися козаками як ціла епоха
Син князя Трансильванії Стефана IV, угорець за походженням, в історичному пантеоні наших західних сусідів поляків посідає місце нарівні з королем Яном III Собеським – уславленим переможцем турків під Віднем 1683 року.
Боротьба за вакантний престол
Народився Стефан 27 вересня 1533 року в містечку Шимлеу-Сілванієй (угор. Сіладьшомьйо) на північному заході сучасної Румунії. Мати – Каталіна Телегді, угорська шляхтянка, була дочкою королівського скарбничого. Вчився в Італії – в Падуанському університеті.
У 16-річному віці Стефан вступив на військову службу до короля Чехії та Угорщини Фердинанда I Габсбурга й разом із ним відправився до Італії. За кілька років молодий магнат перейшов під руку князя Трансильванії Яноша II Сигізмунда Заполья, який завдяки туркам-османам як їхній васал посів угорський трон. Але Габсбурги продовжували вважати себе королями Угорщини…
У бою з австрійцями Стефан потрапив у полон і три роки провів у в’язниці, де займався самоосвітою. Після повернення до Трансильванії Стефан Баторій поступово проходить всі щаблі ієрархічного поступу в державі. Попри залежність від Османської імперії, її князі намагалися грати на протиріччях між великими державами.
1571 року після смерті Яноша II Сигізмунда Заполья розпочалася боротьба за вакантний престол. Магнат Гаспар Бекеш де Корнят, якого підтримували Габсбурги, висунув на нього претензії. Родина магнатів Баторіїв виступила проти і в ході кровопролитної громадянської війни перемогла. Стефан став князем цієї землі, яка в неспокійний час знаходилася в кільці кількох, часто недружніх держав – Речі Посполитої, імперії Габсбургів, Османської імперії (якій виплачувала данину), князівств Валахія і Молдова…
Сигізмунд III Август, останній польський король із литовського роду Ягеллонів, не мав спадкоємців; тож його рідна сестра Анна Ягеллонка залишалася останньою ланкою, що з’єднувала поляків і литовців. Після його смерті в червні 1572 року настав період “безкоролів’я”.
У травні 1574 року королем Речі Посполитої обрали французького принца Генріха Валуа. Вибір виявився невдалим. Француз був на 28 років (!) молодшим за Анну Ягеллонку і довгий час зовсім не бажав йти з нею під вінець – симулював хворобу, приймав повій і не тільки (він був бісексуалом). Усе йшло до скандалу…
14 червня 1574 року Генріх дізнається про смерть бездітного старшого брата Карла IX Валуа. У ніч на 19 червня він накивав п’ятами з Кракова й повернувся до Парижа, де коронувався під ім’ям Генріх III Валуа.
Вінчання з 52-річною Анною Ягеллонкою
Союзна держава опинилася в складній ситуації. На елекційному (виборчому) сеймі розглядалися нові кандидати на престол. Серед інших були імператор Священної Римської імперії Максиміліан, його брат Фердинанд та син ерцгерцог Ернест, шведський король Іоанн, герцог Феррари Альфонс, цар Московії Іван Лютий і протеже султана Османської імперії Стефан Баторій… Голоси магнатів і шляхти розділилися рівно навпіл, й 12 і 14 грудня 1575 року практично одночасно було визнано монархами відповідно Максиміліана та Анну Ялеллонку (з обов’язковою умовою її шлюбу зі Стефаном Баторієм).
Багато урядовців Речі Посполитої добре знали про бойовий досвід трансильванця. Так, ще 15 липня 1575 року він розгромив війська давніх ворогів поляків – Габсбургів, які продовжували підтримувати магната Бекеша.
Річ Посполита поступово втрачала управління і опинилася на межі громадянської війни. Криза завершилася наступного року: 18 січня 1576 року 20 тисяч шляхтичів з посполитого рушення (ополчення), прибічників Стефана Баторія, зайняли Краків, щоб не дозволити коронуватися Габсбургу. 30 березня Стефан Баторій перетнув кордон Польщі біля Снятина на українському Покутті, де його зустрів натовп прихильників…
5 квітня 1576 року він, попри протести імператора, з великим почтом – 1200 кавалеристів – прибув до Кракова. 1 травня у Вавельському соборі єпископ Станіслав Карнковський вінчав 42-річного Стефана Баторія з 52-річною Анною Ягеллонкою і коронував його на короля Польщі. Велике князівство Литовське та Королівська Пруссія залишилися вірними Габсбургам. Проте смерть імператора Максиміліана II Габсбурга 12 жовтня вибила всі аргументи ворогів Стефана Баторія.
Збройний виступ його війська змусив супротивників у Польщі помиритися з новим правителем. Невдовзі Баторія визнали Литва та Пруссія; після недовгої війни капітулювало і місто Ґданськ.
42-річний Стефан Баторій почувався на престолі, як “на казані”: магнати і шляхта хотіли бачити в ньому слухняну іграшку. Під час коронації у Вавелі відбувся інцидент: більшість сенаторів виступили проти цього шлюбу і не видали з Королівської скарбниці священні клейноди володарів Польщі.
Король спирався на середній прошарок шляхти – по-європейськи освічених адміністраторів та загартованих вояків. Серед них відзначимо Яна Замойського – канцлера, а пізніше коронного гетьмана. Після обрання королем Стефан вирішив питання на батьківщині, призначивши рідного брата Криштофа регентом (воєводою).
Трансильванцю вдалося приборкати невдоволену шляхту, яка постійно намагалася “обрізати” невеликі повноваження володаря (“Я хочу бути королем не на папері й не слухатиму вказівок, як мені вчиняти”). Він велів стратити Григорія Осьцика за таємні переговори з Іваном Лютим, а також і всесильного магната Самуїла Зборовського.
Війна з Московією та привілеї козацтву
Владнавши внутрішньополітичні справи і досягнувши примирення з Портою, король почав готуватися до війни з Московським царством, яке захопило Ліфляндію (Інфлянти, історичну область на території сучасних Латвії та Естонії), завдавши поразки Лівонському ордену. За північну Прибалтику продовжували боротися не тільки Московське царство і Річ Посполита, але й ще два королівства – Данське і Шведське.
Запорозькі козаки, які виконували роль щита на південно-східних кордонах Речі Посполитої, у планах Стефана Баторія посідали не останнє місце. Як і його попередники, він вважав за потрібне мати їх на військовій службі. Ще Сигізмунд III Август прийняв присягу 300 запорожців.
Але саме Стефан Баторій фактично заснував реєстрове козацтво (підзвітне лише варшавському уряду), видавши у вересні 1578 року указ під назвою “Постанова з низовцями”. Кількість реєстровців король збільшив до 500, а 1583 року – до 600.
За згодою з королем козаки звільнялися від сплати податків; вони також отримували повну незалежність від місцевої адміністрації. Створювався старшинський корпус і штаб із писарем, який в разі необхідності заміщував “реєстрового старшого” (згодом – гетьмана). Козаки отримали привілей на володіння містечком Трахтемирів – центром староства Київського воєводства, що розкинулося на Дніпрі вище Канева. Там, у Зарубинському монастирі, козаки відкрили шпиталь. Запорожці мали також свій арсенал; дуже важливим був і привілей, що освячував законність устрою “низовців”: король передав клейноди (хоругву, бунчук, булаву й печатку).
За часів правління Стефана Баторія реєстрові козаки, а також численні волонтери із Запоріжжя брали найактивнішу участь на фінальному етапі Лівонської війни, зокрема в боях на Сіверщині. Король здійснив три переможні наступальні походи на територію Московської держави, для яких мобілізував близько 48 тисяч воїнів проти 200-тисячної армії ворога. Стефан Баторій реорганізував армію (створив добірну піхоту, оснащену рушницями та сокирами для будівництва мостів і польових укріплень). Він використовував угорську піхоту, яка була дуже корисною для завоювання фортець.
Війська Речі Посполитої взяли в облогу й захопили у серпні 1579 року штурмом Полоцьк (окупований перед тим московитами), а потім, вже на території Московського царства – Великі Луки та Невель, Холм і Сєбєж. Майже чотири місяці продовжувалася облога Пскова. Захисники міста вистояли.
13 грудня 1582 року був підписаний Ям-Запольський мир, за яким Полоцьк і Ліфляндія залишилися в складі Речі Посполитої. Лівонська війна завершилася ганебною поразкою Московської держави, яка на першому її етапі досягла гучних перемог і окупувала більшу частину Ліфляндії та Естляндії. Плани Івана IV Лютого захопити землі з виходом до Балтійського моря були зруйновані.
…Чимало клопоту король мав із запорожцями, які не входили до реєстру. Їхня кількість інколи сягала декількох десятків тисяч. Так, Іван Підкова, зухвалий отаман запорожців, який посів з боями молдавський престол наприкінці 1577 року, явно не вписувався у зовнішньополітичні схеми Стефана Баторія. Йому було важливо мати мирні відносини з Портою. Весною 1578 року після навали турецьких військ Підкова відступив з Молдови і вже у Варшаві прийшов на аудієнцію до Стефана Баторія, де був ув’язнений.
Попри протести багатьох шляхтичів, король був вимушений під тиском султана Мурада III стратити 16 червня 1578 року колишнього кошового отамана і господаря Молдовського князівства. Страта легендарного воїна, який вирізнявся високим зростом і неабиякою силою (ламав підкови), відбувалася на очах турецьких послів у Львові.
По смерті 1586 року Стефана Баторія реєстровці продовжували служити польським королям, очікуючи від них нових привілеїв, але й віддаючи життя в сумлінному служінні монархові; вони під час придушення селянсько-козацьких повстань кінця XVI — початку XVII ст. часто брали участь у каральних акціях уряду. Але нерідко переходили на бік повстанців (у першу чергу через утиски на національно-релігійному ґрунті та невиконання владою своїх обов’язків).
Український історик Сергій Леп’явко в книзі “Козацькі війни XVI ст. в Україні” наводить цікавий лист низового товариства до канцлера й коронного гетьмана Яна Замойського, в якому вони декларували: “…як служили славному і святої пам’яті небіжчику й королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й.М. (Його Милості. – С. Л.). Як бачимо, уже тоді часи суворого, але уважного до козацтва Баторія сприймалися козацтвом як ціла епоха…”
Стефан Баторій першим окреслив права та обов’язки реєстрового козацтва на службі Польській Короні. З лав реєстрового війська вийшли такі видатні гетьмани-полководці, як Богдан Хмельницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та Петро Дорошенко. Чітка організація реєстровців – складання списків – допомагала уряду в Кракові, а потім у Варшаві постійно мати напоготові без великих видатків боєздатне військо. Козаки брали участь у війнах Речі Посполитої з Московією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством.
Чисельність реєстрових козаків “за Польщі” протягом кінця XVI — початку XVII століть коливалася, за офіційними документами, від 600 до 40000 (за Зборівським договором 1649 р.). Попри те, що козаки декілька разів рятували Річ Посполиту від розгрому, королі і магнати постійно утискали “Вольності Запорозькі”. Так, на Хотинську війну 1621 року уряд закликав до 40000 козаків, але після блискучої перемоги українсько-польського війська над турецько-татарським сейм “віддячив”… складенням реєстру в 6000 козаків. В часи Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького реєстровці були головною ударною силою в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Батогом…
Три шлюбні ночі і смерть від отрути?
Сімейне життя у Стефана Баторія не склалося. Він присвятив Анні Ягеллонці лише три шлюбні ночі. Проте дуже скоро дружина йому обридла, зокрема й через її намагання і спроби впливати на політику держави. Король волів рідше з’являтися у столиці, більше займався військовими справами та залюбки відправлявся в походи.
Готуючись до чергової війни з Московським царством, він полював у Молавицькій пущі – в Кундзіні, але після раптової хвороби був перевезений до найближчого міста – Гродно, де невдовзі помер 12 грудня 1586 року (ймовірно, від хвороби нирки). Можливо, правитель помер унаслідок отруєння іноземними лікарями та супротивниками в середині держави. Поховали Стефана Баторія у Вавельському соборі в Кракові. Його наступником на престолі став Сигізмунд III Ваза (1587–1632). Дружина пережила чоловіка майже на десять років.
“Вісімдесят років від Люблінської унії до загальної кризи 1648 р. Речі Посполитій велося краще, ніж її сусідам. Балтійська торгівля нечувано збагатила не одного аристократа… Звитяжний трансильванець Стефан Баторій… відновив повагу до королівської влади і змусив ефективно запрацювати складну державну машинерію”, – пише в фундаментальній праці “Європа. Історія” британський історик Норман Дейвіс.