Ще з весни 2022 року славнозвісні “едельвейси” мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади впевнено тримають оборону на Донецькому напрямку. За цей час мотопіхотний батальйон провів багато вдалих боїв та відбив безліч ворожих штурмів. На жаль, було багато втрат, але не зважаючи на все, мужні воїни мотопіхотного батальйону тримають стрій і продовжують завдавати ворогу непоправних втрат.
Про це пише “Галка” з посиланням на “Західний кур’єр”.
Героями даної статті є два військовослужбовці, які пройшли надскладний шлях на війні, отримали важкі поранення, один з яких пережив ампутацію, але не втратили віри у перемогу України.
Головний сержант Віталій Сидорук народився 7 березня 1978 року в мальовничому селі Липляни Ківерцівський району Волинської області, там виріс і закінчив школу. З дитинства був творчою особистістю і любив малювати. В 1995 році закінчив СПТУ №9 у місті Луцьк та отримав спеціальність слюсаря. Одружився та разом з дружиною Марією виховують трьох діточок. Саме любов дружини, її молитви і віра в коханого дали Віталію сили повернутися додому живим…
Віталій Сидорук (Сидор)
Віталій був мобілізований 23 квітня 2024 року та відразу прийшов на службу в мотопіхотний батальйон. Перша позиція, на яку зайшов Віталій Сидорук на позивний Сидор називалась “Тайфун”. А далі “Масян”– важка позиція, на яку було майже неможливо зайти, але він це зробив.
“На “Масяні” нас було двоє: я і мій побратим Віктор Янішевський на позивний Зевс. Там ми вперше побачилися і познайомилися. Завдання було в спостереженні і правильних своєчасних доповідях, адже позиція знаходиться на передньому краю. Побратим виявився цікавим та веселим співрозмовником, так і розпочалося наше спільне чергування. Дні тягнулися довго, з часом ми вже звикли до ворожих обстрілів, постійних вибухів та звуків дронів. Так, як логістика була неможлива, провізію та все необхідне для несення служби нам доставляли дронами. Була страшна спека, траплялось, що під час скиду провізії пляшка могла пошкодитися і ми залишалися без води”, – розповідає Віталій.
“День за днем я все сильніше сумував за домом, коханою дружиною та дітками, з сумом у очах продовжує Віталій, – Думав чи зможу побачити їх знову. Так хотілося почути їх голоси, але зв’язку не було. Час від часу здавалось, що ми там застрягли назавжди… Час минав, і щоб відволіктися від сумних думок я почав робити скульптури з глини прямо в бліндажі. Згадав своє дитинство, як я любив малювати”.
Дружина Віталія Марія розповідає, як не переставала вірити у повернення коханого чоловіка і чекати його. Не зважаючи на різні розмови знайомих, які казали, якщо чоловік так довго не виходить на зв’язок, то його вже немає в живих. Марія молила Бога про повернення свого героя та довіряла командуванню роти і бригади.
Сидор розумів, що разом з тим, як проходить час, ослаблюється і його організм. Адже за 150 діб м’язи почали атрофуватися від того що він мало рухається, а іншої можливості немає. І ось настав день коли, йому з побратимом повідомили, що буде заміна.
“Я сильно переживав, як ми будемо виходити, адже найважче – це дорога, постійні обстріли, дрони-камікадзе переслідують на кожному кроці, а організм ослаблений, – розповідає Віталій. – Це була так звана “дорога смерті”. І ось прозвучала команда: “На вихід”! Цю дорогу я не забуду ніколи! Здавалося, що ми не вийдемо, звуки дронів супроводжували нас скрізь. Раптом вибух, я відчув біль у ногах і зрозумів, що поранений і йти вже не зможу. Здавалося ще зовсім трошки, а я не можу рухатись. Зевс швидко надав мені домедичну допомогу і наклав турнікет. В цей момент я сказав побратиму: “Далі йди сам, бо ще загинеш через мене”. На що він мені відповів: “Ми стільки часу були разом, ти думаєш що я зараз тебе покину?” І не залишив. Коли Вітя дотягнув мене до точки евакуації, я вже майже не втрачав свідомість. Дивився на нього і розумів, що за цей час ми стали не просто випадковими знайомими, а справжніми побратимами”.
Віктор Янішевський провів “на нулі” 124 доби
І додає: “Прийшовши до тями в шпиталі побачив біля себе кохану дружину. Аж повірити не міг, що все минуло, що я вибрався з того пекла”.
Розповідав це Віталій, лежачи на лікарняному ліжку з ампутованою ногою. А ще сказав, що не дивлячись ні на що, якби повернути час назад він зробив би те саме. Бо війна не лише для хлопців у окопах, це спільна біда для всієї України, з якою треба боротись: “Втікати немає сенсу, краще об’єднатися і спільними зусиллями побороти ворога!”.
Віктор Янішевський, який має позивний Зевс, народився 15 травня 1980 року у селі Броварі Бучацького району Тернопільської області. Після закінчення школи переїхав на Рівненщину, де одружився та почав працювати у лісгоспі у селі Глибочок.
Віктор потрапив лав Збройних сил у лютому 2024 року, після проходження курсу базової військової підготовки приєднався до “едельвейсів”. Разом з Віталієм Сидоруком мужньо тримав оборону на “Масяні”. Зевс пробув на позиції 124 дні. Дуже скромний і небагатослівний. При розмові Віктор Львович розказав, що найбільшою підтримкою для нього була його віра в Бога, любов до сім’ї та довіра до побратимів та командування.
Після отриманого поранення та лікування Зевс найбільше хотів побачити кохану дружину та доньку і нарешті відправився у довгоочікувану відпустку, після якої повернеться у стрій та буде продовжувати нищити ворогів.
Публікація підготовлена пресслужбою мотопіхотного батальйону 10 ОГШБ “Едельвейс”.