21-річний Андрій (ім’я змінено) потрапив до дитбудинку, коли йому було лише три дні. За 15 років він змінив 5 інтернатних закладів і скрізь стикався з фізичним і психологічним насильством. Хлопець так і не дізнався, що таке сім’я і нормальне дитинство.
Він не з чуток знає, як це – боятися за власне життя, роками відчувати несправедливість цього світу через байдужість дорослих, які, здавалося б, взяли на себе відповідальність за його захист. Він не раз обмінював подарунки і солодощі на день без тортур, адже інтернат став справжньою казармою, де процвітає дідівщина.
Сьогодні Андрій працює в громадській організації та допомагає знайти люблячу родину малечі, яка залишилась без батьків. Після пережитого юнак мріє, щоб інтернатів не було.
Далі – його пряма мова.
“Бити мене почали ще в садочку”
Так сталося, що у мене не було дитинства. Я потрапив до дитбудинку, коли мені було три дні від народження. Наступні 15 років життя мене перекидали по інтернатах, за цей час я змінив 5 закладів. Щоразу це був великий стрес, бо у тебе раптом забирають все, до чого ти встиг звикнути, й кидають, малого, у невідомість.
Ти не знаєш, куди їдеш і що з тобою буде. Тут погано, а там, може, ще гірше. Просто їдеш і думаєш: а чи будуть тебе бити та як саме? Три емоції, якими наповнене життя дитини в інтернаті, – це страх, біль і брак уваги.
Чому я опинився у закладі інституційного догляду – точно не знаю. У документах сказано, що мене покинули в пологовому. За іншою версією – у моєї мами була післяпологова депресія і вона не могла за мною доглядати. У мене є рідні сестра та брат, але вони росли вдома. Щоправда, сім’я жила дуже бідно.
Я не пам’ятаю своє дитинство. Гадаю, це якась захисна реакція, бо у той час було дуже мало доброго. Перший спогад з ранніх років – це приїзд мами. Я тоді був у дитбудинку й після денного сну мене покликали в кімнату для відвідувачів. Ніколи не забуду цукерки, які вона привезла – такі довгі, в зеленій обгортці, з горішками. Наступні дні, просинаючись після тихої години, я біг в ту кімнату – подивитися, чи не прийшла мама. Кожен день. Я хотів її бачити ще, ще і ще… Я не міг збагнути, чому її немає.
Скоро я зрозумів, що інтернат – це місце, де твої бажання й почуття не мають жодного значення. Ти маєш робити те, чого від тебе вимагають. Якщо ні – тебе карають. Залишають без їжі, не дозволяють виходити з кімнати, але найчастіше – б’ють.
Бити мене почали ще в садочку. Били по обличчю – за те, що сюсюкав. Я любив говорити щось типу “холясьо”, тобто нечітко, негарно вимовляти. Я так грався. Це був спосіб отримати увагу, яка так потрібна маленькій дитині.
Вже тоді дорослі не приховували, що ми – не такі як всі, а “нижчого сорту”. У дитячий садочок ходили разом з “домашніми дітьми”, як ми їх називали. Це звучить дико, але “домашні діти” були нашими ворогами. Тому що у них є мама та/або тато, які прийдуть завтра з новою машинкою, а ти залишатимешся з порожніми руками.
І ось – всі граються тут, а нас, інтернатських, садили окремо й висипали ящик зі старими іграшками – грайтеся. Ми знали, що багато нових іграшок стоять у виховательській коморі, але нам їх не давали, бо “ви зламаєте”.
І таке є досі: приїдьте в будь-який інтернат, зайдіть у комору, і побачите купу нового одягу, крутих іграшок, які привозять гості на свята. З цього всього дітям перепадає щось найменш цінне – наприклад, блокнотик. Усе найкраще залишають, як кажуть, «на потім», але потім ніколи не настає. Ба більше: працівники часто забирали дитячі подарунки собі, зазвичай у менших дітей. Так, у мене теж забирали більшість подарунків.
Один день в інтернаті
У кожному інтернаті, де я побував, були свої плюси та мінуси, але в жодному з них не вистачало уваги, турботи та не було відчуття, що ти в безпеці. Це були просто різні кола пекла.
Типовий день в інтернаті проходив так: о 7:30 підйом, обов’язкова руханка, сніданок, який тобі не подобається, часто – відверто несмачний. Вдома у дітей батьки питають: “Що б ти хотів на сніданок – яєчню, сосиски?”, і дитина має право обирати або сказати: “Ні, я цього не хочу”.
У нас такого права не було. Часом ми вживали їжу зі смаком хлорки з іржавого металевого посуду. Знаєте, як каже приказка: «Спасибі нашим поварам. Варили свиням, дали нам». Тому навіть зараз я зазвичай не снідаю.
Після сніданку ми йшли до школи. Там усі знають, що ти – інтернатовець, і нема тобі уваги: однокласники не помічають або принижують, вчителі одразу до тебе байдужі. Хоча один або два з десятка вчителів могли бути більш чуйними і йти на контакт.
“У школі всі знали, що ти – інтернатовець”
Фото: DesignPicsInc/depositphotos
У процесі навчання били. За все. Наприклад, не вивчив табличку множення. Указку дубову пам’ятаю добре – маленька така, але моцна – не зламаєш. Не знаю, скільки агресії було в тій вчительці, але лупила дуже сильно.
Після уроків обідаєш і йдеш робити домашнє завдання. Але ти не маєш права зайти у свою кімнату, навіть якщо втомився. Не можна лежати на ліжках. Ну як це так? Потрапити до кімнати дозволялося тільки після вечері.
У нас не було жодної можливості побути на самоті. Є моменти, коли хочеться усамітнитись, подумати, послухати сумну музику, бо тебе дівчина кинула. Але йти нікуди, ти завжди – у групі, скрізь на виду. А зараз і камери вже скрізь поставили, то про який особистий простір ми взагалі говоримо? Його просто немає.
У вільний від уроків час гуляли у дворі. Далі нас часто не відпускали, бо ми брудними приходили. Порпалися біля смітників, бо нам реально не було чим зайнятися. З нами ніхто не грав, тому що на 12 дітей – один вихователь, а якщо десь є помічник – то це дуже круто. А один вихователь просто фізично не встигне всім приділити увагу. Спілкування було в такому форматі: «Як у школі, все добре?» – «Все добре», і все.
Розваг у нас не було – тільки на свята й тоді, коли приїжджали чиновники, з цукерками й подарунками. Контакти із зовнішнім світом обмежувались таборами, рідкими виїздами в кінотеатр або ще на якийсь захід, але це все відбувалося у межах своєї групи та під пильним оком вихователів.
Я полюбляв кататися на гойдалці, слухати музику і мріяти про життя, яке в мене буде, коли я звідси вийду. Вітерець, сонечко, береза біля тебе – і ти щасливий. Це було місцем мого спокою. У нас було дві гойдалки, за які ми просто билися.
Після прогулянки сидиш у приміщенні, допомагаєш вихователям. В одному із закладів у мене були хороші стосунки з працівниками, я допомагав і мені допомагали. Наприклад, дозволяли подивитися телевізор. Я ніколи не забуду, коли мені після сьомої години дозволяли взяти з холодильника літр молока – це було щастям.
Перед сном – гігієнічні процедури, які в молодших класах були дуже некомфортними. Нас по троє запихали в душ. Тобто я голий, поруч – дівчинка мого віку, ще хтось. Увімкнули воду і тримають так. Зараз я розумію, що це порушення особистих кордонів, але там усім начхати на ці кордони.
Так ми жили кожен день – суворо за розкладом, прописаним у методичному плані вихователів. Ми знали його напам’ять.
Було п’ятиразове харчування, але є нюанс
Коли люди чують, що в інтернаті п’ятиразове харчування, то думають: “О, це круто”, а насправді все було дещо інакше. Годували нас за нормами. Ти хочеш солодкого чаю, а у них – “норма”, хочеш добавки – ні, є “норма”. На підвечірок, пам’ятаю, у нас була половина сосиски, маленький шматочок хліба з сиром і кава “Галка” – на смак, як болото.
Але ми росли і хотіли більше м’яса. Якщо в сім’ї ти їси, доки не наїдаєшся, і батьки віддають все найкраще, то в інтернаті такого немає. Ти свою порцію з’їв, і все. Хіба що можна було доїсти за кимось. А ще й вихователі, бувало, додому їжу забирали. В одному із закладів вихователька відрізала собі половину котлети.
Андрій та інші діти в інтернаті недоїдали, а вихователі забирали їжу додому
Фото: zanuckcalilus/depositphotos
Щось дійсно смачне ми їли нечасто – як-от омлет з ковбасою або піца в неділю в одному з закладів. Пампушки вперше спробував у день, коли приїхала американська делегація. І борщик тоді був такий смачний. Я постійно казав: “Чого вони так мало приїжджають, нехай частіше”, бо тоді давали смачно поїсти. А коли перевірки немає, то все по-старому.
Були в цих закладах одна або дві людини, яких можна назвати “мама”. Вони приносили нам їжу. Хліб з маслом, які діти ховали просто в кишенях курток. Але цих людей керівництво не любило, мовляв “ви добренькі, багато їм дозволяєте”.
Більшість вихователів думали, що страх – це найкращий метод “втримати” дитину, щоби вона була чемна і робила все, що треба.
“Що таке справжній день народження – відчув лише у 18 років”
Дні народження святкували всі однаково. Один торт на всіх – сіли поїли, чаю попили й “до побачення!”. Мої батьки, бувало, приїжджали, накривали мені солодкий стіл. От такий собі день народження.
Що таке справжній день народження я відчув у 18 років. Цілий рік збирав кошти, щоб як людина відсвяткувати – у колі людей, яких ти сам хочеш бачити, без лицемірних посмішок вихователів у присутності батьків.
Я вже знав, що коли закінчиться цей день, далі все повернеться до старого життя, де ти не живеш, а просто виживаєш. Наданий сам собі.
Дідівщина та “валюта спокою”
Дідівщина була дуже сильною. У старших була така тактика: ставили на тебе подушку і били через неї. Тобі болить, але синців не лишається. Лупили так, що живого місця не було. Одного разу я прокинувся від того, що мене душив хлопець – просто так. Я молився, щоб вижити до ранку.
Знущались з нас по-різному: топили в морі, а тих, хто не вміє плавати, кидали на глибину головою вниз. Це дуже страшно. Змушували присідати всю ніч. Якщо впав – отримав запотиличник, встаєш і далі присідаєш. Їм у кайф було це. За що? Та за що завгодно. Навіть за те, що не спиш. Старші змушували прати їм шкарпетки.
В інтернаті панувала “дідівщина”
Фото: monkeybusiness/depositphotos
Одного разу трапився найгірший випадок за все моє життя. Якось після дев’ятої години вечора до нас прийшли старші, і там була одна дівчина. Вона так нещадно лупила нас паском, що після цього всі діти були в синцях.
Ми, звісно, нікому не казали, адже потім прилетіло б вдвічі сильніше. Бо тоді ти “щур” для старших, а значить життя тобі точно не дадуть. Протягом усіх 15 років я мовчав, не говорив жодній душі. І лише потім сказав брату – він був у шоці. Коли ми питали старших, чому вони так роблять, вони казали: «Бо нас били». Тобто це такий цикл: їх били, вони б’ють і так далі.
Крім того, старші забирали в нас їжу – молочку і все смачне. Ми віддавали їм свої підвечірки. Наприклад, шматочок персика. Його давали раз на тиждень. Ти знаєш цей день, чекаєш на ту годину, коли тобі дістанеться смаколик, але віддаєш його. Так старший має більшу порцію, а ти – маєш спокій і у цей день тебе не б’ють. Навіть коли мама зі своєї нещасної пенсії, тих 50 гривень, купляла мені пакет цукерок – я віддавав його старшим. Така у нас була валюта спокою. І ніхто тобі не допоможе.
Вихователі робили вигляд, що нічого не помічають або, навпаки, – самі намовляли когось чинити насильство. Мало хто нас захищав. Говорю прямо й буду говорити це скрізь: за всі мої 15 років перебування в закладі інституційного догляду ніхто з чиновників, які приходили з перевірками, не спитав, як мені там. Жодного разу.
Безпечно себе почував я тільки на вихідних, коли мама чи брат забирали мене додому. Але щоб потрапити додому, я мусив зробити якийсь виріб своїми руками. Говорю: «Брате, приїдь, забери мене, у мене є подарунок для тебе». Брат зі всієї сім’ї більше за інших про мене піклувався, проте не забирав мене, бо ще сам тоді на ногах не стояв.
“Нас використовували для різних робіт”
В інтернаті ми стикалися з експлуатацією дитячої праці, нас використовували для різних робіт. Бруківку чистили, возили директору дерен додому. Спочатку я думав, що це ок, що ми друзі з ним. А коли ми прийшли до нього зі своїми проблемами, він відвернувся від нас. Навіть зловживав владою та погрожував занапастити моє майбутнє: «Я тобі таку характеристику напишу, що ти потім в жоден нормальний заклад не попадеш».
За словами Андрія, дітей в інтернаті використовували як робочу силу
Фото: n0varu/depositphotos
“Ти не маєш права вибору”
Ти не вибираєш, як провести день чи що їсти. Одяг в одних закладах могли обрати, в інших – ні, але зазвичай він однаковий. Стригли налисо, нас не питали. Ти не маєш права вибору, не маєш голосу, ти – ніхто.
Ці обмеження переслідували мене у всьому. Я горів музикою та дуже хотів вчитись у музичній школі. Але там мені відмовили – тільки через те, що я з дитбудинку. Бо в мене не було ні саксофона, нічого. Треба було свій давати, а якщо поламаю, то хто заплатить? Ось так через клеймо інтернатівця розбилася мрія.
“Деякі діти хотіли покінчити з життям”
Інтернат – це місце несвободи. У мене були думки втекти, але я не тікав, сміливості не було. Інші тікали: зав’язували простирадла і з третього поверху спускались. Їх потім поліція привозила. Втікачів зачиняли в кімнаті, навіть у туалет не пускали, відро ставили – як у тюрмі. Деякі підлітки не витримували тиску та хотіли покінчити з життям.
У підлітковому віці мене тричі намагалися запхати в психлікарню. У перший же тиждень в новому закладі мені сказали: “Сідай, жри, свиня”. Я тоді не змовчав, відповів матом. Так, це погано, але тоді слово було моїм єдиним захистом. Тому що я–- не свиня. І тоді директорка направила мене до психіатра. А лікарка виявилась хорошою, попитала мене, й каже: «Здоровий».
Другий раз було, коли я курив. Директорка каже медсестрам: “Поки він буде курити, не давайте йому їсти, давайте його порції псам”. Я з п’ятого класу курю і знаю, що це – не ок, але ж коли тобі через це не дають їсти – це вже за межею. Тоді мене вдруге у психлікарню відправили.
Директорка інтернату заборонила його годувати через куріння, розповів Андрій
Фото: Lopolo/depositphotos
Коли я прийшов до психіаторки втретє, вона каже: “Слухай, тобі 14 років, і ти маєш повне право відмовитись від консультації зі мною”. Ось тоді вперше я дізнався про те, що маю на щось право. Бо в інтернатах все спрямовано на те, щоб ти не мав власної думки. За тебе приймають всі рішення – що тобі їсти, вдягати, робити. Тому, випускаючись, ти не маєш жодного уявлення, як керувати власним життям.
А директорка до психіатра відправляла всіх. Деяких дітей клала в лікарню навмисно, щоб привласнити їхні гроші. Була дівчинка одна, 18 років. Від держави за всі роки їй “накапало” нормальну суму грошей. Вона йде в життя, і ті гроші мли би дати їй. Але її запхали в психушку для дорослих, де вона перебуватиме до 30 років. А після 30 років – в будинку пристарілих.
Уявіть – дитина все життя в інтернатній системі. І всі її гроші йдуть іншим людям: частину вона віддає державі, яка за нею доглядає, частину забирає опікун, який в лікарні за нею закріплений, частину – директор. А скільки таких дітей? Так, це діти з певними особливостями, але часто все через те, що їх не вчили, не соціалізували, а просто сплавили, позбулися. І все, у них немає життя. Але ж їх можна навчити соціалізуватись, якщо знайдеться людина, яка буде працювати з ними.
На щастя, я вирвався з цього. Хоча й мені було дуже важко соціалізуватися.
“Я почав відстоювати свої права”
Коли я дізнався, що у мене є права, я почав їх відстоювати. У мене з’явилися друзі, з якими я знайомився у таборах. З волонтерами, благодійниками, які намагаються захистити дітей, що ростуть без батьківського піклування. Вони стали моїм голосом.
Так у п’ятому чи шостому класі я познайомився з однією волонтеркою, яка запросила нас до табору. Це суперкрутий табір в одному з регіонів країни: басейн, чудове харчування, на підвечірок круасан з йогуртом. Для дитини, яка росте в сім’ї, круасан з йогуртом – це норма. А мені здавалось, що я – в раю.
Там у День захисту дітей була благодійна акція – вихованці писали листи з мріями, і всім потім роздавали омріяні подарунки від депутатів. Але за нас листи мрії написали вихователі, тому ми отримали бадмінтон у той час як іншим хлопцям дали ровери, телефони. Було дуже прикро.
Тоді я знайшов номер цієї волонтерки, зателефонував і розповів, що насправді не ми писали ті листи й то були не наші мрії. «А що ти хочеш?», – спитала вона. Я чесно сказав: «Велосипед». І вона купила класний ровер, щоб здійснити мою мрію. Я був на сьомому небі від щастя.
“Добрих людей були одиниці”
Добрих людей, які справді тебе підтримують, були одиниці. Але вони були. Якщо згадати всі п’ять закладів, де я був, то, може, десять таких людей нарахую.
Вони розуміють, що з тобою роблять, але реально не мають впливу на ситуацію, не можуть нічого змінити. Проте навіть співчуття й те, що вони мене вислухали, було дуже цінним. Це могла бути звичайна прибиральниця, яка пише заяву й на свята бере тебе додому – просто, щоб ти побачив, що таке різдвяні свята, що таке олів’є, сім’я врешті-решт.
З п’ятого класу в мене з’явився наставник – людина, яка з власної ініціативи підтримує дитину, що виховується в інтернаті, яка пройшла відповідну підготовку. Моя наставниця дізналася про мене з допису в соцмережі. Тоді була велика кількість охочих підтримати мене, але це єдина людина, яка приїхала і залишалась зі мною до кінця, все моє інтернатське життя. Я їй дуже вдячний.
Коли мене переводили із закладу в заклад, моя наставниця не знала, куди саме, та завжди самотужки відшукувала мене. Вона мені дуже допомогла. Коли я був у класі шостому-сьомому, вона протягом року щодня їздила до мене в сусіднє місто й возила лікувати зуби, які мені зіпсували державні стоматологи.
До речі, у багатьох дітей в інтернаті гниють зуби, а лікують їх там дуже болісно. Я зараз ходжу зі вставними зубами через те, що державний стоматолог погано почистив канали й пішов у відпустку. Ніхто не хотів братися та й усім було байдуже, що мені боляче. І ось якось у неділю ввечері вона телефонує директору й питає: «Чи можете завтра привезти його в місто на лікування?». А директор відповідає: «Можливо, у п’ятницю ввечері зможемо», що аж через 5 днів! Уявіть собі: зуб нариває, я не можу спати, а лікарі нічого не роблять.
І тоді ця жінка встала о шостій ранку та зі своїми хворими ногами приїхала до мене. Забрала, відвезла до стоматології, а потім назад. І дуже пізно повернулася сама додому. Так тривав майже кожен її день. При цьому вона все оплачувала – разом з волонтерами та друзями.
Коли Андрій навчався у п’ятому класі, у нього з’явилася наставниця
Фото: deyangeorgiev2/depositphotos
“Ти з інтернату вийшов, а інтернат з тебе – ні”
Після випуску з інтернату я відривався на повну – робив усе, про що мріяв 15 років. Постригся в класній перукарні, накупив одягу. Це був смак свободи. Ті кошти, що дала мені держава на місяць, я спустив у перший же тиждень. Я не знав, як поводитись.
Після 15 років в інтернатній системі ти звикаєш, що тобі все мають дати. Потім у тебе це все забирають і кидають самого, як того пса. Живи, як хочеш. Ти відчуваєш себе ніким, шматком лайна, який всі зневажають.
«Він з інтернату» – казали про мене, і це звучало як вирок. Було справді важко. Довелося з нуля навчатись найпростішим речам: розраховувати гроші, говорити з людьми, просити про допомогу, розуміти, що ти можеш довіритись цій людині, що тебе не зрадять і не поб’ють. Травми, які я отримав в інтернаті, – зі мною на все життя. Як то кажуть, ти з інтернату вийшов, а інтернат з тебе ні.
Але кожен сам обирає свій шлях. Є дівчата, які пішли в проституцію – просто, щоб мати ті самі сигарети чи ще щось. Я вибрав шлях успіху, праці. Вступив до коледжу, підпрацьовував вантажником, аби прогодувати себе. Йду, падаю, встаю і знову йду. Не здаюсь.
“Мене ніхто не врятував, але інших дітей ще можна врятувати”
Сьогодні близько 70% людей вважають, що інтернати є чимось нормальним для дитини, з однієї причини – бо ніхто не знає реальної картини, яка там відбувається. Тому необхідно говорити про це, показувати. Я вважаю, що людям, можливо, треба відчути на собі те, що відчували ми протягом цих 15 чи 18 років. Почути історію від людини, яка реально там була – від таких, як я.
Моя найбільша мрія – щоб не було інтернатів, а кожна дитина росла в сім’ї, звичайній або патронатній. Коли ти виховуєшся в сім’ї, то маєш право вибору. Ходиш у магазин, займаєшся хобі, яке сам обрав, маєш друзів, бачиш світ і навчаєшся у ньому жити. Але сім’я має бути не для галочки, а справжня – з турботою та любов’ю.
Так, в інтернаті діти важкі. Але дайте їм трохи часу, і вони довіряться вам. Дайте знати, що ви – не ворог, не будете бити, знущатись, а навпаки – захищатимете. Якщо дитина з інтернату відчує, що вона у безпеці, то, повірте, це буде найкраща дитина, яку ви тільки бачили.
Мене ніхто не врятував, але інших дітей ще можна врятувати. Їм тільки потрібні мама й тато.
Юлія Значко, спеціально для “УП. Життя”
Матеріал підготовлений в рамках кампанії “Заглушені голоси”, яку реалізує міжнародна благодійна організація “СОС Дитячі Містечка” на підтримку реформи деінституціалізації.