[Без]цінне українське життя | Українська правда
(www.pravda.com.ua)

– Схід кишить життям, і воно там дешеве. Життя, згідно зі східною філософією, не така вже важлива річ. Ризикну здатися байдужим, але на Сході вона просто не цінується так високо, як на Заході.

– А ви як гадаєте, генерале?

– Звичайно, я згоден із професором. Правда часто буває неприємною. А ви як вважаєте, капітане?

Реклама:

– Що ж, тут я наважусь заперечити професору. По-моєму, життя на Сході все ж таки має ціну, і чималу.

– То ви стверджуєте, що професор неправий?

– Ні-ні. Але, бачите, джентльмени: ми лише вважаємо людське життя цінним, тоді як для уродженця Заходу воно безцінне.

Так виглядала розмова американського конгресмена, американського професора та двох колишніх південнов’єтнамських офіцерів у романі “The Sympathizer”, що був удостоєний Пулітцерівської премії 2016-го та екранізований у 2024 році. 

Персонажі роману міркували про невдачу США у В’єтнамі та дійшли до питання про цінність людського життя в різних культурах. Не дивно, що в розпал повномасштабної війни до цього ж делікатного питання прийшла і наша країна.

Реклама:

Восени 2024-го авторитетний публіцист Віталій Портніков шокував багатьох співгромадян наступною заявою: “Я вважаю, що якщо у нас цінність людського життя збільшиться, то це створить проблему для нас у подальшому виживанні у війні. Тому що у війні з Росією може вижити тільки країна, в якій цінність людського життя в принципі знаходиться на близькому до російського рівні”.

Не з’ясовуватимемо, наскільки Віталій Едуардович дорожить своїм власним життям. Але побоювання з приводу того, що цінність звичайного українського життя може дуже зрости, виглядають необґрунтованими. 

Вже майже три роки ми спостерігаємо протилежний процес: людське життя в Україні поступово девальвується.

Так, його, як і раніше, цінують. Так, ця ціна все ще вища, ніж у Росії, де до людей ставляться як до сміття. Але вітчизняне життя точно не вважається безцінним: як життя людини на Заході, який теоретично й надалі є для українців цивілізаційним орієнтиром.

Все те, що стало для нас звичайним та звичним – щоденні смерті наших співвітчизників на фронті, ворожий терор проти цивільного населення, ексцеси під час примусової мобілізації, – для сучасного західного світу залишається немислимим. 

З другої половини ХХ століття в Європі та США домінує уявлення про безцінність людського життя. Вважається, що ризикувати життям мають лише професійні військові, які добровільно зробили такий вибір, а не мирні обивателі. 

Реклама:

І коли ми дорікаємо зарубіжним партнерам за боягузтво і висміюємо їхні нав’язливі страхи перед ядерною війною, варто пам’ятати, що одна з головних причин західної нерішучості – це переконання в тому, що життя своїх громадян безцінні.

Але чи здатний такий Захід протистояти антигуманній Росії та її деспотичним союзникам? Чи може Захід стримати наступ войовничих диктаторських режимів? Чи це під силу лише Україні, яка готова платити за суверенітет і територіальну цілісність десятками тисяч людських життів?

Навряд чи варто заперечувати, що менша цінність українського життя порівняно із західним пов’язана не лише з війною, а й із радянським бекграундом. Якихось 40 років тому і Україна, і Росія входили до складу однієї держави, де людським життям, м’яко кажучи, не дорожили. 

Ця держава пишалася багатомільйонними втратами у Другій світовій та пропагувала принцип “За будь-яку ціну”. Навіть у відносно вегетаріанські 1980-ті вона без вагань посилала своїх громадян помирати в Афганістані та отримувати смертельні дози радіації на Чорнобильській АЕС.

Після краху радянської імперії в 1990-х на Заході насолоджувалися плодами перемоги в “Холодній війні”, вірили у фукуямівський “кінець історії” і стверджувалися в думці, що життя кожної людини безцінне. 

А в цей час пострадянський простір став ареною соціально-економічних потрясінь та кримінальних розборок, що теж не привчало нас цінувати людське життя. 

І хоча, на відміну від Росії, Україна XXI століття спробувала долучитися до ліберальних та гуманних західних цінностей, це запізніле залучення не стало загальним і незворотним.

Коли українська держава зіткнулася з необхідністю масової недобровільної мобілізації, з’ясувалося, що мобілізаційні заходи найлегше проводити серед найменш вестернізованих верств населення. У консервативній сільській глибинці. На підприємствах, які дісталися у спадок від “совка”. Серед чоловіків старшого покоління, які застали радянську епоху з майже поголовною службою в армії.

А найважче примусово мобілізувати молодих представників середнього класу у великих містах. Тих непасіонарних обивателів, які найбільше засвоїли сучасний західний менталітет та уявлення про безцінність людського життя – в даному випадку свого власного.

Прийнято вважати, що після 24 лютого 2022 року Україна бореться з дикими російськими ордами за право бути частиною західного світу. Але на сьогоднішній момент це твердження справедливе лише в геополітичному плані. Бо в ментальному плані кровопролитна війна не наближає українців до Заходу, а навпаки, віддаляє нас від нинішнього Заходу.

Реклама:

Правду кажучи, до 24.02.2022 Україну було значно легше уявити як органічну частину Європи XXI століття. Тепер Україна виглядає швидше як країна-щит, країна-бастіон, країна-фортеця, яка прикриває собою мирну Європу. А у фортеці свої специфічні порядки, власне уявлення про демократію та права людини і, звісно, ​​зовсім інша цінність людського життя.

Отже, наша держава опинилася в ролі цивілізаційного фронтиру між Росією, де життя людини майже нічого не варте, і Заходом, де життя людини безцінне. Ця особлива роль породжує в українському суспільстві відповідну гаму рефлексій.

По-перше, українці усвідомлюють, що вимушена девальвація вітчизняного життя не підкріплена широкими демографічними ресурсами. Наша країна зовсім не схожа на “Схід, що кишить життям”, про який ішлося в романі “The Sympathizer”. 

У нас немає жодної надії на те, що “баби ще понароджують”. Ми розуміємо, що в ідеалі українське життя має бути безцінним. І якщо воєнна агресія Москви зробила цей ідеал недосяжним, то Україна намагається захистити від війни хоча б найдорожче – життя нашого юнацтва.

По-друге, українці дуже болісно реагують на спроби розпоряджатися вітчизняними життями ззовні. Одна справа, коли про необхідність зниження мобілізаційного віку говорять наші ж фронтовики, які жертвують собою заради України. А інша – коли про мобілізацію 18-річних українців розмірковують у Європі чи США, де життя власних громадян, як і раніше, безцінні. Кожне подібне повідомлення викликає в Україні обурення і стає справжнім подарунком для російської пропаганди.

А по-третє, багато українців очікують, що рано чи пізно колективний Захід також буде змушений переглянути цінність людського життя. 

Коли в Україні говорять про неминучість Третьої світової війни, у цих міркуваннях майже немає страху. Натомість, у них є надія на активну військову допомогу в боротьбі з російським агресором. 

А ще – надія на справедливість. Надто вже несправедливою виглядає ситуація, коли наша країна стікає кров’ю під ударами Кремля, а життя британського, німецького і навіть польського обивателя залишається безцінним.

І, на жаль, у 2020-х Україні легше вірити у військове зіткнення Росії та НАТО, а не сподіватися, що найближчим часом українське життя теж стане безцінним.

Михайло Дубинянський