У Львівському органному залі прозвучатьневідомі твори українського авангарду
(zaxid.net)

19 лютого о 19:00 у Львівському органному залі звучатиме український авангард. Фортепіанну музику маловідомих українських композиторів початку XX століття виконає піаніст з Києва Тиміш Мельник. Він віднайшов в архівах твори, які були забути на сто років! Слухачів запрошують відкрити для себе самобутню музику Бориса Яновського, Павла Сениці та Костянтина Шиповича – перших українських модерністів.

Тиміш Мельник – піаніст та дослідник. Народився 2001 року в Полтаві. Почав навчатися грі на фортепіано у віці десяти років, а згодом закінчив Полтавський фаховий коледж мистецтв імені Миколи Лисенка в класі Лариси Руденко. Нині навчається в магістратурі Національної музичної академії України, є студентом професора Олега Безбородька (клас фортепіано) та професорки Світлани Шабалтіної (клас клавесина).

Піаніст спеціалізується на виконанні сучасної музики, але також поєднує у своїй діяльності самобутній виконавський підхід й особливу увагу до пошуку рідкісних зразків української модерністської музики першої половини XX сторіччя. Саме зусиллями Тимоша були віднайдені та вперше виконані численні твори провідних українських модерністів – Павла Сениці, Бориса Яновського, Костянтина Шиповича.

Кілька концертів із лекціями про музику цих композиторів Тиміш зіграв у Києві. 19 лютого гратиме у Львові, в Органному залі, на концерті «Український авангард».

«На перший погляд, призначення цього концерту – це популяризація творів, що дотепер не звучали, але насправді моя мета – дати інший, ревізіоністський погляд на українську музику. Ця музика важлива тим, що дозволяє нам відчути світ з дуже різних боків. Це така розширена українська екзистенція, яку зараз із таким захватом пізнають та конструюють через незнану доти літературу 1920-х. Ми надто довго існували в оточенні стереотипів, які жорстко детермінували українську культуру. Нові відкриття української музики формують складну, багатошарову ідентичність, і це, безперечно, плюс», – говорить Тиміш Мельник.

Про початок свого захоплення українським авангардом розповідає так: «Мене досить давно турбувало питання, щó Україна дала світові свіжого та самобутнього в царині музики, і в цьому сенсі мене зовсім не задовольняв той канон, який маємо сьогодні. Коли шість років тому я відкрив для себе вокальні твори Павла Сениці, то припустив, що все найцікавіше в українській музиці насправді не лежить на поверхні. Я почав шукати ноти маловідомих і зовсім невідомих композиторів по книгозбірнях та архівах, з фокусом на першу половину ХХ століття. Про авторів дізнавався з енциклопедій, або, як це вийшло з Шиповичем, з перегляду всіх можливих фондів архіву. Процес пристрасний: на твоїх очах народжується дуже ґрандіозна історична картина.

Як результат, вийшла чимала колекція. Композиторів було багато, всі вони більшою-меншою мірою цікаві. Але найвидатнішими я вважаю саме цих трьох, чиї твори представлю 19 лютого. Яновський, Сениця і Шипович – це митці, які свого часу запропонували нові музичні висловлювання, у світовому контексті самобутні та навіть пророчі. Їх не було почуто ні за життя, ні після: репресії, заборони, збочені ідеології радянської держави не сприяли глибокій рефлексії мистецтва».

Борис Яновський

Борис Яновський (фото ounb.km.ua)

Наприклад, Борис Яновський (справжнє прізвище Зіґль) швидко був забутий після смерті в 1933 році. Найстаріший з трьох представлених композиторів, народився 31 грудня 1875 у і Москві, де тоді працював його батько, музикант Карл Зіґль. Майже одразу родина переїхала до Києва, де Борис здобув освіту в Колегії Ґалаґана і Київському університеті. Музиці його спочатку вчив батько, Борис грав на скрипці.

«Коли я відчув у себе нахил до композиторства, батько відвів мене до Євгена Августовича Риба, тодішнього навчителя теорії композиції в Київській музичній школі. Навчався я у Риба рівно 6 місяців, після чого мій вчитель сказав, що вчитися мені більше нічого, і я можу працювати самостійно», – писав Яновський в автобіографії, опублікованій в журналі «Музика» за 1927 рік. Працював дириґентом, учителем і критиком. У 1910 доля занесла його до Петербурга, далі – в Москву, там працював дириґентом оперного театру Сергія Зиміна, для якого написав чимало опер. Після «жовтневої» революції повернувся в Україну, до Харкова. У бурхливі 1918-1921 роки змушений був працювати у кабаре, для якого писав музику. Пізніше був викладачем Музичного технікуму і Музично-Драматичного Інституту в Харкові.

Його творчість тісно пов’язана з Україною. Взяти хоча б назви творів: опера «Сорочинський ярмарок» (1899, за М. Гоголем), «Дума Чорноморська», або «Самійло Кішка» (1928), поема «Вій» (за М. Гоголем). Писав фортепіанні твори, солоспіви, обробки народних пісень.

У своїх творах завжди прагнув до нового. Іноді здавалася, що новаторство в музиці і є його ціллю. Не боявся експериментів та нових викликів (наприклад, твори для кабаре).

Тиміш Мельник вважає його одним із найбільш недооцінених композиторів початку ХХ століття: «Особливий акцент я роблю на Борисі Яновському, що має 150-річні уродини. З його творами українська музика ввійшла в світовий контекст раніше, ніж всі звикли вважати. Нещодавно я спробував скласти таблицю різних етапів, коли до української музики було введено нові засоби виразности. Від 1898 і до 1928 року – більшу частину дат займають твори Яновського, що досі недруковані і не записані. Але найцікавіше – це його протеєподібний стиль, який щоразу неможливо передбачити».

Музика Яновського активно виконувалася за життя композитора, про що свідчать афіші та програмки концертів, публікації в пресі. Проте відхід із життя Яновського збігся у часі з посиленням тоталітарного режиму, який зовсім не був зацікавлений у збереженні пам’яті про українських митців.

«Яновський вперше за багато років звучав на фестивалі Bouquet Kyiv Stage 2023 – ми з Романом Мелішем виконували його мелопоезії. Це був перший такий концерт у форматі української антології», – говорить Мельник.

Павло Сениця

Павло Сениця (фото Wikipedia)

Творчість Павла Сениці в Україні почали заново відкривати лише в останні роки. Народжений на Полтавщині, він внаслідок життєвих обставин був змушений провести все життя в Москві, де став ярим українофілом – спалив ноти своїх творів, написаних на слова російських поетів і відтоді писав музику лише на українську лірику, – зазначає музикознавець і композитор Олексій Шмурак. Сениця написав опери, симфонії, понад сто солоспівів, струнні квартети, твори для фортепіано та ін.

Павла Сеницю творець «Історії української музики» Микола Грінченко вважає «за найбільш серйозного зо всієї групи композиторів після-лисенківського періоду».

До середини 1920-х музика Сениці широко виконувалася в Україні. наприклад, 1923 року в Харкові відбувся концерт вокальних творів під заголовком «3 ЕС» (Стеценко, Степовий, Сениця). Проте потім на виконання творів Сениці було накладено негласну заборону.

Зіграв свою роль і особистісний фактор: Сениця посварився із Пилипом Козицьким, композитором, який був головою Вищого музичного комітету Народного комісаріату освіти УРСР. Конфлікт спричинив те, що на прем’єрі “Української” Симфонії №2 “Де-не-де тополі” Сениці вона була виконана без першої частини. Композитор назвав це «вандалізмом», і висловив думку, що тепер Козицький “перешкоджатиме [його] музичним справам не те, що в Києві та Харкові, а взагалі на Україні», пише Ольга Чепіль в статті “Persona Incognita” Павло Іванович Сениця».

«Цей конфлікт із Козицьким, відмова в клопотаннях повернутися в Україну та стати активним учасником українського музичного життя, в кінцевому рахунку, напевно, таки врятували Сениці життя. Адже навряд чи той принциповий патріотичний творець, та ще й із тавром «контрреволюціонера”, пережив би страхітливий сталінський терор в Україні 1930-х рр.», – пише Марко Роберт Стех.

Сениця, за словами Олексія Шмурака, був першим «дауншифтером»: в останні роки життя він вирощував городину, розводив кролів, продавав це на ринку і з того жив. Помер композитор в 1960 році.

«Твори Сениці я виконую на концертах з 2021 року, – розповів Тиміш Мельник. – Торік ми з куратором Олексієм Шмураком сприяли виконанню струнних квартетів Яновського та Сениці колективом NotaBene, тоді ж я відкрив для себе Шиповича. У листопаді вперше представив всіх трьох в одному концерті, щоправда, ця програма була коротшою, ніж у Львові. За межами Києва вона ще не звучала. Як світові прем’єри, прозвучать у Львові «Бублики» Яновського та Перша соната Шиповича».

Костянтин Шипович

Костянтин Шипович – один з тих композиторів, про життя якого нам відомо дуже мало. Зі справи Державного центрального архіву-музею літератури і мистецтва УРСР дізнаємося, що Костянтин Шипович народився в 1907 році в Києві, був сином Миколи Шиповича, мистецтвознавця, композитора і критика. Костянтин Шипович закінчив Музично-драматичний інститут в Києві. Був автором симфонічних творів, балету «Горбоконик», музики до кінофільмів та пʼєс, працював на Київській кінофабриці, писав музику до перших українських мультфільмів. Його твори часто виконувалися. В 1940 році Костянтина Шиповича заарештували за звинуваченнями в участі в антиурядовій організації. Через пів року його було виправдано, але увʼязнення підірвало здоровʼя композитора, і в 1942 році, у віці 35 років, він помер.

На концерті у Львівському органному залі Тиміш Мельник виконає кінематографічні фортепіанні п’єси Шиповича – «Поїзд», «Машина», «Карусель».

«Як джерело натхнення, музика 1900-20-х для нас дуже освіжаюча, – вважає Мельник, – вона дає можливість уявити, якими ми були, якими могли б стати, якби не сталінізм, та якими ми врешті хочемо бути зараз. Ці композитори цінні саме тим, що вони не бояться бути собою і говорити відверто: наразі українці за це право платять страшну ціну».