Підписанням широкого договору з Кремлем Дем’ян Многогрішний визнав сюзеренітет “старшого брата” над українськими землями
У місті Глухові 16 березня 1669 року гетьманом Лівобережної України Дем’яном Многогрішним та представниками уряду Московського царства було укладено договір, який отримав назву Глухівські статті. Вони складалися з 27 пунктів. Цікаво, що починалися вони з заяви про збереження “прав і вольностей”, підтверджених за часів гетьманування Богдана Хмельницького. Проте, повторюючи Березневі статті 1654 року, які більш докладно зафіксували та регламентували політичне становище і правовий стан Гетьманщини після січневої Ради у Переяславі, пункти Глухівських статей остаточно забороняли українському уряду зносини з іноземними державами, обмежувався перехід селян в козаки, заборонявся вільний продаж горілки та тютюну в Московському царстві.
Ці пункти, попри видимість деяких послаблень з боку Кремля (московські залоги залишалися лише в п’ятьох містах – Києві, Ніжині, Острі, Переяславі та Чернігові, податки збирала виключно козацька старшина, пролунала обіцянка надати дворянські звання старшині…), насправді виявилися оманливими. Вони лише притлумили невдоволення як населення, так і козацької еліти поведінкою московських воєвод і стрільців. Цікаво, що московські примірники Березневих статей не збереглися чи були знищені, а українські вивезені за кордони Гетьманщини ще на початку 1660-х років. Московити завжди вміли переписувати історію на свій лад, прибираючи якійсь компрометуючі факти і “народжуючи” необхідні для легітимізації “приєднання” інших земель, яке дуже скоро мало всі ознаки окупації…
Остання спроба об’єднати Україну
Отже, насправді підписанням широкого договору з Кремлем Дем’ян Многогрішний визнав, і вже остаточно, сюзеренітет “старшого брата”, чи, як писали, “білого царя”, над українськими землями. Поки що над Лівобережжям і Києвом. Практично останню спробу об’єднати Україну в єдину державу зробив гетьман Петро Дорошенко. Але його бажання спиратися не на свій народ, на всі стани, а лише на “стратегічних” союзників, постійні хитання в пошуках виходу зі складних ситуацій стали вироком будівництву єдиної Української держави “обох берегів Дніпра”. Підписання 20 січня 1667 року в Андрусові перемир’я між Московським царством і Річчю Посполитою (без участі представників українського Гетьманату) вже юридично закріпило існування двох гетьманатів – на лівому і на правому берегах Дніпра, звісно під юрисдикцією московського царя і польського короля відповідно.
Навесні 1668 року, після початку антимосковського повстання на Лівобережній Україні, Петро Дорошенко перейшов Дніпро, розгромив московські залоги в містах Полтавщини та Чернігівщини і був проголошений гетьманом всієї України. Але на цей час у нього не залишилося жодного союзника – і Варшава, і Москва, і Константинополь (Стамбул) з Бахчисараєм не були зацікавлені в сильній державі на своїх кордонах. Гетьман повернувся на Правобережжя через наступ польських військ і збройовий виступ ставленика Кримського ханства, кошового Запорізької Січі Петра Суховія. Дорошенко залишив на Правобережжі невелике військо, яке очолив його генеральний осавул Дем’ян Многогрішний, невдовзі призначений ще й наказним гетьманом Лівобережної України…
Хто такий Дем’ян Многогрішний
Дем’ян Гнатович Шумейко (Многогрішний) народився в 1621 році на Чернігівщині в селі неподалік Конотопа (деякі дослідники вважають, що у Коропі) в селянській родині. Його називали “мужичим сином”, тобто він ніби був не козаком за походженням. Проте і це дискусійне питання: як і два брати, також представники козацької старшини Василь і Сава, Дем’ян мав свій шляхетський герб і можливо походив з роду любецьких бояр. Брати брали активну участь в Національній революції під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.
Восени 1668 року Дем’ян Многогрішний, через відсутність воєнної допомоги від Петра Дорошенка, був вимушений під тиском промосковськи налаштованого, дуже впливового архієпископа Чернігівського і Переяславського Лазаря Барановича розпочати перемовини з кремлівським урядом. Відбулася капітуляція перед загрозою окупації Лівобережжя України величезним військом під проводом боярина Григорія Ромодановського. Вже у ситуації фактично окупації на старшинській раді Дем’яна Многогрішного обирають 27 грудня 1668 року “сіверським гетьманом”. У Глухові на Генеральній військовій раді відбулося підтвердження обрання, закріплене прийняттям тих самих 27 статей.
Попри все Дем’ян Многогрішний, як прибічник сильної, навіть авторитарної влади, не став слухняною зброєю в руках “старших братів”. Він намагався захищати інтереси Гетьманщини, постійно протестував проти територіальних поступок Польщі за рахунок українських земель. Саме він наполіг, щоб попри умови Андрусівського перемир’я, Київ з найближчими селами на правому березі Дніпра залишився у складі автономного утворення у складі Московії – Гетьманщини.
1671 року гетьман остаточно зневірився у в орієнтації на Москву, починає проводити таємні перемовини з Петром Дорошенком – гетьманом Правобережної України. Проте старшина, невдоволена авторитарним стилем його правління починає готувати заколот, попередньо погоджуючи свою позицію з Кремлем. Провідниками операції стали старшини Петро Забіла, Іван Домонотович, Іван Самойлович, Карпо Мокрієвич, Думитрашко Райча та Пилип Уманець. Разом з московськими стрільцями у ніч на 13 березня 1672 року вони схопили сонного гетьмана. Український історик, співорганізатор Київської громади Володимир Антонович у 1870-х роках писав: “Операція пройшла тихо, поспіхом, ніхто наступного ранку й не знав, що трапилося, й “звитяжне військо” було безсиле чимось зарадити. Друзі Многогрішного відразу спішили до Москви з доносами, щоб захистити себе від небезпеки, бо за російським звичаєм переслідували також товаришів і родичів. Цар дав негайно грамоту, що керувати Лівобережжям має вірна цареві старшина: Забіла, Самойлович, Домонтович”.
Суд над гетьманом
На початку квітня розпочався суд, навіть цар Олексій Михайлович наполягав на його проведенні за козацьким звичаєм в Україні – у Батурині. Проте старшина, лояльна Москві, побоюючись народних заворушень відправила Дем’яна Многогрішного з соратниками та родичами до столиці царства. Найвищі церковні ієрархи виявилися справжніми флюгерами. Українська історикиня Наталя Яковенко відзначає в “Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України”: “Коли після арешту гетьмана його брат, чернігівський полковник Василь Многогрішний, шукав тимчасової схованки в котромусь із місцевих монастирів, йому відмовили і архімандрит Єлецького монастиря, відомий проповідник та богослов Йоаникій Ґалятовський, і обидва ігумени – Микільського та Максаківського монастирів. Перевдягнутому в рясу втікачеві все-таки вдалося спуститися човном по Десні й Дніпру до Києва. Проте коли він попросив допомоги в ігумена Братського монастиря, ректора Києво-Могилянської колегії Варлаама Ясинського, той просто видав його московському воєводі”.
Далі настав час “допитів з пристрастієм” вже в Посольському приказі в Москві: під тортурами гетьман визнав зв’язки з Петром Дорошенком, проте заперечував зраду. 28 травня 1672 року було оголошено вирок – смертна кара. Проте в останні хвилини перед стратою через відсікання голови цар “змилостився”, замінивши кару на висилання до Сибіру. Вже колишнього гетьмана Лівобережної України разом з родичами і ув’язненими старшинами-соратниками, відправили до Тобольська (Західний Сибір), Іркутська, а потім в 1688 році остаточно звільнили і зарахували до козачого війська в Селенгінську в далекій Бурятії. А там вже був призначений “вершником” (воєводою) у місцевому острозі, де і відзначився під час приборкування повстання східних бурятів і монголів. В 1696 році прийняв чернечий постриг. Помер орієнтовно в 1703 році, коли в Україні гетьманом був Іван Мазепа…
“Козацька земля, що заявила про себе в першій половині XVII століття і змогла зібрати достатньо людських, економічних і військових ресурсів, щоб кинути виклик великим державам у регіоні, не змогла захистити здобутки Козацької революції. Коли справа дійшла до союзів з іноземними державами, козаки перепробували все, починаючи від Криму й Туреччини і закінчуючи Московією, Швецією та Польщею. Жоден із цих альянсів не спрацював – було втрачено не лише єдність козацької України, а й єдність українських земель у цілому. До кінця XVIII століття більшість території України, колись контрольованої Польщею, залишатиметься поділеною між Польщею і Росією. Цей поділ матиме глибокі наслідки для української самосвідомості та культури”, – відзначає професор історії Гарвардського університету Сергій Плохій.
