У чому була помилка Владіміра Путіна
(zaxid.net)

Дональд Трамп таки почав зупиняти війну в Україні. Такою фразою можна охарактеризувати його діяльність на нашому напрямку після інавгурації. І в цій фразі буде все – і справжнє бажання її таки зупинити, і реальний стан речей із цією зупинкою, виражений у недоконаній, незавершеній, відкритій формі дієслова – «почав». Бо до завершення цього процесу ще дуже далеко. Не в часовому вимірі, звісна річ, і сам Трамп це зрозумів, відійшовши від своїх передвиборчих гасел про «24 години» – він тепер обережно розказує про «психологічний дедлайн», бо тільки сам президент США може знати, коли цей дедлайн настане. (А взагалі-то, – і ми це розуміємо – таке формулювання потрібне лише для того, щоб пояснювати, чому досі ні. Ну, бо дедлайн не настав, що ж тут незрозумілого? Отож.)

Втім, останні заяви Дональда Трампа, останні його реакції, які передають ЗМІ, – зокрема розлючення від того, що Владімір Путін знову навіщось витягнув тему «нелегітимності Володимира Зеленського» – свідчать про те, що психологічний чи непсихологічний, але дедлайн може і наблизитися. Бо неможливо вічно дратувати сильного світу цього без наслідків. То чому ж Путін вирішив погратися в цю набридлу уже всім на світі, навіть українській опозиції (яка теж, мабуть, вважає Зеленського нелегітимним), гру?

Відповідь, з одного боку, очевидна. Затягування часу. Бо реальних… навіть не причин, вони якраз є, а реальних можливостей погодитися на перемир’я чи взагалі зупинку війни у Кремля немає. Тут ціла низка ризиків. І еліти свої не зрозуміють. І «розлючені патріоти» будуть тільки сильніше критикувати, а всіх, за прикладом Гіркіна, не пересадиш. І суспільство, яке, виходить, ні за цапову душу втратило відчутну свою частину – не вітатиме. (Тобто спочатку, звісно ж, буде певна радість – «нарешті усе це закінчилося». Але це спочатку. Далі, коли виявиться, що ситуація в економіці тільки погіршується, що навіть на підприємствах ВПК уже немає тих дурних грошей, що за загиблих уже не платять, словом, що все тільки погіршується без війни, та ще й Запоріжжя з Херсоном, не кажучи про Харків, Київ, Одесу і тим паче Львів, «не наші»…)

Тож тут зрозуміти кремлівського дідугана можна. Але він, як завжди, вибирає якийсь максимально безглуздий варіант із наявних. Бо, як уже було сказано вище, тема легітимності Зеленського – уже нікого не тригерить навіть всередині України, де багато хто справді хотів би зміни влади прямо тут і зараз, навіть незалежно від того, легітимна вона чи ні, а просто хоче змінити її на ефективнішу й адекватнішу. Що вже говорити про світ, де всім начхати на те, легітимно чи нелегітимно президент воюючої країни сидить у своєму кріслі. Сам Путін, між іншим, теж не дуже легітимний, якщо розібратися – з тими голосуваннями в Криму тощо. А нічого, йому он і до війни дзвонили регулярно, і навіть після початку повномасштабки намагалися якось комунікувати. Бо це якраз той самий класичний випадок про «шашечки чи їхати». Коли треба їхати – не зважають на шашечки. А в нашому випадку усім справді – треба. Бо війна, вона все одно б’є по всьому світу. По Європі насамперед. А тепер і по Трампу, який довихвалявся своїми дипломатичними здібностями у форматі «24 годин» до відвертої немічності, яку приховує під різними рідкісноземельними масками.

Можна, звісно, припустити, що Путін чи його оточення, яке йому радить (якщо радить) ті чи інші ходи, справді вірять у можливість приходу на місце Зеленського потенційного капітулянта. Втім, у тому, що Росія і російські еліти так нічого й не зрозуміли про Україну й українське суспільство, ми вже неодноразово переконувалися. Найяскравіший приклад – ідея «Києва за три дні», але було багато інших прикладів, починаючи, мабуть, ще з відкритої підтримки Віктора Януковича на виборах 2004 року. Тому відкинемо цей варіант як, вибачте на слові, нелегітимний.

І залишається справді тільки затягування часу. Але тут президент Росії робить крок, який потенційно вдарить по ньому самому і дуже болісно. Ні, мова навіть не про розлюченого Трампа, хоч і про це теж. Але тема «нелегітимності Зеленського», повторимося, в очах світової спільноти (тієї, яка стежить за темою нашої війни, звісно, і так чи інакше бере участь у цьому процесі), викликає лише іронічну посмішку. Простіше кажучи, Путін, витягуючи цю тему, не може переконати нею ні опонентів, ні навіть прихильників. А от який висновок може сформуватися внаслідок педалювання цієї чи подібних тем – це висновок про неадекватність претензій кремлівського диктатора, і до України зокрема, і загалом у зовнішньополітичній його діяльності.

Розумієте, російський недоцарьок у цій історії нагадує хлопчика, який кричав «Вовки! Вовки!», чим привчив своїх односельців до того, що його словам вірити не варто. І коли вовки справді з’явилися в тій історії – ви знаєте, що було далі. Ні, це аж ніяк не значить, що «вовки», тобто реальні причини з’являться і в нашій війні. Врешті-решт, не існувало й не існує жодних реальних підстав для нападу на Україну. Усі вони – живуть тільки в голові старого маразматичного кадебешника. Але у всьому іншому історія дуже точно копіює ту, з хлопчиком. Путін воланням про «нелегітимність Зеленського», яка нібито чомусь заважає йому вести переговори, привчає світ до того, що й усі інші його претензії – такого ж рівня адекватності й реалістичності.

Намагаючись хоч якось відтягнути неминуче, російський тиран власними руками перетворює всі можливі зачіпки за хоч якось позитивний для себе результат на фікцію. Він сам підводить ситуацію до тієї межі, де вже будь-які його претензії сприйматимуться так, як зараз тема з «нелегітимністю» – відповідним жестом вказівного пальця біля скроні.

І хіба що деякі українські аналітики, виховані міфами про всемогутність та геніальність контори, з якої й вийшов у політичний світ Владімір Путін, будуть на кожну наступну його заяву реагувати текстами про те, як він от цього разу точно всіх нас переграв. Аж поки та його претензія протухне, а її місце займе наступна, така ж безглузда, як і попередня.