(Рубрика «Точка зору»)
Житлові будинки у польських містах не руйнують російські ракети і дрони. У Польщі не чути вибухів російських авіабомб і гуркоту артилерії. І це дуже добре.
Але хіба важко зрозуміти, чому Україні, яка третій рік стримує агресію Росії, зараз так необхідно продавати своє зерно? І чому так «болить» українцям те розсипане зерно під ногами «невстановлених осіб»?
Ще на початку 1930-х років Радянський Союз ціною мільйонів людських життів прокладав собі дорогу до спільноти найбільших світових виробників зерна. За «залізною завісою» і стіною потужної сталінської пропаганди ніхто в тогочасній Європі і світі загалом не захотів побачити правду, що левову частку цього багатства давала вмираюча від Голодомору Україна.
У самому Радянському Союзі ця тема була забороненою, а за правду про Голодомор піддавали репресіям. Як було, наприклад, із Валерієм Марченком у 1973 році. Тому всі мовчали: і жертви, і свідки.
У світі ж досі ще не всі країни визнали сам факт Голодомору і те, що він був геноцидом радянської влади щодо українців, зате всі знають – про родючі українські землі.
І справді, хто не знає крилатий вислів «Україна – житниця Європи»? Його пустив до світу ще наприкінці 18 століття відомий британський політик, наймолодший в історії Великобританії прем’єр Вільям Пітт-молодший (1759 – 1806). Він добре знав європейський ринок і один з його найбільших скарбів – «малоруське», себто українське зерно.
Про пшеницю із родючих українських земель говорили та й говорять нині повсюди у світі. Знали про багатий український чорнозем передусім сусіди на півночі, відтак протягом століть – від імперських і до радянських часів намагалася Росія здобути ці безкраї родючі поля під свою владу.
Голодомор, сибірські ГУЛАГи, розкуркулення і колгоспне свавілля – такою є найвища ціна, яку за своє зерно продовж століть платили мільйони українських землеробів. Агресор не змінився, і нині, на початку 21 століття, українці відвойовують свої багаті землі від північного злодія, якому золоте українське колосся і досі не дає спокою.
Ніхто в Європі глибше, ніж українці, не відчуває, не розуміє ціни золотої пшениці. Нікого більше, ніж українців, предки яких пережили Голодомор, не можуть схвилювати, образити, обурити тони висипаного з вагонів збіжжя, чи бездумно викинуте на асфальт зерно, по якому грубо топчуться люди, ті, які його справжньої ціни не знають.
Мене розпитувала одна старша Пані, чому ніхто не кинувся рятувати гори викинутого на колії зерна, чи справді вже всі на Землі мають достатньо хліба? Важко знайти відповідь чи виправдання такому злу.
Нині, у час російсько-української війни, особливо високою для українців є ціна українського зерна, через те вражає увесь світ, як вже кілька місяців цивілізована Європа не може домовитись про вагу цього «золота».
У пошуках спільної мови дорогоцінний час втрачає Україна, Польща, Європейський союз, але насамперед громадяни країн далекої Азії й Африки, де особливо гостро відчувається брак хліба.
Відтак викликає стурбованість і тривогу, чому як близькі сусіди, так і дальші європейські країни, ЄС загалом не поспішають, не можуть, або ж не вміють дати перевагу раціональним переговорам, взаємним домовленостям з перевізниками, тобто культурі споживання, раціональній економіці, врешті – багатій соціальній і культурній складовій.
Час біжить, цінність зерна зростає, при цьому залишається непорушною вихідна база – родючий український чорнозем, який ще Іван Франко називав «нашим багатством, нашим золотом».
«Україна – житниця Європи» годує золотою пшеницею свою землю, а також здавна ділиться збіжжям з усіма, хто потребує мати хліб на столі.
Тому можна і потрібно домовлятись про найдорожчу цінність на землі – зерно, і в жодному разі не запрошувати «Путіна зробити порядок з Україною й Брюсселем і з нашим керівництвом», як до цього закликав один з польських активістів на прикордонних барикадах.
Адже відомо, що у себе вдома, в Польщі, ні він, ні сотні інших страйкарів не голодують, а тому в пошуках спільної мови треба лише прислухатись до українського сусіда, який добре знає ціну золотого зерна пшениці.
Та й врешті не на український чи польський млин сипляться тонни українського збіжжя, справжній «урожай» від прикордонного протистояння пожинає Росія, якій зернові чвари додають сил і розширяють поле для політичної агресії та маневрів.
На той самий млин нині працюють і ті з польських перевізників та фермерів, які піддалися на схвалені Кремлем заклики.
І чи може справжній фермер покинути у таку пору свої поля?
Блокадами польські фермери закликають ЄС зупинити, закрити вступ українського збіжжя українських землеробів на ринки країн західніше від України, зернові яких ціною не витримують конкуренції зі значно дешевшим українським зерном. При цьому не береться до уваги, що українські землероби здобувають своє зерно під обстрілами на землі, яка відстоює свою незалежність.
Враховуючи нинішній воєнний стан в Україні вихід із зернового польсько-українського протистояння один: не страйками і барикадами, а шукати компроміс і домовляти на державному рівні.
Адже не можна будувати стіну, перекривати торгівлю збіжжям, яке для України є важливим джерелом формування бюджету.
Польські страйки, барикади, розсипане зерно і дальші погрози фермерів закривають шлях до діалогу, свідчать, або про те, що польській стороні байдуже, що Україна щоденно стікає кров’ю, або про те, що російська дезінформація і пропаганда отримала перемогу у польському інформаційному просторі.
Не можна польським фермерам забувати, що в українській історії вже було зерно символом життя і смерті, а тому в цивілізованому світі на початку 21 століття вихід з кризи один – почути українського землероба, домовлятись з ним і співпрацювати.
Оксана Пеленська – дослідниця, багаторічна співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода