«Ми довго повзали на колінах голими» – нацгвардієць із ЧАЕС про 678 днів у російському полоні
(www.radiosvoboda.org)

«Ми довго повзали на колінах голими», «об нас ламали гумові кийки», а «вечірня прогулянка» означала добровільну згоду на побиття і приниження» – це лише дещиця із того, що розповів про перебування у російському полоні сержант Національної гвардії України Андрій Старинщак. За ґратами у Росії він пробув майже 2 роки.

Захопили Андрія окупаційні війська під час оборони ЧАЕС, а потім транзитом через Білорусь перевезли спершу у СІЗО №2 міста Новозибків Брянської області, а через рік – до виправної колонії у Донському Тульської області РФ.

• Що змусили зробити, коли вперше і востаннє дозволили зателефонувати додому?
• Як у «собачатні» облаштували місце для побиття українських військовополонених, а потім робили «показуху» для комісії з прав людини?
• Та чому увімкнення українським військовополоненим відповідей президента РФ Володимира Путіна на запитання завершилося зовсім не так, як планували російські силовики?

Про це й не тільки в інтерв’ю нацгвардійця для Радіо Свобода.

– 678 днів ви пробули у російському полоні. А про пережите розповідаєте із посмішкою.

– Скажу так: після побиттів, які у мене там були, я заходив назад у камеру зі співами і танцями. Хоча й переломи були, чого тільки не було… Та по відеонагляду (російські наглядачі – ред.) бачили, що я заходжу й танцюю. І я хотів, щоб ці оператори душилися там від злості. Нас їм не зламати…

Сам я родом із Тернопільської області, селище Скала-Подільська.

У 2019 році підписав контракт (із НГУ – ред.) у місті Славутич на Чорнобильську атомну електростанцію, і от почалася моя служба. Здійснювали пропуск працівників станції і допомагали їм нести службу, скажімо так.

А вже 24 лютого 2022 року за командою озброїлися і рушили захищати ЧАЕС.

Хоча на нас, 169 людей із автоматами (нацгвардійців – ред.)
пішло 4 (російських – ред.) танкових колони. Все, що могли зробити, ми зробили, щоб не сталося ніяких вибухів на станції, бо Чорнобиль-2 нам точно не потрібен. Не допустили і кровопролиття на станції. А у них (військових РФ – ред.) зайшло більше 2,5 тисяч одиниць техніки, колона десь 4 години рухалась.

– Так у перший день повномасштабної війни ви і потрапили у полон. У яких умовах після цього ви перебували на ЧАЕС?

– Нам пощастило, що мали хоч свої спальники. Самі росіяни на той період нічого свого такого не мали. Зате смикали затвор автомата, коли проходиш повз.

Атомні об’єкти не підлягають захопленню, та вони виправдовувалися тим, що шукали на території ЧАЕС бомби, які ми створюємо (посміхається – ред.). Ми їм намагалися пояснити ситуацію, що радіація довкола.

А був випадок, коли їм дали команду окопатися у Рудому лісі. І закінчилося для декого з них це променевою хворобою. Адже місцями там є дуже великі простріли радіації. Я сам, наприклад, поглинув за період полону на ЧАЕС досить велику дозу: ми ж там були 45 днів – з 15 лютого до 31 березня, доки нас не вивезли як полонених на територію Білорусі.

Мішки на голову одягли, скотчем замотали ноги, а коли наручників їм не вистачило – стяжками руки стягувати.

Перевезли у Норовлю – це Білорусь, можна сказати, ферма, декілька днів утримували там, оформлювали на нас документи. А далі направили у Брянську область Росії, СІЗО №2.

Військові нас передали ФСІН – Федеральну службу виконання покарань Російської Федерації.

– У СІЗО №2 Брянської області РФ, яке розташоване у місті Новозибків, чи застосовували щодо вас психологічне насильство, фізичне?

– Ми «отримували» без причини на перевірках, на прогулянках… І вони це не робили, аби щось у нас випитати. Це просто їм приносить задоволення. Побити, постукати молотком, вдарити електрошокером кілька разів. Перевірити, чи закоротить двох, якщо вони доторкнуться разом рука до руки – тобто б’ють одного струмом, а інший теж отримує. Або щоб ти торкався до металічних дверей, щоб був додатковий удар струмом.

Якось хлопця вдарили електрошокером, поки він був, скажімо так, у положенні розтягнутим. Мене – перед цим у положенні, як вони називали, «дабл-кіл».

Тобто (військовополонені у РФ українці – ред.) стиснули руки з іншим військовополоненим. І вони вдарили так (електрошокером – ред.), що обпекли шкіру. І робили це вони робили, як казали, заради експерименту. Подивитися, що буде.

– На території цього російського СІЗО у Новозибкові була спеціальна кімната для побиття, писала ваша дружина у соцмережах. Звідти військовополоненим українців виносили і непритомними закидали назад в камеру.

– На кожному поверсі така кімнатка була. Приміщення ми називали «собачатня», бо переважно кінолог там закривав собаку.

Кінолог о 5-й годині вечора звільняється, собаку забирає із собою, ну і далі ця кімнатка стає вільною. Збираються «фсінівці» (працівники Федеральної служби виконання покарань РФ – ред.), яким нудно. Обирають камеру, вигадують їй якийсь «зальот». Сказали: «На вихід» і постукали.

Чеченці ламали об нас кийок гумовий поліцейський. Знаєте, з якою силою треба вдарити, аби його зламати?

Але у них кийки позабирали – бо це ж державне майно. І далі вони використовували труби металопластикові для побиття. Не ламаються, але прилипають.

Як ми приблизно порахували у камері своїй, саме СІЗО могло вмістити до тисячі військовополонених українців. І ми знаємо, що там винятково перебували військовополонені, персонал, який охороняє, спецназ, і ув’язнені – «козли»: ті, хто прибирає коридори, готує чи роздає їжу.

Камера у нас була на п’ятьох людей, та нас там спочатку було семеро, а потім десятеро.

– Найдивніше запитання під час допитів російські силовики яке вам ставили?

– У СІЗО усі «чорнобильці» були допитані. Нібито у нас є якісь заводи, які ядерну зброю роблять, чи лабораторії бактеріологічної зброї (посміхається – ред.). Вони (російські силовики – ред.) це все перевірили і самі були шоковані – як це так, нічого немає.

Найдивніше і один «фсбшник» запитував: «А чому ви не говорите «велика вітчизняна війна», чому у ваших підручниках з історії вона Друга світова?».

Я відповідаю: «А в чому проблема? Друга світова війна – це період з 1939-го по 1945 рік, а «велика вітчизняна» – з 1941-го по 1945-й, тобто це два періоди однієї і тієї ж війни. Тільки перший період ви відкинули, коли самі (мається на увазі як влада СРСР – ред.) підтримували нацистську Німеччину і разом поділили Польщу». І він це все розуміє, він знає цю правду.

– Конкретно цей співробітник ФСБ вас бив?

– Ні. Зате спецназівець, з яким до того спілкувався, кілька разів по спині автоматом вдарив (сміється – ред.).

– Отже, у СІЗО міста Новозибків Брянської області Росії ви пробули більш як рік, до травня 2023 року?

– Рік і два місяці.

Ми ніколи не могли подумати, що все СІЗО повністю візьмуть в один момент і перевезуть. Аж у Тульську область. А «прийомка» – дуже неприємне дійство. Постійне побиття. Довго поповзали на колінах голими, скажімо так, як гусінь. Один за одним.

– У Тульській області, місто Донське, на українських військовополонених чекало вже не СІЗО, а виправна колонія. При чому ви були у бараці суворого режиму, посиленого.

– Так, у них навіть була приказка: «злодіїв у законі» так не ламають, як поводяться з нами.

Щомісяця були ротації спецназу. Переважно заїжджали буряти, якути, чеченці – тобто щоразу змінюються, щоб до нас не звикали.

У Тульській області навіть була «окрема вечірня прогулянка», як я це називав. Заходить в камеру (російський наглядач – ред.) переважно після дев’ятої вечора, каже: «Чотири добровольці на вихід або буду обирати пальцем». І поки нас по черзі б’ють, можна хоч на зорі подивитись, бо вікна у камері були забиті фанерою, ще й з решітками з обох боків. Тому змога побачити нічне небо – тільки ось така «прогулянка».

– Яким був ваш типовий розпорядок дня?

– О 6-й ранку підйом, можна сказати, поснідали (посміхається – ред.). Але принаймні гуляти давали довго – тобто від пів години чи півтори години.
Правда, байдуже, які погодні умови: дощ, сніг.

Зараз я холоду майже не відчуваю, звиклося. Бо там потрапляли на морози мінус 28, мінус 35 – і гуляєш.

– А у камері що робили?

– Постійно стояли. Починали дозволяти сідати десь о 7-й годині вечора на пів годинки, але у цей же момент вмикалося радіо – російська пропаганда, що «російське православ’я – єдине істинне у цілому світі, усе інше православ’я походить від російського…»

А декілька разів нам вмикали інтерв’ю, яке Путін (президент РФ – ред.) давав, як ми вирахували, 14 грудня 2023 року. І коли зателефонувала «бабушка» з запитанням: «Чого такі ціни на курку і на яйця у Росії?» і як вона почала їх озвучувати – ми приблизно прикинули, скільки це в гривнях, і почали сміятися. Після цього нам це інтерв’ю вимкнули і вже більше не вмикали (сміється – ред.).

Вони (наглядачі російської колонії – ред.), оператор (по відеонагляду – ред.) постійно спостерігають за усіма камерами, і коли бачать, що ми сміємося з них – ну що зробиш? Далі увімкнули пропаганду і зомбування.

Та був у нас і один спецназівець, який казав: «Можливо, і у Росії буде революція». Він сам вже про це думає. Але боїться поки це говорити на загал. Там така система, яка не дає свободи слова. Вони здають одне одного. У нас було 5 подвір’їв для прогулянок – а спецназівець ходить згори. І був випадок, що досить спокійний спецназівець приїхав. І хоч нам голову піднімати не можна було, ми таки підглянули, що він – майор. Він нам розповідав, хто переміг у Лізі чемпіонів. Додав, що туди Росію не допустили. Розповідав і про війну між Палестиною і Ізраїлем. А потім сказав: якби ми сиділи зараз у якійсь бані і з пляшкою горілки – розмова була б зовсім іншою. І це він сказав чистою українською мовою. Я сам був здивований і всі були здивовані – а вже через декілька днів він каже: «Ну все, хлопці, мої розмови з вами закінчилися. Отримав догану й стягнення, а здали вони», – й показує на «фсінівців».

– Чи отримувала від вас із полону якісь звістки ваша дружина?

– Раз тільки дали зателефонувати – коли перевезли із Брянської області у Тульську. «Ми дамо дзвінок, але тільки з умовою – ви повинні повідомити дві речі. Перше – те, що саме українська сторона гальмує ваші обміни. І друге – створений там спеціальний якийсь буде телеграм-канал». Я це зробив тільки тому, що розумів – це мій єдиний шанс повідомити, що я живий, що ще не забили…

Повірте, я навіть там коли був, то прекрасно розумів – завжди гальмує і партачить саме російська сторона. Це помітно по усіх обмінах, по тому, як це відбувається.

Повірте, у мене немає ніяких питань до української сторони.

– Незадовго після вашого повернення із полону ваша дружина написала допис у соцмережах – ваші враження про пережите. Зокрема, там йшлося і про те, що до військовополонених українців, ваших співкамерників, приїжджала делегація уповноваженої з прав людини Російської Федерації.

– Так, приїжджала комісія з прав людини. Це здійснилося аж на середину грудня 2023 року.

На два тижні настали, як це кажуть, «лакшері условія» (оригінальна вимова збережена, сміється – ред.).

Нам дозволили не гнутися. Навіть на прогулянку ми майже спокійно виходили, а не вибігали. Цих два тижні не було побиттів.

До нас у камеру прийшли, сказали: от вам вапно, потрібно зробити косметичний ремонт, забілити все, що зайве. А це майже всю камеру. Побілити від сирості, від грибків, іржу зафарбувати – все для комісії.

Комісія приїхала, тільки все закінчилось, відфотографували – через декілька днів повертаємся у штатний режим. Почали нагинати, побиття далі продовжилися.

– Яким був ваш шлях додому?

– Переважно ми вставали (на шикування у коридорі колонії – ред.),
як були – у трусах, майках. А тут по селектору кажуть вдягнутися. 3 січня 2024 року посеред ночі. І відправили у кімнатку, де часто відбувалися побиття. Сказали чекати. Чую, що спустили когось з другого поверху.

Нас тоді забрали тільки двох із цієї виправної колонії.

Коли виводили і вантажили в автозак – ще трохи потормошили, покопали ногами, позакидали, як речі (показує – ред.).

Сказали опустити шапки так, щоб закрити очі, руки тримати перед собою – ну і стандартна їхня команда: «Хто не виконуватиме вказівки – застрелимо».

Ми їхали. Потім ми почули заведений двигун літака. І нас «фсін-система» передала знову військовим.

Коли я побачив у них бронежилети, автомати, каски, повністю закриті обличчя – я зрозумів, що все. Пекло вже закінчилося – якщо нас приймають військові, це точно на обмін.

Нам нічого не говорили. Ми пролетіли десь годину у літаку, потім нас розсадили вже по звичайних автобусах і повезли до кордону, до Сум. А на самому обміні ми були дуже шоковані, коли побачили, як росіяни заходили у свої автобуси і які там… щічки…

– Зараз ви на реабілітації. Якого характеру у вас травми?

– Є поламані ребра, проблеми зі стегновим суглобом. Вирізали кісту, потім вирівняли носа, бо були переломи. Також ще буде Інститут радіології досліджувати на предмет поглинутої дози радіації, оскільки довгий період перебував під її впливом. Щоб у майбутньому не було онкології.

– Ви досліджували, скільки ваших колег, які охороняли ЧАЕС, можуть досі бути в російському полоні?

– Те, що я знаю – 103 людини залишилось в полоні.

Там головна мета єдина. Якщо повернутися, то тільки не інвалідом. Все можна витерпіти. Мене навіть у камері хлопці питали: «Тобі не важко? Ти всіх підтримуєш, допомагаєш людям боротися».

А я скажу єдине: деколи бувають ситуації і гірші.

– Коли ви повернулися з полону додому, як держава Україна подбала про вас?

– Надали все, що мені було потрібно. Гуманітарна допомога.

Я приїхав у чорній «зеківській» формі – «бурках», «шапці-ушанці». Коли приїхав – одразу і телефон дали, щоб зв’язатися з рідними.

Дехто навіть питав: «Це все безкоштовно чи потрібно буде заплатити?» Люди навіть в це не вірили.

Справді, наша Україна нас підтримує. Це все, що в нас є, і ми повинні за це боротися.