Український режисер та актор Ростислав Держипільський, який очолює Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка, відомий як новатор, котрий поєднує національну традицію та сучасні засоби вираження. Особливістю театру є “різнобарв’я” репертуару, відповідно співпраця з європейськими режисерами для колективу театру – в пріоритеті. В інтерв’ю “Апостроф” Lime Ростислав Держипільський розповів, чим живе та як змінився театр під час війни.
Читайте також: Чому Олег Винник “змовчав” про трагедію з “Охматдитом”: таємницю розкрито.
– Пане Ростиславе, театральне мистецтво – не відсторонений від життя процес. Театр, народжений під час війни, який він? Які трансформації відбулися?
– Після повномасштабного вторгнення виявилося, що багато митців, зокрема і я, були розгублені. Нам здавалося, що театр не потрібен, поставало питання, що ставити: комедії, коли навколо суцільна драма, аби це не мало вигляд насмішки або фарсу, чи драму і трагедію, коли навколо суцільний біль. Але час показав, що запит на театр не те, що не зменшився, а навпаки зріс. Театр став потужною терапією і для воїнів, і для їхніх родин. Люди приходять і очищаються в театрі, оновлюються і знову готові до боротьби. А українські театральні митці передають все передусім крізь призму війни. У нашому театрі і ми, і режисери, запрошені з-за кордону, ставлять вистави, де є відголосок подій в Україні.
Ростислав Держипільський
– Під час війни актори мають подвійну місію та надзавдання – не зловживати переживаннями глядача…
– Так, важливо не гратися з болем та драмою, яка на кожному кроці. Для переселенців з гарячих точок наш театр був справжнім відкриттям. Ми серед тих театрів, які попри війну, не припинили свого існування. В укритті ми грали вистави. Переселенці досі діляться з нами своїми емоціями і дякують, що завдяки нашому театру вони відволікаються від жахливої реальності, забувають про стрес, втрати під час війни. Також вони дізнаються про історію України, відкривають побут, культуру Гуцульщини і не лише. Ми прагнемо достойно нести важливу просвітницьку місію.
Читайте також: Світла людина, щирий патріот: на фронті загинув український музикант Микола Ленок.
– Як змінилися уподобання українських глядачів під час війни?
– Зараз в нашого глядача величезний запит на все українське, це стосується і української класики. Наша нація десь відчуває провину через те, що ми не були уважні, не шанували, не ставили українську класику. Велика відповідальність лягає на плечі режисерів, акторів, щоб ми гідно донесли, що українське – це модно та прогресивно, що це висококласна драматургія світового рівня. Вистава “Солодка Даруся”, яка більше 15 років поспіль збирає аншлаги всюди, куди Франківський театр її би не привозив – і сьогодні теж має глядача, і звучить інакше. Найперше, це геніальна літературна основа Марії Матіос. Сьогодні ставлю собі питання, чи потрібно театру рефлексувати на те, що відбувається тепер в країні. Переконаний, має пройти час, щоб ми усвідомили ці події. А ось у творах Марії Матіос описана дуже подібна до нинішньої ситуація. Це кінець 40-х років і початок 50-х, коли на Західну Україну прийшла радянська влада. Так ось, почерк наших ворогів той самий. Тобто, тоді так само вбивали, катували, ґвалтували і знищували українців в тюрмах. Наші вистави про те, що ми бачимо сьогодні, але вже осмислено, через певний відрізок часу.
Так само геніальною є Леся Українка. У листопаді 2022 року ми відкрили в театрі шостий сценічний майданчик – сцену-межу, назву якій придумав світлої пам’яті Олег Вергеліс.
У прем’єрній роботі за драмою феєрією “Лісова пісня” та драматичною поемою “На полі крові” Лесі Українки задіяний зірковий акторський склад – Ірма Вітовська, Олексій Гнатковський, Наталія Половинка, Надія Левченко, Іван Бліндар… Виставу в жанрі “метаморфози душі” ми граємо у підвальному приміщенні, де виростили справжній сад. Сценографічні рішення інспіровано “Таємною вечерею” Леонардо да Вінчі, відповідно до його геніальної фрески відтворено і вибір простору постановки – усі, і глядачі, і актори, спільно сидять за одним столом немов у катакомбах. Зрештою, саме така атмосфера суголоса нашому воєнному часові.
З Марією Матіос
Читайте також: Сестра Софії Ротару відповіла, чи спілкується зі співачкою, яка мовчить про війну.
– Під час війни деякі театральні колективи поповнились митцями, які були вимушені залишити Харків, Маріуполь, Київ та інші міста. Також багато акторів вирушили на фронт. Чи зіткнувся Ваш театр з кадровими перетасовками? Чи вплинуло це на формування репертуару?
– Деякі наші актори пішли на фронт, але глобальних змін не відбулося. З часу повномасштабного вторгнення ми працюємо майже в повному складі.
– Десятиліттями українське мистецтво, зокрема і театральне, було лояльним до зерен «руського міру» в українській культурі, війна зірвала всі маски. Чи можна вважати, що зараз відбулося переосмислення ціннісних засад та переродження театру?
– Дуже тривалий час нам насаджували думку, що російська культура, література, музика, драматургія є вищим сортом. А українське — другорядне, а закордонне ми мало що знали. Ці наративи дуже чітко працювали. Скажу чесно, що і на мене це впливало. Одним із найулюбленіших авторів свого часу у мене був Достоєвський. Також ми часто ставили Чехова. У багатьох митців лише після 2022 року пелена з очей впала, коли прийшло усвідомлення, для чого це все робилося. Це була і культурна спецоперація — возвеличення великої руської культури. Має бути розуміння, що все російське вбиває.
Для актора цікаві півтони, але під час війни немає півтонів — є біле і чорне. Ми не маємо права допускати жодної лояльності. Водночас ми всі зрозуміли, яка багатюща українська драматургія, яку ще зі школи примітизували, попсили, казали, що це таке все простесеньке: соняшники, шаровари, гарбузи і так далі.
Читайте також: Лідер гурту “Бумбокс” помстився росіянам за “Охматдит”.
– Але все-таки попри розуміння ми досі не позбулися маркерів російської культури. Наприклад, українська диригентка Оксана Линів не відмовилася від виконання творів Чайковського в Європі, через що потрапила під хвилю хейту. Ви зі своїм театром також завоювали прихильність європейського глядача, а також гастролювали в США та Канаді. Ростиславе, невже смаки іноземного глядача досі зорієнтовані на російську класику?
– У кожній країні по-різному, але у Франції справді пієтет до російської літератури. І ми використовуємо з нашим театром гастролі, участь у фестивалях як можливість і комунікаційний майданчик, щоб доносити правду про так звану російську культуру. Якщо ви сьогодні слухаєте Чайковського, дивитесь російський балет, читаєте Достоєвського, Чехова, Толстого, Пушкіна, ви також вбиваєте українців. Ми маємо величезне завдання у світі – розвінчувати цей міф про вєлікую русскую культуру, якої насправді немає, бо все крадене.
14-річчя “Солодкої Дарусі”
– Нещодавно у самому серці Мордору припинив існування проукраїнський театр Романа Віктюка, який перейменували. На Вашу думку, а чому ми такі кволі у питаннях перейменування освітніх установ, вулиць, парків, площ, де все ще залишаються російські рудименти?
– Особисто для мене незрозуміло, чому досі не перейменували Національну музичну академію імені П. Чайковського. Досі до кінця ми не позбулися пам’ятників, які тягнуть нас у комуністичне минуле, назв вулиць, меморіальних дощок тощо. Суспільство повинно не закривати очі, а звертатися до влади та відверто про це говорити. Аби відбувалися якісні зміни та викорінювалось усе, що працює на ворога.
Читайте також: Ірина Білик показала, як підріс її син Табріз і розповіла про його першу закоханість.
– Під час війни ваш театр керувався промовистим гаслом «Ми не знали, що це неможливо. Тому і зробили». Під яким відкриватимете новий театральний сезон?
– Гасло нового сезону ми ще не придумали. І надалі плануємо засобами театру зшивати націю, зокрема прагнемо, щоб був матеріал з різних регіонів України. Переселенці зі східної та південної України знайомляться з нами, відповідно ми повинні ставати один до одного ближчими.
Ми і надалі плануємо співпрацювати із закордонними режисерами. На початку сезону це буде робота зі словенським режисером Томі Янежичем в рамках культурної європейської столиці в Нова Гориця. Це буде 12 вистав в різних країнах Європи, зокрема і вистава нашого театру. Це цікаві речі про Івано-Франківськ, зокрема про те, що було в Івано-Франківську і як і що в цей час відбувалося у Словенії. Про те, що ми здавна були і є в європейській сім’ї.
Ми хочемо поставити по-новому, по-сучасному “Наталку Полтавку” як рок-мюзикл. До речі, зараз дуже багато театрів беруть франшизи, а ми хочемо поставити свої твори так, щоб франшизу брали у нас. Ми ставимо собі високу планку.
Також ми продовжимо співпрацю з польською режисеркою Майєю Клечевською, яка у нашому театрі поставила “Дзяди” Адама Міцкевича, що набуло неабиякого розголосу в Польщі. Цього сезону вона поставить “Макбета” Шекспіра. Також маємо домовленість із ізраїльським режисером Гаді Роллом. Деталі розповімо згодом.
Раніше ми писали, що Анжеліка Рудницька розповіла про сучасне культурне життя України, настрої суспільства під час війни та майбутні проекти.