“Смішне слово. Воїни носили штани, які називаються “ділитися війною”, – десь в лісі посеред американського Кентакі дивується однорука Хайке, коли вперше чує про козацькі шаровари.
Гра слів. Share war з англійської дослівно – ділитися війною. Власне, саме це робить Артем Чех, письменник і військовий, який за останні десять років двічі вдягав “піксель” і брав до рук зброю – 2015-го і 2022-го. Щоразу добровільно і щоразу не бажаючи того.
“Іти на війну набагато легше, ніж тікати від неї”, – пояснює він.
Реклама:
Цього року Чех випустив роман “Пісня відкритого шляху” – про війну 19-го століття в США й українця Гната на ній. Це історія колишнього кріпака і солдата Російської імперії, англійського моряка, бійця армії Півночі, який долає шлях від Софіївки на Черкащині до Міссурі і Арканзаса. Весь час зі Сходу на Захід – ще ніколи метафора “геть від Москви!” не була такою переконливою.
Здається, який, до біса, “відкритий шлях”, коли сьогодні все навколо заміновано – в прямому і переносному сенсах. Втім, пірнувши в текст, розумієш – книга дає часову відстань, аби розгледіти те, що відбувається тут і зараз.
Чех анонсує свій роман так: “Мій найбільший і наймасштабніший. Про їхню війну, але про Україну. Про нашу одвічну війну, але про їхню одвічну боротьбу також. Про Південь і Північ. Про рабство і свободу. Про Україну і Росію. Про зброю, подорожі, дружбу, кохання, зневіру й успіх”.
Ми поспілкувалися з Артемом про його найважливіші дороги, присмаки десятиліть з 1991 року, відкриті та закриті шляхи, колообіг війни в книгах і житті, гондураські сигари, які були з ним в Бахмуті, непотрібний мотлох в голові, і мрію про ясну невідомість попереду.
Артем Чех: Дратує, коли питають – ти ж там у ЗСУ, скажи, коли це все закінчиться? Ніби я, коли був у бойовому підрозділі, бачив більше, ніж зону своєї стрілецької відповідальності. А зараз ще менше знаю
Люди війни
24 серпня 1991-го у спадок від Союзу, що сконав за три дні путчу, Україна отримала відтерміновану війну.
Подібно до чудовиська Ктулху, що до пори дрімає на дні океану, майбутня війна годувалася страхами й ілюзіями того, що нині імперії відпускають свої колонії без крові.
Війна ховалася в культі “невідомих солдатів”, що витіснив живу пам’ять.
Війна причаїлася в тисячах “воїнів-інтернаціоналістів”, що залишили кривавий слід від Угорщини і Чехословаччини до Афганістану.
Реклама:
Артем Чех з покоління на межі – останнього, що народилося в Союзі. В серпні 1991-го йому виповнилося 6. Перші 17 років життя Артем провів в Черкасах – в “Районі Д”, лабіринті хрущовок-п’ятиповерхівок, яким лякали неслухняних дітей із центральної частини міста. Навчання в гімназії, уроки музики, гра у драматичному театрі. І війна, яка оселилася в ньому, не спитавши дозволу.
– Так чи так, війна завжди супроводжувала мене, – згадує Чех. – Мабуть, найбільше книжок у своєму житті я прочитав про війну. Не знаю чому. Можливо, так я менше боюся війни, бо я її боюся. Це почалося з дитинства, коли ти існуєш в затишному мирному світі і читаєш про чужі страждання, які були колись і не з тобою. І затишок посилюється, коли ти відчуваєш, що живеш в кращому світі, ніж до цього думав, бо не було з чим порівнювати.
Ктулху кочує автобіографічними книжками Чеха, навіть тими, де війна поміж рядків. І скрізь просвічує рисами Фелікса Петровича Ігнатьєва із роману “Хто ти такий?”, комісованого після контузії в Афганістані. Він п’є, навчає розумінню життя, як сам його розуміє, і несе в собі чорну вирву.
Війна Чеха – це рок, фатум, хвороба, що успадковується. Вона не припиняється навіть коли настає мир – котиться і котиться, щоразу захоплює території і покоління. І що більше намагаєшся уникнути цієї “програми”, то більше стаєш її частиною.
“Є альтернативна кінцівка роману (“Хто ти такий?” – УП), яка не була написана, але за задумом була схожа на фінал кіна (“Я і Фелікс”). Фактично дитина, яка зневажала військових і все військове, досвід Фелікса і цю всю його війну – мокру, з соплями, сльозами, отримала в свої тридцять щось подібне. На такий фінал мені просто не вистачило сил. Мені не вистачило сил подати персонажа, якому буде тридцять років”, – розповідав Чех.
Те, що здавалося фіналом, виявилося прологом.
Нині Чеху 39.
– Останні 10 років співіснування з війною вже стало звичним, бо весь час поруч люди, які воюють або воювали, які поруч з війною завжди.
Смаки десятиліть і вибір без вибору
– 1990-ті для мене – це гуркіт вантажівок, пісні Раїси Кириченко і якесь зелене приглушене світло. Я жив в Черкасах на великому проспекті між сьома заводами, вікна виходили на шосе, де пролітали порожні вантажівки по розбитих дорогах, тому гуркіт був постійним тлом. Але разом з тим 1990-ті – це от прямо щось таке домашнє, бідне, убоге, але домашнє.
Напевно, моя максимальна синхронізація з життям країни була в 1997-98 роках, коли з абсолютного убозтва ми перейшли просто в бідність. І коли вже майже в повні права вступив кучмівський застій. У мене теж щось таке було: останні 4-5 років школи, перший курс, воно все було сірим, одноманітним, без яскравих спалахів.
2000-ні – це для мене запах трави і хот-догів. Протягом цього сумбурного десятиліття відбулося багато всього. Якщо в 2000-му році я ще ходив до школи, то в 2010 році вже став татом. А між цим були і студентські роки, і перші книжки, і початок сімейного життя.
Найважливішою у моєму житті, мабуть, була дорога з Черкас до Києва, куди я врешті переїхав. Вона про те, щоб знайти свій шлях і рухатися ним. Хоча він дуже розмитий і незрозуміло було взагалі, хто я, що я, і чого очікувати від життя. Я працював у рекламі, в мене виходили книжки, якісь премії, поїздки.
Далі все несеться – Майдан, війна. Максимальний розсинхрон того, що відбувалося в мені, з тим, що навколо, стався 2014-2015-го. Для мене вони мали бути роками спокою і тиші, я мав би писати, працювати, мені 30 років, я почав бачити перспективи.
Але 2015-го я потрапляю в АТО і просто провалююся в нікуди. Я пішов до війська з власної ініціативи, але сказати, що я хотів цього – ні. Я пішов тому, що не міг не піти. Тільки так.
Артем Чех: Вперше я став піксельною людиною в 2015 – 2016 роках. Після повернення додому минуло кілька місяців, перш ніж зміг повернутися до цивільного життя і в переносному сенсі зняти форму
Ктулху кличе
Травень 2021-го. Країна потроху оговтується від першого шоку через перекидання тисяч російських військових на кордон з Україною – нібито для проведення навчань.
Тим часом на книжковий фестиваль в Вінниці висаджується десант майстрів художнього слова з Києва.
Письменник в картатій сорочці – Чех зі сцени звітує про здобутки на “літературному фронті”.
Нарешті звучить питання про творчі плани і наступну книжку – куди ж без цього.
“Я ще не почав її писати, але почав над нею працювати. Тема не розкажу яка, тому що вона лише в голові. Але це історична тематика. 19-те сторіччя і не про Україну”.
Модераторка висловлює надію за рік зустрітись на наступному фестивалі й обговорити нову книжку.
Через рік на Вінницю летіли ракети, а Артем вже кілька місяців служив у війську – на Київщині, на півночі країни, на Донбасі. Майже написаний роман про іншу війну довелося відкласти на півтора роки.
Артем Чех: Чи так сильно я хотів воювати? Чи так сильно інші сотні тисяч українців хочуть воювати? На них чекають діти, сім’ї, робота, хобі, посилки на пошті. А в декого – недописаний роман про пригоди українця в Америці, який теж не хотів воювати, але не міг інакше
– Скільки себе пам’ятаю, я завжди мріяв про будинок або своє помешкання, де я сидітиму в кріслі, писатиму книжки, горітиме тепле світло, келих з вином і ніщо не відволікає. Все так добре, так щемко і так затишно.
І я отримав все це. Два місяці я просидів у кріслі з приглушеним світлом, з келихом вина. І ці два місяці – січень-лютий 2022 року. Насправді я дуже боявся, що це все поламається. І воно поламалося.
Щасливе омріяне життя, до якого я прагнув, з яким війна абсолютно не стикується, Насправді я мав можливість продовжувати його. Жити на європейських резиденціях письменників, піти у внутрішню еміграцію. Була можливість зробити вибір, але вибору не було. Я розумів, що дуже багато людей дивитимуться, де Чех на цій війні.
24 лютого 2022-го о 8-й годині ранку Чех надіслав недописаний текст майбутньої книги її редактору – Олександру Бойченку.
– Я сказав дружині (Ірина Цілик – режисерка фільму “Я і Фелікс” – УП): раптом що, не треба дописувати роман за мене. Розумів, що він більш-менш цілісний, немає лише фіналу. Відредагувати і віддати в друк. Бо під час служби траплялися моменти, коли я не був впевнений, що цю книжку допишу.
Лише в серпні 2023-го він взяв відпустку на два тижні, поїхав у село і 30 серпня поставив крапку в “Пісні відкритого шляху”. І як завжди, коли ставиш крапку, відчув розчарування – це все? А що далі?
А далі – наступного дня повернувся до служби.
“Артем Чех знову написав про війну – і знову не про ту. Тобто не про цю”, – пише Бойченко в анотації до книги.
Коли Ктулху прокидається, “не цих” війн не існує.
Реклама:
Відкриття Америки, герой-дезертир і “справжній” Чех
– Я фанат американської історії і вестернів. Але одразу побачив, що моїх знань недостатньо, аби написати роман. Достовірність мала бути такою, щоб людина з цього округу, прочитавши книгу, сказала – звідки він може знати про те, що відбувалося 1863-го року в окрузі Покахонтас.
Так я натрапив на форуми і сторінки американських реконструкторів, краєзнавців, істориків, які досліджують той період і сперечаються через кожну дрібничку.
Я натикався на багато речей, в яких не міг схибити. Починаючи від точних назв зброї, кількості зарядів, виду пороху, який використовували, закінчуючи тим, як давали собі жінки раду з менструацією в той період.
З іншого боку, я розумів, що часто заграюся і для читача це не така вже й важлива інформація. Але для мене це була трішки маніакальна гра, від якої я отримував задоволення – передати все максимально точно.
В якийсь момент я собі сказав, що маю право на помилку. Але єдиний факап стосується не історичного фактажу. Головна героїня – Хайке, яка втратила одну руку, в кінці роману виходить “зі склянкою в руках“. Я до того ніколи не писав про одноруких, тому перевіряв себе кожного кроку, аби випадково не забути, що у неї одна рука, але саме цей сталий вираз “зі склянкою в руках” залишився. У наступному виданні це виправлю, звісно.
Читати також: Семантика рабства: як читати новий вестерн “Пісня відкритого шляху” Артема Чеха
Коли я починав писати, у мене були швидше ремарківські герої з антивоєнними поглядами. А коли повернувся до роману після перерви, дещо хотілося переписати з урахуванням нового досвіду.
Але це писав я, не хтось інший. Так, це був інший період, і навіть якщо моя думка десь змінилася, і навіть якщо мій головний герой – дезертир, це не значить, що я мушу щось змінювати лише тому, що для мене зараз дезертирство є одним з найбільших гріхів.
У мене герой такий, він не має бути ідеальним, не має подобатися, не має викликати захват у читача. Він жива людина, яка втомилася від війни, яка задовбалася воювати, яка не хоче більше проливати ні свою, ні чужу кров, яка хоче спокійно десь сісти і вирощувати тютюн.
Артем Чех: Я наділив свого протагоніста в романі рисами, які притаманні справжньому Чеху. Перш за все це впевненість у своїй правоті і деяка зверхність. Але на відміну від Гната мене лякають люди, особливо коли їх багато. Тому на людях я граю оцю от роль скромного, тихого, привітного письменника. Того Чеха, який “добрий день”, “вибачте, вибачте”, “будь ласка”. Я такий і є почасти, але є й інший, якого знає лише найближче коло
Зрештою я вирішив нічого кардинально не змінювати в романі. Лише додав “страшатінки”. Та війна, про яку пишу, була найкривавішою в історії США, вона не може бути глянцевою, легкою. І тому я додав те, за що мені зараз прилітає – от знову скільки болю, страждань, ніби у нас сьогодні мало власних болю і страждань. Але хочеться, щоб читач відчув, що війна – це не браві солдати, які повернулися з фронту, і тепер ходять у напрасованих галіфе. Ні, це не так працює. Це біль, смрад і все, що супутнє війні.
“Все це історія, малий, все це одна історія”
“Як сказав мені один досвідчений репортер у мій перший робочий день, все це історія, малий, все це одна історія”, – цитує Чех в одній із своїх книг фільм “Ночі Мангеттену”.
Американська історія вплітається не тільки в тексти Чеха, а й окремою сюжетною лінією в його життя.
У травні 2023-го він стоїть біля готелю в Нью-Йорку, слухає сміх відвідувачів нічного клубу навпроти, дивиться на чорношкірого хлопця в білому костюмі з сигарою в руці. Чех – на той момент вже 15 місяців як знову військовослужбовець – прилетів до Нью-Йорка, щоб взяти участь у літфестивалі.
“Певна публічність дозволяє мені дуже рідко виїжджати за межі країни, аби в статусі письменника часом представляти Україну на різноманітних культурних майданчиках, говорити про війну, літературу і про літературу під час війни.
В такі моменти я іноді почуваюся дресированою мавпочкою, на яку прийшли подивитися місцеві роззяви, а в моєму випадку – послухати страшні історії про далеку незрозумілу війну”, – згадував він в есеї “Мангеттен-Бахмут” свою останню ніч в Нью-Йорку в травні 2023-го.
Наступного дня він купить в Duty Free коробку гондураських сигар, аби розкурити їх зі своїми побратимами, і полетить назад до України.
А одразу після повернення сяде в авто і, слухаючи музику 1980-х, вирушить у дорогу, яка могла стати для нього останньою.
– Я виїхав 18 травня об 11 вечора з Києва, о 7 чи 6 ранку приїхав до Слов’янська. Це була дорога, яка могла стати для мене останньою. За дві я години дізнався, що вночі веду групу в Бахмут.
Далі була дільниця фронту довжиною майже в кілометр, яку тримали десятеро українських бійців.
Запахи спаленого міста та непохованих тижнями тіл.
Окоп-“могила” на західній околиці Бахмута, в якій він пролежав п’ять днів.
Майже тропічна злива, коли добігав кінця п’ятий день в цьому окопі. Обстріли вперше припинилися і врешті надійшов наказ виходити з міста.
Дорога, якою вони виходили з Бахмуту.
– Вже ступивши на неї, ми розуміли, що все позаду. Через сильну зливу не літали дрони, нас не бачили з висоток в Бахмуті, ніхто не корегував вогонь. Ми виходили і розуміли, що майже живі.
З того виходу Чех повернеться зі зброєю, приладом нічного бачення, рацією, планшетом, навушниками, документами і коробкою гондураських сигар в плівці, які кілька днів тому купив у Нью-Йорку і не встиг розкурити з побратимами.
Рік по тому в червні 2024-го він продасть ці сигари на аукціоні під час презентації “Пісні відкритого шляху” в Києві. Гроші підуть на дрони. А сигари за якийсь час покупець поверне Чеху.
Досвід кінця світу
– Бахмут залишається в мені як досвід, але це поганий досвід. Я розумію, що невідворотність, смерть і прірва настільки близько, що це може статися за будь-яких умов і не обов’язково бути в Бахмуті для цього.
Я тисячу разів уявляв кінець світу. Промалював в голові стільки сценаріїв розвитку і цієї війни, і свого життя, що будь-які події розглядаю, як імовірні.
Будь-що може трапитися зі мною, з моїми близькими, з моєю країною, зі світом загалом – я не здивуюся нічому, що може трапитися. І не дивуюся нічому, що трапляється.
Нічого не викликає здивування, нічого не викликає такого, щоб ти говорив – вау, як несподівано.
Я не знаю, яким має бути “головний роман” про війну, коли він з’явиться, і хто його напише. Але коли він з’явиться, ми точно це зрозуміємо.
Головне, щоб українська література не перетворилася на літературу про війну. Щоб ми не застрягли в цьому, як застрягли дуже багато хороших письменників – хорватських, боснійських, які відомі світу виключно книжками про балканські війни.
Думаю, що головну книжку про війну напише не військовослужбовець, принаймні не окопний військовослужбовець. Для мене досі головна книжка про АТО – це “Інтернат” Жадана.
Все, що я читав, всі окопні епопеї, оповідання і тому подібне, мені не дуже цікаві. Історії тих, хто поруч із війною, і бачать війну не очима солдата, мені здаються набагато цікавішими.
Сьогодні мене найбільше дратує, коли до тебе звертаються, як до пророка і хочуть отримати відповіді, що розкриють сенс буття або сенс існування українців у світі.
Дратує дріб’язковість того, чим переймаються люди. Потім ловлю себе на тому, що я сам про те саме думаю і цим переймаюся, і це дратує ще більше. Тому я майже не читаю нічого в соцмережах, хіба що у твіттері дивлюся, як знищують росіян – скиди, FPV-дрони. І це трохи тішить. Розумієш, що є щось хороше в цьому світі.
Артем Чех: Я можу насолоджуватися літературою і говорити, як добре це зроблено. Але дивитися на це поглядом швидше хірурга, ніж людини, яка нічого не знає про медицину. Це прикро, але як є
Повернутися з війни
– Ви не проти, якщо я буду в сонцезахисних окулярах – кілька днів тому зробив лазерну корекцію зору, – Чех вмикає режим “тихого привітного письменника”.
Ми зустрічаємося в серпні 2024-го на київському Подолі “під Сковородою” – пам’ятником, мабуть, найвідомішого в Україні “ухилянта” від світу.
Від початку березня 2022-го Чех намагався впоратися зі своєю підсліпуватістю. Складно служити народові України у війську, якщо ти “не відрізняєш людину від куща, ліхтарний стовп – від тополі, а електричний трансформатор – від собачої будки”.
Перші дні після корекції зору світ викликав у Чеха подив чіткістю контурів і глибиною кольорів. Втім, за кілька днів йому захотілося бачити менше: “Прийшло тихе й несподіване усвідомлення, що бачити я хочу лише небо, дерева, траву і сімейство лисиць десь далеко в полі”.
В липні 2016-го Чех повернувся з АТО додому, сплативши чудовиську війни чималий податок – понад рік власного життя. І сховав свою “піксельну шкіру” – розгрузку, комплект літньої форми, берці куди подалі. Здавалося, назавжди.
Вісім років по тому кількість “піксельних” сумок на балконі Чеха збільшилася до трьох.
– Речей стало набагато більше, щось досі на мені числиться, щось маю здати. Те, що я зараз служу в Києві, не значить, що за місяць я не служитиму в будь-якому іншому місці. Якщо треба буде – то треба буде. Тому воно все лежить.
В цьому є стабільність, але жахаюча стабільність. Хочеться звільнити місце в шафі на балконі, а воно ніби як нависає над тобою і каже: чекай, ще не час. І ти думаєш – нахріна тобі грілки для ніг у Києві? Але вони там лежать. І ті грілки для ніг тобі ще знадобляться.
“Іти на війну набагато легше, ніж тікати від неї”, – найчесніша формула від Чеха. Про другу її частину він не говорить: повернутися з війни набагато складніше, ніж піти на неї. Навіть якщо наразі ти служиш в Києві, а не під обстрілами в окопі.
І це саме той момент, де автор і герої “Пісні відкритого шляху” розчиняються один в одному.
“Цей запах крові – він зі мною завжди. Я досі відчуваю його. І те, що всередині мене теж кров, непокоїть мене, я ненавиджу її, хоч би якою важливою була її діяльність у моєму організмі.
І тому, милий, коли ти говориш про запах крові, я розумію, що саме ти хочеш сказати, але відчуваю інше. Ні, Бог свідок, тут не тхне кров’ю, тут пахне лісом і тихою водою. Тут пахне худобою і печеним бататом, а кров’ю тхне – там – вона постукала вказівним пальцем собі у груди“, – каже героїня роману, однорука Хайке, якій доводилося складати штабелі з ампутованих кінцівок в тому місці, яке сьогодні назвали би “стабіком”.
Чорна вирва і ясна невідомість
– Єдине місце, де я відчуваю спокій – село Мрин у Чернігівської області. Дві години пишеш, годину щось робиш в саду або на городі, косиш траву, смикаєш бур’ян, підрізаєш дерева. Вечори з вином на веранді, дивишся, як заходить сонце. Лягаєш спати, прокидаєшся в гармонії з собою, бо знаєш, що наступний день буде такий самий, як був учора. Це дає сили жити. Саме тому я мрію жити біля природи, біля городу, біля саду, працювати з рослинками, мінімум сусідів, максимум життєвого простору.
Але я не можу дозволити собі навіть думати про це. Останні 2,5 року я військовослужбовець і не контролюю своє життя.
Домовитися з чорною вирвою всередині допомагають хіба що антидепресанти. Якщо прокидаюся вранці з дуже поганим настроєм, із бажанням не продовжувати цей день, розумію, що треба це пережити, що це черговий епізод, яма, з якої за кілька днів виберуся, і тиждень-два, можливо, житиму більш-менш добре.
Я маю багато різного мотлоху зараз у собі, дуже багато всього накопичилося того, що мені не потрібно, але не маю сил всього цього позбутися.
Ці сили дають якісь переломні моменти в житті. Я про це писав у “Точці нуль” – як потрапляння на передову тоді мене звільнило від усього зайвого.
Звільнення від зайвого відбулося і під Бахмутом 2023-го. Але лише почасти. Щойно ти вириваєшся з лап смерті, як забуваєш про це, і знову переймаєшся дріб’язковими речами. Знову думаєш більше про те, а як же ж важливо зробити ремонт, умовно, а не дописати роман. І ти такий – беру відпустку, а що мені краще, ремонт чи роман? Треба робити ремонт. Ну гаразд, все було навпаки, бо я поїхав дописувати роман, а не робити ремонт.
Розумію, що для того, щоб позбутися мотлоху в собі, треба перейти на якийсь інший рівень життя або на якийсь інший рівень гри. Але наразі я заручник умов і не належу собі. І через це ніби як махнув рукою на те, що можу бути іншим, чистішим, світлішим і чекаю, чекаю моменту, коли настане та свобода, коли буде дембель, коли я зможу жити більш вільне, більш насичене життя.
Можливо, це будуть якісь грандіозні подорожі, Мрію подолати шлях моїх героїв в романі. Рухатися через всі ці міста і містечка аж до самого Спрінгфілда. Думаю, що це зроблю, щойно піду на дембель. Не бачу взагалі, що б мене змусило цього не зробити.
Можливо, та сама дорога Америкою зможе звільнити мене від зайвого, і я відчую, що позаду немає нічого такого, що б мене обтяжувало, а попереду невідомість, але ясна.
***
Ділитися війною для Чеха – це залишити інфантильні претензії до життя в минулому.
Не видаляти зі списку друзів мертвих. “Щоразу думати: хто наступний? Про кого, довідавшись, скажу вже знайомою мені інтонацією: та блядь…”
Зрозуміти, що існують справедливі війни, але у війні немає справедливості. Тактика і стратегія, хаос, доля, збіг обставин, подвиг, байдужість – все що завгодно, крім справедливості.
Усвідомити, що той, хто не бачив війну, ніколи не зрозуміє того, хто бачив.
Прийняти те, що романи інколи залишаються без розв’язок.
Полюбити прості й точно сформульовані запитання. “Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче”. Та ні*уя не боляче. Своє боляче я потім виплачу. Кажіть конкретно: що вас цікавить?”.
Уявляти себе після війни… Власне, як уявляти себе після війни? Можливо, так: “На подвір’ї біля кількох могил, засаджених азаліями, у схожому на трон кріслі з високою спинкою сидів чоловік у чорному костюмі. В руках він тримав книжку. Ми кивнули йому, він кивнув у відповідь і супроводив нас довгим байдужим поглядом”.
Бути тим, хто після повернення з війни нікому і нічого не винний.
Зрештою, звільнити в собі місце для “Пісні відкритого шляху” Волта Вітмена.
“Віднині я звільняю себе від обмежень та уявних кордонів,
Прямую, куди забажає душа, сам собі безроздільний господар,
Дослухаючись до інших, ретельно обмірковую їхні слова,
Спиняюся, шукаю, отримую, споглядаю,
Делікатно, але з невпинним натиском розриваю пута,
що могли б мене тримати.
Я вдихаю простір великими ковтками,
Схід і захід – мої, північ і південь – мої також”.
(Переклад Ірини Цілик).
І якщо наша війна не про відкритий шлях, то про що вона? А, так, звісно, ще про кордони 1991-го року.
Артем Чех: Коти дуже люблять цю книжку
– Читачі виставляють багато фотографій, де коти сплять на моїй книжці, – посміхається Чех чи не вперше за дві години нашої розмови. – Можливо, формат зручний, або вона чимось пахне, або від обкладинки віє затишним.
Або ніхто краще за котів не знається на відкритих шляхах і поезії Вітмена, у якого Чех позичив назву роману про “не цю” війну.
Михайло Кригель, УП